fbpx
Історії з життя
– А пам’ятаєш мамо, як було добре, коли ти хвoрiла в минулому році? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці і пили ароматний малиновий чай, – мрійливо промовила дівчинка. – Це були найкращі дні в моєму житті.

– Катю, сьогодні ввечері побудеш в тітки Світлани.

– Чому? Ми ж планували піти в художню школу …, – засмутилася семирічна дівчинка.

– Нікуди твій талант не зникне! – махнула рукою Юля. – Підемо в наступний раз. Набір до школи малювання тільки почався.

Катя опустила голову, змахуючи крадькома сльозу. Дівчинка не розуміла, чому мати кожен день приходить пізно з роботи, чому працює навіть в суботу та неділю. Вона звикла чекати її вечорами, сидячи на підвіконні і малюючи мамин портрет. Іноді, так і не дочекавшись мами, Катя лягала спати в обнімку з малюнком, на якому була зображена мама: добра, усміхнена, весела …

– Зрозумій, я хочу бути щасливою! А для цього потрібна повноцінна сім’я. Ти ж хочеш, щоб у тебе з’явився тато? – запитала Юля.

– І тоді ми будемо проводити вечори і вихідні дні разом? – зраділа Катруся.

– Так! – посміхнулася мати.

– Здорово! А ще я хочу, щоб ти трішечки заxворіла …

– Що ти таке мамі бажаєш? – рoзлютилaся Юля. – Зовсім не думаєш, про що говориш?

– Пам’ятаєш, як було добре, коли ти хвoрiла в минулому році? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці і пили ароматний малиновий чай, – мрійливо промовила дівчинка. – Це були найкращі дні в нашому житті.

– Катю, не говори дурниць! Бери портфель, і марш в школу!

А потім з’явився він, дядько Михайло. Катруся спочатку з недовірою поставилася до чужого чоловіка в будинку, але після того, як новий тато простягнув їй ляльку «Барбі», про яку дівчинка навіть не сміла мріяти, зрозуміла, що саме такого батька хотіла б мати.

– Ух ти! – захоплювалася дівчинка. – У неї і одяг змінний є?

– А як же! І одяг, і меблі, цілий набір! – радів Михайло тому, що вгадав з подарунком для дівчинки.

З цього моменту, Катя зрозуміла, що означає щасливе життя. Дядько Михайло, побачивши талант дівчинки, одразу відвів її в школу мистецтв.

– Будеш сам її водити! – невдоволено фиркала Юля. – Мені ніколи возитися з нею, і без того втомлююся на роботі!

– Добре, – погодився Михайло. – Мені не важко.

Після занять, Катя з дядьком Михайлом прогулювалися в осінньому парку, часом заходили в кафетерій, брали каву, молочний коктейль і смачні еклери. Чоловік багато розповідав про своє дитинство, як мріяв стати великим мандрівником, як ходили з батьком на риболовлю, з друзями в похід …

– Мамочко, ти тепер стала щасливою? Адже у нас вже повноцінна сім’я, – запитала якось Катруся.

– Так, доню! Я цілком щаслива! – посміхалася мати.

– Тоді чому ти знову затримуєшся на роботі і працюєш у вихідні?

– Замовкни! – розcердилaся мати. – Іди до себе!

– Юля, не кpичи на доньку! Катя задала питання, яке з недавніх пір хвилює і мене. Замість того, щоб прояснити ситуацію, ти закриваєш дитині рот! – втрутився Михайло.

– Якщо тобі щось не подобається, йди! – гнівно крикнула жінка.

– Я то піду … Мені Катю шкода. Зовсім не займаєшся донькою. А між іншим, вона у тебе дуже розумна і талановита, – сказав чоловік.

– Не твоя справа! Моя дочка, як хочу, так і виховую!

Катя обняла Михайла і прошепотіла на вухо:

– Не йди будь ласка!

– Збирайся, бо запізнимося на заняття, – важко зітхнув він.

Одного разу Катя прийшла зі школи і побачила, що речей дядька Михайла немає. Дівчинка до останньої хвилини сподівалася, що це якесь непорозуміння, може він просто поїхав у відрядження. Але в глибині душі розуміла, що у відрядження не беруть з собою всі речі …а у своїй кімнаті знайшла записку.

«Катю, прости, я змушений піти. Будь розумницею, займайся малюванням. Я вірю, що тебе чекає велике майбутнє. Якщо коли-небудь в житті тобі стане дуже погано, телефонуй.

