— Я принесла тобі документи, — різко кинула Тамара Петрівна на стіл аркуш паперу, її голос тремтів від неприхованої неприязні, ніби вона ледве стримувалася, щоб не виплеснути все одразу. — Підпиши їх у всіх місцях, де є позначки олівцем. Не зволікай, бо часу обмаль.

Я сиділа на краю лікарняного ліжка, міцно тримаючи на руках свою крихітну донечку, яка мирно посапувала уві сні. Мої очі вперто дивилися на свекруху, і в голові крутилася лише одна думка: невже це справді відбувається?

— А що саме я маю підписати? — запитала я спокійно, намагаючись зберегти голос рівним, хоча всередині все кипіло від обурення. — Може, поясните, про що йдеться?

— Звісно ж, це папери на розлучення, — відповіла вона з кривою усмішкою, яка не доходила до очей, і її губи скривилися в зневажливому виразі.

— Ти ж не думаєш, що після того, як я застала тебе з тим чоловіком у нашій квартирі, я дозволю тобі залишатись дружиною мого сина і повірю. що онука мені рідна?

— Застала мене з ким? — мої брови злетіли вгору від подиву. — До мене просто прийшли подруги з технікуму, щоб допомогти з підготовкою до пологів. Ми нічого поганого не робили!

— О, то цей здоровенний хлопець, двометровий, теж твоя “подруга”? — перебила вона мене різко, її очі блиснули злобою, ніби вона чекала саме на таку нагоду. — Вибачте, будь ласка, я не помітила, як він увійшов. Може, ви ще й чай разом пили, як добрі друзі?

— Він прийшов, щоб допомогти скласти колисочку для вашої онучки! — вигукнула я, намагаючись не підвищувати голос, бо не хотіла розбудити малу, яка ворухнулася в моїх обіймах. — Без нього ми б не впоралися, бо я вже ледь на ногах трималася. А ви все перекручуєте!

— Це ще питання, чи наша вона взагалі! — відрізала Тамара Петрівна, її обличчя почервоніло. — Ти ж розумієш, що Сергій не потерпить такого приниження. Краще підпиши все зараз, і ми розійдемося по-тихому.

— Бо її батько навіть не спромігся купити цю колисочку для дитини, — відповіла я твердо, ігноруючи її останню репліку, бо відчула, як гнів дає мені сили. — Він кидав гроші раз на тиждень, як подачку, і зникав. А тепер ви приходите з цими паперами? Нічого я не підписуватиму, чуєте? Нічого!

— Тоді буде суд, і все вилізе назовні! — прошипіла вона, її ніздрі роздулися, а руки затремтіли від напруги. — Ти не уявляєш, на що йдеш!

— Гаразд, нехай буде, — сказала я спокійно.

Тамара Петрівна зблідла миттєво, її щоки, які щойно палали, стали білими, як папір, і вона мовчала кілька секунд, ніби збираючись з думками. Потім її очі звузилися в щілини, і вона нахилилася ближче, прошепотівши.

— Краще підпиши все зараз! І забирайся геть з нашої квартири, поки я добра. Ти тут ніхто, зрозуміла?

— Ага, звісно, — хмикнула я з сарказмом, відчуваючи, як усередині розливається дивна сила. — Біжи, Тамаро Петрівно, розказуй своєму сину, як ти “турбуєшся” про онучку.

Вона різко розвернулася на каблуках, її елегантна сукня заколихалася, і вийшла з палати, грюкнувши дверима так сильно, що весь коридор здригнувся.

Я залишилася сама з донечкою, і сльози покотилися по моїх щоках, гарячі й солоні. Хто б міг подумати, що все склалося саме так?

Я народилася в маленькому селі на Полтавщині, де поля золотіють восени, а річка шепоче таємниці тим, хто вміє слухати. Життя там було простим і передбачуваним: прокидатися на світанку, допомагати батькам по господарству, бігати з однолітками до школи.

Батько мій, Петро, був фермером — простою людиною, яка знала, як виростити добрий урожай, і завжди казав: “Аню, головне — терпіння і праця, а решта самі прийдуть”.

Мати, Марія, працювала вчителькою в нашій маленькій школі, і ввечері, коли ми сиділи за столом, вона розповідала історії з книг, які читала вголос, ніби малюючи картини в наших головах.

