Анна поставила сумки з продуктами на кухонний стіл і почала їх розбирати. З вітальні долинав голос свекрухи, Наталії Іванівни, яка знову завітала без попередження. Її візити завжди супроводжувалися натяками або відвертими коментарями про гроші.
— Аню, я бачу, ти знову в тому дорогому супермаркеті закуповувалася? — Наталія Іванівна безцеремонно зазирнула в пакети. — А я, бідна пенсіонерка, змушена в економ-магазині продукти брати.
Анна глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Вона вже звикла до таких розмов за рік шлюбу, але щоразу вони дратували дедалі більше.
— Наталіє Іванівно, я купую там, де мені зручно, — відповіла Анна, розкладаючи овочі.
— Звісно, звісно, — свекруха скривила губи. — У тебе ж є можливості. Не те, що в мене, з моєю пенсією.
Анна промовчала, розставляючи продукти по полицях. Наталія Іванівна тим часом дістала з пакета упаковку кави.
— Ого, яка дорога кава! — вигукнула вона. — А я п’ю розчинну, найдешевшу. Знаєш, як воно, коли економити доводиться?
— Хочете, я куплю вам таку каву? — запропонувала Анна, намагаючись бути ввічливою.
— Та ні, що ти! — Наталія Іванівна театрально сплеснула руками. — Я не можу приймати такі дорогі подарунки. Краще б ти просто дала мені 20 000 гривень, я б сама вирішила, що купити.
Анна завмерла, тримаючи в руках банку з оливками.
— Вибачте, що? — перепитала вона.
— А що такого? — Наталія Іванівна сіла за стіл, зручно влаштувавшись. — Ти ж тепер частина сім’ї. А в сім’ї прийнято допомагати одне одному.
— Я допомагаю, — Анна почала загинати пальці. — Минулого місяця я оплатила ваші комунальні послуги, купила ліки, продукти.
— Дрібниці! — відмахнулася свекруха. — Я кажу про серйозну допомогу. Мені б на картку щомісяця тисяч 15 000. Для такої успішної жінки, як ти, це ж копійки?
Анна міцно вхопилася за стільницю, відчуваючи, як усе всередині стискається.
— Наталіє Іванівно, у мене є свої витрати. Машина, навчання, сім’я.
— А я? — перебила свекруха. — Я ж мати твого чоловіка! Невже якась машина важливіша за мене?
У цей момент двері грюкнули — повернувся Тарас.
— Мамо! — радісно вигукнув він, заходячи на кухню. — А я думав, ти сьогодні на дачі.
— Вирішила вас провідати, — усміхнулася Наталія Іванівна. — І поговорити про важливі справи.
Анна напружилася. Кожен такий «важливий» візит закінчувався новими вимогами.
— Тарасе, — почала свекруха, — твоя дружина відмовляється допомагати своїй матері. А я ж стільки для тебе зробила!
Тарас розгублено переводив погляд з матері на дружину.
— Аню, що сталося? — запитав він.
— Наталія Іванівна хоче, щоб я щомісяця перераховувала їй 20 000 гривень, — відповіла Анна, стримуючи роздратування.
— Ну, а що такого? — Тарас знизав плечима. — У тебе ж гарна зарплата.
Анна з недовірою подивилася на чоловіка.
— Ти серйозно вважаєш це нормальним? — запитала вона.
— Звісно! — радісно підхопила Наталія Іванівна. — Син усе правильно розуміє! У сім’ї треба ділитися!
— Ділитися? — Анна нервово всміхнулася. — А чому тільки я маю ділитися? Чому ви не просите грошей у Тараса?
— У нього зарплата менша, — пояснила свекруха. — А ти ж у нас успішна! Своя квартира, машина.
— Квартира в кредит! — різко перебила Анна. — І машина теж у кредиті!
— Тарасе, скажи їй! — Наталія Іванівна повернулася до сина. — Невже тобі не соромно, що твоя дружина так зі мною розмовляє?
Тарас ніяково переминався з ноги на ногу.
— Аню, може, справді допоможеш? — тихо сказав він. — Мама ж не чужа людина.
Анна відступила на крок, не вірячи своїм вухам.
— Ти хочеш, щоб я віддавала третину своєї зарплати? — перепитала вона.
— Ну, не третину, — Тарас спробував посміхнутися. — Може, для початку 10 000?
— Правильно син говорить, — підхопила Наталія Іванівна. — Почнемо з малого, а там побачимо.
— Побачимо? — Анна перевела погляд на свекруху. — Що побачимо? Скільки ще грошей із мене можна витягнути?
— Аню! — Тарас насупився. — Не розмовляй так із мамою!
— А як мені розмовляти? — Анна схрестила руки. — Коли ви обидва вважаєте нормальним просити в мене гроші?
— Ми, — Тарас опустив очі. — Просто просимо допомогти.
— Допомогти? — Анна гірко всміхнулася. — 20 000 щомісяця — це допомога?
— А що такого? — втрутилася Наталія Іванівна. — У тебе ж усе є! Могла б і машину простішу взяти, тоді б і на мене гроші знайшлися.
Анна подивилася на Тараса, чекаючи, що він її підтримає. Але той мовчав, вивчаючи підлогу.
Через тиждень ситуація повторилася. Наталія Іванівна зателефонувала рано вранці.
— Аню, мені терміново потрібна твоя допомога! — її голос звучав надто драматично.
— Що сталося? — Анна стиснула телефон, уже передчуваючи нову проблему.
