— А, що ручечки не зможуть самі собі пельменів купити і зварити? – запитую в обуреного чоловіка, – Він приходить з роботи і йому їсти немає чого! Я теж повертаюсь не за повні столи, але ж нічого жива.
Останнім часом я все частіше помічаю, що чоловік почав ставитися до мене як до домробітниці, а не, як до коханої жінки. Я розумію, що ми в шлюбі вже шість років. Що почуття не такі палкі як раніше. Але зараз його хвилює лише те, що я приготувала на вечерю.
Після весілля я відразу мала сина. Чоловік працював, а я займалася домашніми справами. Удосконалювала себе в кулінарії і вихованні дитини. Не встиг закінчитися декрет, як я знову відчула, що при надії. Я так хотіла вийти на роботу, скучила по спілкуванню, і самореалізацією. Але я люблю дітей і ми з чоловіком, звичайно ж, залишили цю дитину. Так з’явилась у нас дочка. І знову все по колу: пелюшки, сорочечки, безсонні ночі. Готування, прибирання, прасування, прання …
Коли декрет добіг кінця, я нарешті вирішила вийти на роботу. Яка ж я була рада, опинитися в колективі однодумців, без дитячого плачу. По поверненню додому, я готувала вечерю. Часто бувало, що я затримувалася і тоді чоловік почав висловлювати мені своє невдоволення. Річ у тім, що йому доводиться забирати наших дітей з садка, так ще вдома і поїсти нічого. На мою пропозицію купити пельменів і зварити самому, отримала відповідь «а навіщо тоді ти потрібна?». Мене це зачепило до глибини душі. Невже я потрібна тільки для приготування і прибирання.
Йшов час і ставало гірше. Кожне моє запізнення чоловіка виводило з себе. Він дорікав мене, що я перестала приділяти дітям потрібну увагу, що вдома немає порядку і що порожній холодильник. Під час однієї з наших розмов я м’яко сказала чоловікові, що була б рада, якби він мені хоч зрідка допомагав. Крім дітей, яких він забирає, можна було б зробити щось і по дому. Бесіда перетворилася в з’ясування відносин з взаємними докорами. І тоді прозвучала фраза, що коли я сиділа вдома, то його на столі завжди чекала гаряча вечеря, а зараз покупні вареники за щастя.
Мені стало так прикро, що я просто встала і пішла у ванну. Там я дала волю своїм сльозам. Виходить, що я потрібна своєму чоловікові лише як домробітниця. Ніякої допомоги, ніякої жалості і підтримки. Йому не цікаво, що крім грошової винагороди від своєї роботи я отримую і моральне задоволення. Я теж хочу бути серед людей, а не сидіти в чотирьох стінах і готувати йому вечерю. Так, я втомлююся, тому що не робот. А хіба він не може підтримати і замість критики просто допомогти?
На наступний день він навіть не вибачився. За цілий робочий день ні дзвінка. Йому або все одно або просто не розуміє, що не має рації. Мені навіть додому після роботи йти не хочеться. Тому що я заздалегідь знаю, що мене там чекає і які закиди. І, як бути в цій ситуації? Невже він більше не любить мене? Невже тепер я для нього просто домробітниця, а не кохана дружина?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