Я мріяла про велике — про місто, де вулиці гудуть від життя, про освіту, яка відкриє двері до світу, про щось більше, ніж щоденна рутина села. “Ти полетиш, доню, — казала мати, гладячи мене по волоссю. — Тільки не бійся крил розправити”.

Після школи я вступила до технікуму в Харкові, на спеціальність бухгалтера. То був мій перший крок у невідоме — потяг, що цокав колесами всю ніч, і ранок, коли я ступила на перон, де пахло димом і свіжим хлібом.

Гуртожиток став моїм новим домом: вузькі ліжка, сміх дівчат увечері, шепіт про хлопців і мрії про майбутнє. Серед подруг одразу виокремилася Оксана — теж із села, з Чернігівщини, але з характером вогню.

Вона була прямолінійною, сміливою, завжди говорила те, що думала, і не боялася нікого. “Анько, ти ж така розумниця, — казала вона, тягнучи мене за руку до вікна гуртожитку. — Не сиди весь вечір над підручниками, як стара сова. Ходи з нами на танці в парк!

Я сміялася з її жартів, але йшла слідом. Оксана мала дар — робити все веселішим, і ті вечірки в міському парку стали для мене відкриттям. Музика лунала, хлопці в сорочках запрошували на танго, а повітря пахло липами й літнім дощем.

І ось на одній з таких вечорів, коли сонце ледь сховалося за горизонтом, а вогники ліхтарів запалювалися одна за одною, я зустріла Сергія. Він стояв осторонь, спершись на стовп, і дивився на танцюристів з легкою усмішкою, ніби знав щось, чого не знають інші.

Був молодим інженером на місцевому заводі, гарним — високий, з темним волоссям, що спадало на чоло, і розумними очима, які ніби читали думки. Для мене, дівчини з села, він здавався справжнім принцом з казки, тим, хто приїхав з великого світу, де все можливе.

Ми розговорилися випадково — я спіткнулася об корінь дерева, і він підхопив мене за лікоть. “Обережно, панно, — сказав він з теплою усмішкою. — Парк не для полювання на привидів”. Я засміялася, і от ми вже танцювали, а потім сиділи на лавці, розмовляючи про все на світі: про книги, які він читав у студентські роки, про мої мрії стати бухгалтером у великій фірмі, про те, як місто змінює людей. “Ти знаєш, Аню, — сказав він того вечора, дивлячись мені в очі під зоряним небом, — ти не така, як інші дівчата тут. В тобі є щось справжнє, щире, ніби свіжий вітер з полів. Не втрачай цього, бо світ і так повний штучності”.

— А ти, Сергію, ніби з іншого світу, — відповіла я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Розповідай про своє життя в місті, про завод, про все. Я ж тільки приїхала, ще нічого не знаю.

Він розповів про свою родину: батько — високопосадовець на підприємстві, людина сувора, але справедлива, мати — Тамара Петрівна, господиня дому, яка тримає все в ідеальному порядку, ніби в музеї.

Квартира в центрі Харкова, велика, з високими стелями, антикварними меблями й кабінетом для батька, куди ніхто не сміє заходити без дозволу. “Ми не бідні, — сказав він скромно, — але мама завжди наголошує: головне — статус і освіта. Тому я вчуся на інженера, планую аспірантуру”.

Я уявляла це все як казку — блискучі зали, елегантні вечері, життя, де все на своїх місцях. Ми почали зустрічатися: прогулянки вздовж річки, кіно в неділю, де він тримав мене за руку в темряві, і тихі вечори в кафе, де ми ділилися планами. Через три місяці він запросив мене познайомитися з батьками.

— Не хвилюйся, Аню, — шепотів він, коли ми підходили до під’їзду старого будинку в центрі, де двері прикрашала кована решітка. — Мама трохи сувора, тримає все під контролем, але ти їй сподобаєшся. Ти ж така щира, а їй бракує саме цього.

Двері відчинила Тамара Петрівна — елегантна жінка в мереживній блузці й спідниці до колін, з ідеальною зачіскою, ніби з модного журналу. Пахло парфумами й свіжим чаєм, але її погляд був холодним, як осінній вітер. Вона ледь глянула на мене, ніби я була невидимою.