— Мені потрібно 50 000 гривень, — заявила свекруха. — Хочу поїхати на курорт, оздоровитися. Ти ж не проти?
Анна ледь не впустила телефон.
— Наталіє Іванівно, я не можу просто так дати вам 50 000, — сказала вона, намагаючись бути стриманою.
— Чому це? — обурилася свекруха. — Ти ж заробляєш більше в місяць! Невже тобі шкода для старенької матері?
— Я не заробляю 100 000, — різко відповіла Анна. — І навіть якби заробляла, це мої гроші. Я плачу за квартиру, за машину, за наше з Тарасом життя!
— Ой, не треба мені розповідати! — перебила Наталія Іванівна. — Я знаю, скільки ти заробляєш. Тарас мені все розповів.
Анна відчула, як усе всередині похололо.
— Тарас розповів? — перепитала вона.
— А що такого? — свекруха хмикнула. — Він же мій син. Ми все одне одному розповідаємо.
Того вечора Анна дочекалася Тараса з роботи.
— Тарасе, ти розповідав своїй мамі про мою зарплату? — запитала вона, ледве стримуючи емоції.
— Ну так, — він знизав плечима. — Вона запитала, я сказав. Що тут такого?
— Що такого? — Анна підвищила голос. — Ти розумієш, що вона тепер використовує це проти мене? Вона хоче купу грошей на якийсь курорт!
Тарас зітхнув.
— Аню, вона ж не просто так просить. Їй треба здоров’я поправити.
— А моє здоров’я? — вигукнула Анна. — Я працюю по 12 годин на день, щоб оплатити всі наші витрати! А ти дозволяєш своїй мамі лізти в наше життя!
— Не треба так говорити, — Тарас насупився. — Вона ж одна в нас. Якщо не ми, то хто їй допоможе?
Анна відчула, як усе всередині кипить.
— Тарасе, я не благодійний фонд, — сказала вона. — Я твоя дружина. І я хочу, щоб ти мене підтримав.
— Я підтримую, — тихо відповів він. — Але мама. Вона ж не чужа.
Наступного дня Анна вирішила поговорити з подругою Софією, щоб вилити душу.
— Софо, я не знаю, що робити, — зізналася вона, сидячи в затишній кав’ярні. — Наталія Іванівна постійно просить грошей, а Тарас її підтримує. Я почуваюся, ніби мене використовують.
— Аню, це ненормально, — Софія нахмурилася. — Ти не зобов’язана утримувати його маму. А що Тарас каже?
— Він каже, що це «сімейна допомога», — Анна зітхнула. — Але чому тільки я маю допомагати? У нього ж теж є зарплата!
— Слухай, — Софія нахилилася ближче. — Тобі треба поставити межі. Інакше це ніколи не закінчиться.
— Я намагалася, — Анна опустила очі. — Але Тарас завжди на її боці. Я боюся, що це зруйнує наш шлюб.
— Тоді поговоріть серйозно, — порадила Софія. — І не бійся сказати, що ти відчуваєш. Якщо він тебе любить, він має зрозуміти.
Анна вирішила влаштувати серйозну розмову з Тарасом. Того вечора вона приготувала вечерю і запросила його до столу.
— Тарасе, нам треба поговорити, — почала вона, дивлячись йому в очі.
— Знову про маму? — він зітхнув, відкладаючи виделку.
— Так, про твою маму, — Анна стиснула руки під столом. — Я не можу більше терпіти її вимоги. Вона просить 50 000 на курорт, але це не зупиниться. Сьогодні курорт, завтра нова сукня, післязавтра ще щось.
— Аню, вона ж не вимагає, — Тарас відвів погляд. — Просто просить.
— Тарасе, це не нормально, — Анна підвищила голос. — Це маніпуляція! І ти їй потураєш!
— Вона моя мама, — тихо відповів він. — Я не можу їй відмовити.
— А мені можеш? — Анна відчула, як у горлі стискається ком. — Я твоя дружина. Чому ти не на моєму боці?
Тарас мовчав, дивлячись у тарілку. Анна відчула, як усе всередині тремтить.
— Якщо ти не можеш вибрати між мною і своєю мамою, — сказала вона, — я не знаю, як ми будемо жити далі.
Наступні тижні були напруженими. Наталія Іванівна продовжувала телефонувати, натякаючи на нові «потреби». Анна намагалася тримати дистанцію, але це лише погіршувало ситуацію. Одного дня свекруха завітала знову, цього разу з новим планом.
— Аню, я придумала! — радісно заявила вона. — Я переїду до вас! Так буде економніше, і я зможу економити щодня.
Анна ледь не впустила чашку з чаєм.
— Переїхати до нас? — перепитала вона. — Наталіє Іванівно, у нас двокімнатна квартира. Де ви будете жити?
— Та я на дивані у вітальні, — відмахнулася свекруха. — Головне, щоб ми були разом, як справжня сім’я.
Анна подивилася на Тараса, який щойно зайшов додому.
— Тарасе, ти чув? — запитала вона. — Твоя мама хоче жити з нами.
— Ну, — він зам’явся. — Може, це не така погана ідея?
Анна відчула, як земля йде з-під ніг. Поглянула на чоловіка, на свою свекруху і гірко всміхнулась.
— Ой. а знаєте, напевне. ви все ж праві. Справді буде краще, коли син буде поруч матері. Тож Тарасе, збирай речі і їдь до матері. Так твоя мама буде економити і заодно, матиме додаткрвий дохід і того, хто її буде забезпечувати. Але без мене.
Головна картинка ілюстративна.