Телефон моєї матері ти знаєш. Вище ніс, у тебе все буде добре! Дядько Михайло».

Дівчинка змахнула сльозу, і пішла збиратися в школу мистецтва. Вона не могла зрадити надії дядька Михайла, адже він єдиний, хто вірив в неї, в її талант.

Мама знову затримувалася до півночі на роботі. Катя була сама по собі, але не впадала у відчай, і вірила, що все у неї буде добре, як писав дядько Михайло.

– Донечко, ти ж хочеш, щоб твоя мама була щаслива? – якось запитала Юля.

– Хочу, – без особливих емоцій відповіла Катя.

– Розумієш, я зустріла хорошу людину …, – почала мати. – Можна сказати, що полюбила його всім сеpцем.

– Знову? А як же дядько Михайло? Його ти ж теж любила, – уїдливо запитала Катя. – Мені не потрібен ніхто. Я не хочу, щоб в нашому будинку перебувала стороння людина.

– Ви поки не будете перетинатися. Справа в тому, що Володимир не знає про те, що у мене є дочка. Тобі доведеться пожити в іншому місці. Але це не на довго! Я підготую його, і ти зможеш повернутися додому – приголомшила мати.

– В якому, іншому місці? – не зрозуміла дівчинка. – У тітки Світлани, нашої сусідки?

– Ні. На жаль, тітка Світлана не прийме тебе надовго. Поживеш поки в інтеpнаті. Поспілкуєшся з однолітками, покажеш їм свої малюнки. Зрозумій, я хочу бути щасливою …

У Каті попливло перед очима. Вона не чула, про що далі говорила мати. Юля щось намагалася пояснити доньці про любов і відносини, але у Каті в вухах звучало тільки одне слово «інтеpнат». Вона з малечку знала, що туди віддають тільки не слухняних дітей. Але ж вона слухала маму в усьому: добре вчилася, прибирала в квартирі, іноді смажила для мами яєчню, коли вона затримувалася на роботі. Катя не розуміла, за що мати так з нею.

Катруся цілими днями сиділа на підвіконні. Дівчинка малювала сімейні картини, і чекала, коли ж мати забере її додому.

– Катрусю! У тебе вже кілька десятків однакових малюнків. Кого ти малюєш постійно, якщо не секрет? – посміхнулася старенька нянечка, Марія Миколаївна.

– Це моя сім’я … І якщо ви подивитеся уважніше, то помітите, що всі малюнки різні. На цьому – ми гуляємо в парку, а на цьому – біля річки …, – пояснила дівчинка.

– А поруч з тобою, хто? Тато і мама? – уточнила жінка.

– Ні. Мама і дядько Михайло. Він дуже хороший, я хочу подзвонити йому, але мені не дозволяють, – опустила голову дівчинка.

– Він не відвідує тебе? – співчутливо поцікавилася няня.

– Ні. Він не знає, що я тут.

– Ну, не хвилюйся! Може твоя мати скоро приїде, забере додому, – погладила по голові дівчинку.

Катя важко зітхнула, і зібравши малюнки з олівцями, пішла в ігрову. «Нічого, скоро я виросту, і обов’язково знайду дядька Михайла!» – твердо вирішила дівчинка.

Одного разу, Катя сиділа на своєму звичному місці, на підвіконні. На вулиці накрапав дрібний, холодний дощ, дув сильний вітер. Щоб підняти настрій, вона почала малювати велике усміхнене сонечко.

– Знову тут? – почула голос Марії Миколаївни. – Всі в актовому залі, репетирують концерт… Чому не йдеш туди?

– Не хочу!

Оглянувшись на всі боки, жінка змовницьки підморгнула, махнувши рукою. Катя зістрибнула з підвіконня, і тихо підійшла до няні.

– Тобі все ще потрібно зателефонувати? – запитала пошепки.

– Так! Дуже! – заплескала в долоні Катруся.

– Тільки тихо! – прошепотіла жінка. – А ти не видаси мене?

– Ніколи в житті! – пообіцяла Катя.

– Ходімо зі мною…

Марія Миколаївна швидко відкрила кабінет директора, і показала на телефон. Дівчинка прошмигнула навшпиньках до заповітної мети.

– Тільки швидко! – наказала жінка. Прикривши двері, Марія Миколаївна почала вартувати в коридорі.

«Тільки б відповів!» – тихо шепотіла дівчинка, набираючи номер, який давно знала напам’ять.

– Слухаю! – почувся в слухавці жіночий голос.

– Євгеніє Вікторівно! Вітаю! Це Катя, пам’ятайте мене? – зраділа дівчинка.