— Заходь, Сергію, — сказала вона сину теплим голосом, обіймаючи його. — А ти ну, проходь. І ось, візьми ці капці для гостей. Не можна ж у вуличному взутті по чистій підлозі.

Я стояла в передпокої з букетом кремових троянд — Сергій спеціально вибрав цей колір, бо то улюблений мамин, — і відчула, як щоки палають від незручності. Вона навіть не подякувала, просто взяла квіти з рук і поставила в вазу, не дивлячись на мене.

— Проходь до вітальні, — додав Сергій, підморгнувши мені за спиною матері. — Все буде добре, обіцяю. Мама просто звикла до порядку.

Але в вітальні все пішло шкереберть. За столом, накритим білою скатертиною з срібними приборами, Тамара Петрівна почала розпитувати: про мою родину, освіту, плани. Її губи кривилися щоразу, коли я відповідала, ніби мої слова були їй не до смаку.

— З села, кажеш? — перепитала вона, відпиваючи чай з тонкої чашечки. — А батьки чим займаються? Фермерством? Вчитель? Зрозуміло, прості люди. Ну, Сергію, ти ж знаєш, як важливо для тебе кар’єра. Аспірантура на носі, робота на заводі — все це вимагає зосередженості. Не можна розпорошуватися.

Сергій кивнув, але я помітила, як його щелепа напружилася.

— Мамо, Аня — чудова дівчина, — сказав він м’яко. — Вона закінчує технікум з відзнакою, і ми разом плануємо майбутнє.

— Майбутнє? — Тамара Петрівна підняла брову. — Добре, якщо так. Але пам’ятай, синку, вибір — це відповідальність.

Того вечора я відчула, ніби не вписуюся в їхній світ — надто проста, надто сільська для цієї елегантної квартири з кришталевими люстрами. Але любов до Сергія затьмарила все: його усмішка, його обійми, його слова “ти — моя муза”.

Ми одружилися через півроку — скромне весілля в РАЦСі, з кількома друзями й родичами. Тамара Петрівна наполягла: “Не треба зайвих витрат, Сергію. Гроші краще вкласти в твою освіту”. Ми оселилися в їхній квартирі — великій, чотирикімнатній, де кожен куток пахнув історією.

— У Сергія своя кімната, де він може працювати над дисертацією, — сказала Тамара Петрівна, оглядаючи мої скромні речі, які я розкладала в шафі. — А ти можеш розміститися в цій, біля кухні. Там є ліжко, шафа — все для зручності.

— Мамо, — засміявся Сергій, обіймаючи мене, — ми ж одружені тепер. Аня — моя дружина, і ми житимемо разом, як нормальна сім’я.

— Я пам’ятаю, — відрізала вона сухо, її губи стиснулися в тонку лінію. — Але тобі потрібен спокій для роботи та навчання, синку. Аспірантура — це не жарти. Не можна, щоб тебе відволікали зайві турботи.

Я не хотіла першого ж дня починати непорозуміння, тож усміхнулася.

— Не треба сперечатися через дрібниці, — сказала я м’яко, кладучи руку на плече Сергія. — Я можу тимчасово оселитися в цій кімнаті. Головне, що ми разом, правда?

Так і жили перші місяці: я в маленькій комірчині біля кухні, де ледь поміщалося ліжко й стіл, а Сергій — у своїй просторій кімнаті з книжковими шафами.

Він навідувався до мене ночами, шепочучи слова любові, а вдень я доучувалася в технікуму, а ввечері допомагала по дому. Тамара Петрівна передала мені частину обов’язків: готувати обіди, прибирати, прасувати.

Вона сама рідко бралася за роботу — приходила сусідка, пані Галя, для важкого прибирання, а Тамара Петрівна лише контролювала.

— Ти добре справляєшся з кашею, — казала вона іноді, пробуючи ложкою, але без жодного тепла в голосі.

Я кивала, ковтаючи образу, бо знала: це тимчасово. Сергій обіцяв: “Скоро знайдемо свою квартиру, Аню. Терпи, кохана”. Але час ішов, а квартири не було.

Я любила його — його сміх, його мрії про велику кар’єру, його руки, що гладили моє волосся. Коли ж я дізналася про вагітність, то спочатку була радість, чиста й сяюча.

— Сергію, уявляєш? — сказала я одного вечора, коли ми лежали в його кімнаті, обійнявшись. — Ми будемо батьками! Це ж диво!

— Це чудово, Аню! — вигукнув він, цілуючи мене в чоло. — Я стану татом! Ми все подолаємо разом.

Але Тамара Петрівна відреагувала зовсім інакше. Я сказала їй на кухні, коли мила посуд, сподіваючись на тепло.

— Вітаю, — сказала вона холодно, витираючи руки рушником. — Але зараз? Засіяти поле передчасно — значить зіпсувати врожай.

Вона не чекала відповіді — пішла до Сергія і влаштувала справжній спектакль. Горланила в його кімнаті, хапаючись за стіл, її голос лунав по всій квартирі.

— Діти? Зараз, Сергію? — гримала вона, її обличчя палало. — У тебе ж аспірантура на носі! Як ти будеш вчитися, коли навколо буде плач і безсонні ночі? Ти ж мріяв про наукову кар’єру, про визнання!

— Мамо, заспокойся, будь ласка, — просив Сергій, намагаючись обійняти її. — Це наше життя з Анею. Ми раді, і дитина — це благословення.

Вона не заспокоювалася цілий день, ходила по квартирі, бурмочучи собі під ніс, а ввечері вийшов батько Сергій з кабінету — високий чоловік з сивиною, в окулярах, що робили його схожим на професора.

— Тамаро, люба моя, — сказав він тихо, кладучи руку на її плече. — Мені потрібно попрацювати в тиші. Заспокойся, будь ласка. Все минеться.

— І Сергію теж потрібно! — відповіла вона, відштовхуючи його руку. — А тепер у нас буде хаос: пелюшки, годування, біганина. Як він зосередиться на дисертації?

— Не хвилюйся, Тамаро, — усміхнувся батько м’яко. — Я все влаштую, як завжди. Давай не будемо псувати вечір.

Через місяць вони справді “влаштували” — купили нам маленьку однокімнатну квартиру на околиці, в старому будинку з тріщинами на стінах.

Переїхала я одна, з речами в чемодані, а Сергій став жити на два доми: ночами вдома, а частіше — у батьків, де “тиша для роботи”.

— Аню, розумієш же, — пояснював він, цілуючи мене на прощання. — Мені потрібна тиша для дисертації. Мама права: зосередженість — ключ до успіху. Скоро я закінчу, і ми все виправимо.

— А я? — запитувала я, дивлячись йому в очі. — Мені теж потрібна підтримка, Сергію. Я ж одна тут.

Він цілував мене довго, шепочучи “прости”, і йшов. Коли я вийшла в декрет, самотність стала нестерпною. Сергій з’являвся раз на тиждень, приносив гроші і зникав знову.

— Сергію, мені так важко, — скаржилася я одного вечора, коли він зайшов. — Піди, будь ласка, в магазин за продуктами. Ноги набрякли, ледь стою, а до пологів лишилося два тижні.

— Не треба цих деталей, Аню, — сердився він, хмурячи брови. — Я ж не лікар, щоб слухати про набряки. Може, я й не засну після цього.

— Ти маєш жити зі мною, — наполягала я, сідаючи на стілець. — Хто викличе швидку, хто підтримає? Я боюся, Сергію.

Він мовчав хвилину, потім кинув пачку грошей на тумбочку.

— Я постараюся частіше приходити, — сказав він і пішов, зачинивши двері тихо, але рішуче.

Я залишилася сама, дивлячись у вікно на сірі хмари. Сльози котилися, але я витирала їх рукавом — мала не плакати, бо дитина відчувала. Тоді й прийшли подруги з технікуму — Оксана, Ліда й Маша, з кошиками фруктів і добрих слів.

— Анько, як справи? — вигукнула Оксана, обіймаючи мене обережно. — Ми чули, що ти тут одна, як перст у пальці. Принесли яблука, хліб, молоко — все, що змогли зібрати.

— Дівчата, ви мої рятівниці! — вигукнула я, і сльози полилися рікою. — Без вас я б просто зів’яла тут. Допоможіть прибрати, бо сил немає.
Вони взялися за роботу: підмели підлогу, помили посуд, розклали продукти. Оксана, як завжди, взяла на себе роль лідера.

— А колиска? — запитала вона, витираючи руки. — Купили вже? Де маля спатиме?

— Ні ще, — зізналася я, червоніючи від сорому. — Сергій обіцяв, але все “пізніше”.

— Ти що, Аню, як без чоловіка живеш? — обурилася Оксана, ставлячи руки в боки. — Він у тебе що, сліпий чи глухий? Давно треба було колисочку купити й зібрати! Ти ж можеш завтра народити, а куди дитину? На підлогу класти, як у казці про Попелюшку?

— Ой, не кричи, Оксанко, — відмахнулася я слабко. — Він працює й учиться, йому справді некогда. Аспірантура, завод — все таке важливе.

— Ми з тобою про це ще поговоримо, удвох, без свідків. У мене є певні сумніви щодо твого “принца” Але не зараз. Головне — ти тримайся.

Через день вони нагрянули знову, цього разу з сюрпризом. Двері відчинилися, і Оксана увійшла першою, за нею — Ліда з Машею, а позаду топтався Андрій, хлопець з нашої групи, високий і сором’язливий, який завжди дивився на мене з теплотою.

— Ми ще й Андрія прихватили! — оголосила Оксана гордо. — У нас для тебе подарунок, Аню. Вся група скинулася, бо ти ж наша зірка. Андрію, давай, заноси!

Він увійшов, тримаючи величезну коробку, і поставив її посеред кімнати, червоніючи до вух.

— Та-дам! — закричали дівчата хором, плескаючи в долоні. — Колиска для твоєї крихітки! З матрациком і всім необхідним.

— Ой, дівчата, Андрію. Дякую! — я розплакалася, обіймаючи кожну по черзі. — Ви — мої рідні, справжні! Без вас я б не витримала.

Андрій роззувся тихо, розклав коробку й узявся за складання.

— Зараз усе зроблю, — сказав він серйозно, не дивлячись мені в очі, бо соромився. — Я інструменти приніс — молоток, викрутку, все, що треба. Не знав, які в тебе є, тож на всяк випадок.

— Так, дівчата, а ми зараз стіл накриємо! — скомандувала Оксана, дістаючи з сумки пиріжки й чай. — А ти, Аню, сідай і командуй нами, як справжня королева. Забудь про свою свекруху — сьогодні твій день!

Ми сміялися, жартівливо сперечалися про те, як кріпити ніжки колиски, і кімната наповнилася теплом, якого тут давно не було. Андрій працював мовчки, але з посмішкою, а дівчата розповідали анекдоти з технікуму.

Раптом двері відчинилися без стуку — Тамара Петрівна, з ключем у руці, у своєму елегантному пальті.

— Я думала, ти тут готується до пологів, як відповідальна мати, — сказала вона, не роззуваючись, і оглянула кімнату з огидою. — А в тебе шабаш: гості, сміх, їжа всюди. Веселощі й безлад! Сергій про це знає? Чи ти ховаєш від нього свої “розваги”?

— Зніміть чоботи, будь ласка, — сказала Оксана спокійно, встаючи переді мною, як щит. — Я щойно підлогу помила, і не хочу, щоб усе дарма.

— Такі, як ти, тільки й вміють цим займатися — підлогами й ганчірками, — огризнулася Тамара Петрівна, її голос став вищим від злості. — А Сергій дізнається, що в його квартирі чоловік вештається, і тоді хай сам розбирається?

— Бабусю, вам час іти, — втрутився Андрій тихо, але твердо, підходячи ближче й беручи її під руку. — Анні зараз не можна хвилюватися, а ваші слова — несправедливі. До побачення. Ми все приберемо, не турбуйтеся.

Він м’яко, але впевнено вивів її за двері, зачинивши їх за собою. Я спробувала встати, щоб побігти слідом — вибачитися, пояснити, — але раптом зігнулась навпіл.

— Ой, Аню, все гаразд? — кинулася Оксана, підтримуючи мене. — Дивись, як добре, що ми всі тут! Андрію, біжи, викликай швидку! Дівчата, сумку готуйте — все, що треба для лікарні.

— Я з тобою поїду, — сказала Оксана твердо, допомагаючи мені встати. — Не плач, сонечко, все буде добре. Ми все владнаємо. А дівчата тут приберуть, щоб ти повернулася в блискучу квартиру. Так, дівчата?

— Звісно! — хором відповіли Ліда з Машею. — Ми колисочку складемо, підлогу домиємо, їжу приберемо. Сумку твою взяли?

— Так, там, біля ліжка, — простогнала я, морщачись. — Ключі на тумбочці. Оксанко, дякую тобі.

Швидка приїхала за п’ять хвилин, Андрій махав рукою з вулиці. Оксана супроводжувала мене до лікарні, тримала за руку в машині, шепочучи: “Тримайся, ти сильна”.

У палаті мене прийняли швидко, а подруги тим часом у квартирі склали колисочку до кінця, викинули сміття, помили підлогу так, що блищала. Коли я народила — здорову донечку, яку назвала Марійкою, — Оксана вже чекала з квітами.

Сергій прийшов у лікарню лише раз, на третій день. Приніс чомусь трилітрову банку соку березового і рушник і маленьку записку, складену вчетверо: “Швидше одужуй. Тримайся”. Ні слова про дочку, ні питань про здоров’я — ніби я просто хвора, а не нова мама.
=

— Я що, по його думці, лежу з недугою? — обурилася я, читаючи записку вголос подрузі. — Навіть не запитав, як Марійка!

Я стояла біля вікна палати, тримаючи донечку на руках, і дивилася вниз, де під деревами чекали інші чоловіки — радісні, з букетами, кричали іменами дружин: “Катю, ми тут! Покажи сина!”. Сергій пройшов повз, не озирнувшись, і вийшов за ворота, ніби й не був тут.

Я набрала номер увечері, коли знала, що він удома.

— Сергію, привіт, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі. — У нас усе добре, Марійка здорова, як слоненя. Завтра нас виписують о третій. Приїдь, забери нас, добре? Візьми з дому теплу ковдрочку для неї — вона на полиці лежить, рожеву.

— Мені зараз ніколи, Аню, — відповів він байдуже, і я почула, як клацає телефонна слухавка.

Я не повірила — чекала до останнього, що передумає. Але наступного дня в приймальній з’явилася не він, а Тамара Петрівна з тими паперами — і сталася сцена, з якої все почалося.

— Ну що, люба моя, чоловікові сказала, що виписка сьогодні? — запитувала санітарка наступного дня, поправляючи мені шарф. — Щоб не запізнився, бо така красуня в тебе!

Я мовчала, дивлячись у підлогу, і стримувала сльози, що підступали до горла. Куди ж мені тепер із дитиною? На таксі в порожню квартиру?

— Від щастя, мабуть, забула сказати! — вигукнула я нарешті, намагаючись усміхнутися крізь клубок у горлі. — Голова кругом від усього.

— Ой, а хто ж тебе забере, сонечко? — стурбувалася тітка Люба, зупиняючись і дивлячись на мене з тривогою. — Не можна ж так, самій із малесенькою.

— На таксі поїду, — відповіла я, змушуючи себе всміхнутися ширше. — Сергій на роботі, у цеху, там не додзвонитися. Потримайте, будь ласка, Марійку хвилиночку, — я обережно передала конвертик тітці Любі, — я зараз викличу машину й поїдемо додому. А Сергій прийде з роботи — і сюрприз! Уявляєте, як зрадіє, коли побачить нас?

Я тараторила все це швидко, ніби слова могли заглушити моє хвилювання: приїду в порожню квартиру, де ніхто не чекає, де стіл не накритий, а серце порожнє.

Поки викликала таксі по телефону — старому апарату в коридорі, — поки чекала ті вічні п’ятнадцять хвилин, відчувала на шкірі шепіт медсестер: “Знову одна, з малим. Скільки їх таких виходить, а потім — в нікуди”. Тітка Люба підійшла, похлопала по руці.

— Не сумуй, голубко, — сказала вона тихо. — Одумається ще твій чоловік. Від своєї дитини тільки останній негідник відмовиться.

— Так, — кивнула я, і сльози прорвалися нарешті. — Ось він і є той останній. Або просто дурень, якому все одно.

— То нащо ж він тобі такий? — усміхнулася тітка Люба мудро, гладячи мене по спині. — Головне, що ти тепер не сама. Не встигнеш озирнутися, як донечка виросте, побіжить, сміятиметься — і забудеш ти про все. А то й нового знайдеш, бо диви, яка ти красуня! Не плач, доню, нащо тобі той, хто не цінує?

— Але люблю я його, тітко Любо. Як відрізати це?

— А він тебе любить? — запитала вона, заглядаючи в очі, ніби читаючи душу.

— Він маму свою більше любить, — розридалася я, ховаючи обличчя в долонях. — А вона мене як кістку в горлі.

— А вона тебе не зносить, правда? — зітхнула тітка Люба, обіймаючи мене. — Бува, такі свекрухи — як бур’ян у городі.

Якби я зрозуміла це раніше! Не чекала б тут таксі одна, з дитиною на руках, у холодному коридорі. Могла б вийти за Андрія — він любив мене тихо, але щиро, все б для мене зробив, без питань.

У технікумі він завжди був поруч: допомагав з лекціями, носив важкі сумки, дивився так, ніби я — єдина зірка на небі. “Аню, ти заслуговуєш на краще, — казав він якось увечері, після пари. — Не дозволяй, щоб хтось топтав твої мрії”.

Але ні, я закохалася в Сергія сліпо, заплющила очі на всі сигнали: на холод мами, на його вічні “пізніше”, на самотність. Для мене, дівчини з села, Сергій був як принц: молодий інженер з дипломом, родина — як з картинки.

Мати — домогосподарка, що ходить удома в туфлях на підборах і шовкових сукнях, ніби на балу. “Як вона не боїться пляму поставити? — думала я. — Посуд миє в такому? Полы драїть?”. А в них — бездоганна чистота, блискучі паркети, сервант з кришталем. Батько з кабінетом, де стіни в книгах, і двері зачинені на ключ.

Потім я дізналася правду: Тамара Петрівна нічого не робила сама — сусідка пані Галя прибирала, мыла. “Я ж маю статус тримати, — казала вона.— Не для того одружилася з начальником”.

Я залишилася з Марійкою в тій однокімнатній. Андрій приходив щодня: годував, гуляв, лагодив кран.

— Аню, ти сильна, — казав він. — Я поруч, завжди.

Ми розмовляли годинами: про книги, про село, про мрії.

— Пам’ятаєш, як у технікумі ти танцювала? — запитував він. — Ти сяяла.

Через три роки ми одружилися тихо, в РАЦСі з подругами. Андрій удочерив Марійку — став їй татом, навчив усьому: читати, малювати, сміятися.

— Тату, розкажи казку! — просила вона вечорами.

Ми купили будинок на околиці — з садком, де цвіли яблуні. Народили сина, Сашка. Життя розквітло. Я закохалась у свого чоловіка, у його надійність, людяність і щирість.

Сергій зустрів нас випадково, коли я обирала донці плаття на випускний. То був ринок і ми приміряли марійці сукню у якій вона була ніби принцеса. я сумнівалась:

— Доню, сукня проекрасна, але ж задорого на один раз. Вже восени в інститут інші речі треба буде купувати. Може щось простіше візьмемо?

— Ні, цю. – почула з-за спини, – Для моєї доньки тільки найкраще.

То був Сергій. Марійка без слів усе зрозуміла, бо схожість була неймовірною просто. Коли він став поруч неї там і пояснювати не потрібно було нічого.

Марійка почаа спілкуватись із Сергієм попри те, що я просила того не робити. Я знала ту сім’ю, знала на що здатні ті юди, а може відчувала…

Нині Марійка живе із батьком і бабусею у їхній величезній квартирі. До нас приїздить рідко, онуків я бачу ще рідше, адже їм у нас сумно і не цікаво. Вдома і місця більше і іграшки крутіші.

Марія працює у татковій фірмі, вічно зайнята, хоч і гарно заробляє. Вона все ще моя доня. але між нами виросла ніби невидима стіна. Андрія вона не вже кличе тато Андрій, а от Сергій у неї татусик.

Мені прикро до сліз. Коли і чому все так змінилось. А може я щось зробила не так? Потрібно було донці розповісти правду одразу? Але ж я не хотіла, аби вона відчувала себе покинутою, Андрій був їй прекрасним батьком.

Головна картинка ілюстратвина.