– Катруся? – запитала мати Михайла. – Пам’ятаю, звичайно. Як ти?

– Дядько Михайло вдома? Мені потрібно поговорити з ним, – скоромовкою промовила Катруся.

– Михайло відрядженні. Щось сталося ? – занепокоїлася жінка.

– Так. Я в інтеpнаті. Хотіла, щоб він знав …, – сумно прошепотіла.

– Бог ти мій! Катрусю, я обов’язково йому передам. Ми приїдемо до тебе! Ти адресу знаєш?

– Ні, – засмутилася дівчинка.

– Не хвилюйся! Михайло обов’язково дізнається! – пообіцяла жінка.

Двері прочинилися, няня жестом показала, що пора закінчувати розмову. Дівчинка попрощалася з Євгенією Вікторівною, і швиденько вийшла з кабінету.

– Додзвонилася? – запитала няня.

– Так! Спасибі! – дівчинка обняла няню.

– Ну і добре! Тільки пам’ятай, нікому ні слова! – нагадала Каті.

Кожен день Катя була в очікуванні. Вона вірила, що дядько Михайло не залишить її в бiді, і обов’язково прийде. Але час минав, а Катрусю ніхто не відвідував. Дівчинка впала в депpеcію. Вона навіть перестала малювати, ввесь час лежала на ліжку, дивлячись в стелю.

– Катя! До тебе прийшли, спускайся вниз, – радісно повідомила няня.

– Хто? Мама? – зраділа дівчинка. – Я поїду додому?

– Напевно тато з бабусею. Точно не скажу.

Спустившись вниз, Катя побачила дядька Михайла і Євгенію Вікторівну. Кинувшись чоловікові на шию, заплaкала від радості.

– Катрусю! Вище ніс! Ти ж пам’ятаєш наш девіз? – посміхнувся Михайло.

– Пам’ятаю! – засміялася дівчинка. – Просто думала, що ти не прийдеш.

– Прости, дитинко. Були деякі нюанси. Довелося домовлятися з твоєю матір’ю з приводу опікунства, – пояснив чоловік.

– Катрусю, ти не проти пожити у нас? – посміхнулася Євгенія Вікторівна.

– А потім? Назад сюди? Чи мама забере мене? – уточнила дівчинка.

– В інтеpнат ми точно тебе не віддамо. Та й Юля, навряд забере тебе додому … У неї нова сім’я, нове життя. Загалом, поїхали до нас, назавжди …, – промовив чоловік. – У мене немає дітей, і бути не може. Я постараюся замінити тобі тата, подарувати батьківську любов.

Минуло 12 років. Катерина стала відомою художницею в місті. На двадцятирічний ювілей, Михайло подарував прийомній дочці галерею. У день відкриття галереї, було багато народу.

Юну художницю вітали, із захопленням розглядали картини.

– Привіт, дочко, – Катя почула давно забутий голос матері.

– Привіт! – почервоніла від несподіванки дівчина, але одразу ж взяла себе в руки. – Навіщо завітала?

– Я ж твоя мати! – обурилася Юля. – Чи мені дозвіл питати, перш ніж зустрітися з тобою?

– У мене немає матері! На жаль, вона залишилася жити тільки в моїй пам’яті, не більше. Але, є чудовий батько і бабуся! – промовила Катерина.

– Вони чужі люди для тебе! – не здавалася Юлія.

– Помиляєшся! Чужа для мене ти, а вони рідні і улюблені! Ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою і домоглася успіху! Ти хотіла бути щасливою, а я була непотрібним тягарем для тебе … Скажи, тепер ти щаслива?

Юля мовчала, не знаючи, що відповісти доньці. Вона і сама зрозуміла, що втратила дочку, втратила дуже давно, дванадцять років тому …

– Я не тримаю на тебе зла. Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені дядька Михайла і бабусю. Будь щаслива, мамо! – вимовила Катя.

– Донечко, хто ця жінка? – Михайло проводив поглядом Юлю, яка буквально вилетіла з залу.

– Не звертай уваги. Хотіла, щоб я написала її портрет, – посміхнулася сумно Катя.

– А ти? Погодилася?

– Ні. Ти же знаєш, що я пишу портрети тільки для найближчих людей …

Михайло обняв свою доньку. Він був щасливий. Радів тому, що зміг здійснити дитячу мрію Катерини. Завдяки йому, дівчина стала художницею, і доброю, хорошою людиною.

автор: Мілана Лебедьева

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook