Нашій маленькій Софійці виповнився один рік, і ми з Романом ретельно готувалися до свята. Квартира блищала, стіл був накритий, повітря наповнював аромат свіжої випічки та дитячого щастя.
Залишалося буквально кілька дрібниць: я саме закінчувала вбирати нашу іменинницю в мереживну сукню, а Роман узяв швабру, щоб протерти підлогу в коридорі, яка трохи забруднилася під час біганини з кухні до вітальні.
У цей момент, абсолютно несподівано, бо пунктуальність ніколи не була їхньою сильною стороною, пролунав дзвінок. Це приїхали Романові батьки.
Роман, тримаючи в руці швабру, відчинив двері.
— З днем народження внучки! — весело привіталася Галина Іванівна, а Петро Степанович, мій свекор, лише кивнув головою, окинувши Романа поглядом.
І тут він видав фразу, від якої моє серце стиснулося від неприємного передчуття.
— А що це ти з тією шваброю розшумівся? — Петро Степанович вказав на швабру в руці сина. — Для цього ж дружина є! Це не чоловіча справа!
Я вийшла з кімнати Софійки, тримаючи доньку на руках, і відчувала, як мої щоки спалахнули від роздратування.
Роман не відповів. Він лише невизначено смикнув плечем, проковтнув образу і закінчив протирати підлогу.
Ситуацію, на щастя, швидко згладила свекруха, Галина Іванівна, яка одразу ж перейшла до привітань онучки, подарунків та побажань. Момент напруження наче розчинився у святковій метушні.
Я промовчала. Роман промовчав. Ми обоє вирішили не псувати свято, яке тільки-но починалося. Хоча мені дуже хотілося порадити свекру просто не лізти в наш сімейний уклад.
Але я знала, що це не допоможе, адже це була вже не перша спроба втручання в наше життя у вигляді нав’язування домашнього «патріархату», хоча раніше це відбувалося з боку свекрухи.
Мене звати Ярина, і наш із Романом шлюб завжди ґрунтувався на принципах рівності та взаємодопомоги. Ми обоє працюємо на відповідальних посадах, наші доходи приблизно рівнозначні, і завантаженість на роботі у нас однакова.
Ми завжди розуміли, що після появи дитини домашні обов’язки мають ділитися, і це був наш спільний, хоча й не прописаний на папері, договір.
Роман ніколи не вважав, що миття посуду, прибирання чи похід до магазину — це “не чоловіча справа”. Він спокійно брався за пилосос, міг приготувати вечерю, коли я затримувалася, і завжди допомагав мені з донькою.
— Ярино, ти відпочинь, — казав він. — Я сам пограюся із Софійкою і заодно розберуся з кухнею.
Це було ідеальне партнерство.
Проблема полягала в родинній моделі, з якої вийшов Роман. Його батьки жили за дуже традиційним, класичним сценарієм. Петро Степанович, мій свекор, був успішним фахівцем (яким і залишається) і завжди приносив у родину значний дохід.
Галина Іванівна, моя свекруха, не працювала жодного дня після весілля. Вона повністю присвятила себе дому, і всі турботи про матеріальне забезпечення завжди лежали виключно на чоловікові. Тут не можна було нічого сказати — Петро Степанович справлявся зі своїм завданням на повну міру.
Але вдома голова родини, в якій виріс Роман, ніколи не торкався, як то кажуть, “холодної води”.
Галина Іванівна завжди це підкреслювала. Коли вона приходила до нас, і якщо бачила, що Роман допомагає мені з прибиранням чи готує щось на кухні, вона ставилася до цього критично.
— Ромо, синку, що це ти посуд миєш? — її голос був наповнений осудом. — Це не царське діло. Для цього є Ярина. Ти краще відпочинь.
— Мамо, ми вдвох працюємо, — намагався пояснити Роман. — Це нормально. Ми ділимо обов’язки.
— Це ненормально. У сім’ї кожен має своє місце. Твоє місце — заробляти і керувати. Її місце — створювати затишок і дбати про тебе.
Вона ніколи не враховувала одного: ми з чоловіком отримуємо приблизно однакову заробітну плату і маємо однакову професійну завантаженість. Чому я маю звалювати на себе ще й усе домашнє господарство?
День народження пройшов чудово. Прийшли мої батьки, наші друзі, хрещені Софійки. Ми добре посиділи, поспілкувалися, і гості почали розходитися.
Я вже майже забула про неприємне зауваження свекра про швабру, але, на жаль, чоловік сам нагадав мені про нього своєю поведінкою після того, як двері зачинилися за останнім гостем.
Я почала прибирати зі столу, збирати брудний посуд. Я очікувала, що Роман, як завжди, підійде і допоможе мені. Але цього не сталося.
Дорогий чоловік спокійно вмостився у кріслі перед телевізором і взяв пульт.
Спочатку я подумала, що він втомився, або, можливо, трохи перебрав зі святковими напоями (а випив він того дня, справді, чимало). Але, закінчивши прибирати тарілки, я зрозуміла, що причина зовсім в іншому.
— Ромо, допоможеш мені, будь ласка, з миттям посуду? — запитала я максимально м’яко.
Він навіть не повернув голови.
— Ярино, я втомився. Ти сама впораєшся.
Я здивовано примружилася.
— Що ти сказав? Ти що, жартуєш? У нас тут ціла гора.
— Я не жартую, — відповів він, продовжуючи дивитися в екран. — Займися домом. Ти ж господиня.
Я відчула, як у мені піднімається хвиля обурення. Це було так різко, так несподівано і так відверто.
Я поставила мокру тарілку на стіл і підійшла до нього.
— Романе, ми домовилися, що ми ділимо обов’язки. Що це за поведінка? Ти мені намагаєшся щось довести?
Він нарешті відірвався від екрана і подивився на мене. У його погляді була та ж сама впертість, яку я бачила в його батька.
— А що я доводжу? Тато правильно сказав: прибирання — не чоловіча справа. Чоловік повинен відпочивати після роботи і керувати домом, а не шурхотіти з ганчірками. Я сьогодні працював, я втомився.
У той момент я зрозуміла, що це не просто втома після свята. Роман вирішив прийняти модель поведінки свого батька і не став відкладати зміни у своїй поведінці, щоб, так би мовити, одразу розставити всі крапки над «і». У нашій родині розпочався відкритий конфлікт поглядів.
На жаль, я не помилилася. З того дня Романа наче підмінили. Він приходив із роботи і одразу ж займав місце на дивані перед телевізором. Вихідні він присвячував виключно своєму розпорядку: зустрічам із друзями, або лежанням у кріслі з планшетом. Будь-яка допомога по дому припинилася.
Я спробувала повернути все у колишнє, спокійне русло, провести розмову.
— Ромо, це неправильно, — сказала я йому через кілька днів, коли вдома вже накопичилося значне безладдя. — Ти не допомагаєш мені ні з чим. Я теж працюю. У мене теж була важка зустріч сьогодні.
— Ну і що ти починаєш? — відповів він, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Усі жінки займаються домом і встигають! Правильно батя говорив, не чоловіча це справа — усі ці прибирання! Ти сама бачила, як вони живуть: мама займається домом, а батько забезпечує. Чоловік — це опора, а не пральна машина.
Розвивати цю тему було марно. Роман «ввімкнув» у собі режим «Чоловіка», вибачте за таку тавтологію. Він став невблаганним, а його аргументи зводилися до одного: гендерні ролі, встановлені його батьком, є єдино правильними.
Я відчувала розчарування і образу. Роман, якого я знала, наштовхнувся на батьківську модель, і вона виявилася для нього настільки привабливою, що він одразу ж відкинув усе, що ми будували разом.
Я вирішила почекати. Можливо, його «попустить», і він зрозуміє, що наші реалії відрізняються від реалій його батьків.Минув місяць. Його поведінка не змінилася. Я справлялася з усіма домашніми обов’язками сама: робота, донька, прибирання, приготування їжі. Я втомилася фізично та морально.
Одного вечора я сиділа на кухні, дивлячись на гору немитого посуду, і в моїй голові дозрів план. Ультиматум.
— Романе, — я покликала його, — мені потрібно з тобою серйозно поговорити. Вимкни, будь ласка, телевізор.
Він неохоче виконав моє прохання.
— Знову про прибирання? Я ж сказав, Ярино, не хочу про це розмовляти.
— Будемо. Ми не можемо продовжувати так жити. Ти хочеш бути «Мужем» за моделлю свого батька, так?
— Так! — він випрямився. — Я хочу бути головою сім’ї, який керує.
— Добре, — я кивнула. — Тоді у мене є до тебе пропозиція. Ти знаєш, що Галина Іванівна ніколи не працювала. Вона цілком присвятила себе дому, бо Петро Степанович забезпечував вашу родину на дуже високому рівні. Він заробляв таку велику кількість грошей, що їй не було потреби виходити на роботу. Їхніх коштів вистачало на все, на якісне життя, і ще залишалося на заощадження.
Роман мовчав, уважно слухаючи.
— Ми ж із тобою отримуємо приблизно однакову заробітну плату, — продовжувала я. — Ми працюємо однаково багато. Наші спільні доходи, звичайно, забезпечують нам комфортне життя, але якщо я припиню працювати і займуся виключно «усіма цими прибираннями», як ти висловився, ти зможеш забезпечити нас із Софійкою у таких масштабах, як це робить твій батько?
Я глянула на нього. У його очах заблимало усвідомлення.
— Тобто ти хочеш, щоб я був єдиним годувальником?
— Саме так. Якщо ти хочеш бути головою сім’ї за традиційною моделлю, то ти мусиш забезпечувати нас за традиційним рівнем, — я нахилилася до нього. — Якщо ти в змозі вийти на дохід, який значно, дуже значно перевищує наш спільний, щоб я могла повністю відмовитися від роботи і присвятити себе дому, тоді я з радістю прийму твою модель і буду займатися «усіма цими прибираннями». Я буду створювати затишок, а ти будеш «Мужем» і годувальником.
— Але ж ми домовлялися про інше!
— Ми домовлялися про рівність, Романе, тому що в нас рівні доходи і рівні навантаження. Ти не можеш просто взяти частину батьківської моделі (відпочинок і патріархат) і відкинути другу частину (повне фінансове забезпечення). Це не працює. Або ти забезпечуєш нас настільки, щоб я могла не працювати, або ти вмикаєш режим «партнер» і допомагаєш мені.
Я дуже сумнівалася, що Роман був у змозі заробляти таку значну суму, яка б повністю компенсувала мій дохід і дала нам рівень життя, схожий на рівень його батьків.
— Висновок, Романе, — я закінчила свою промову. — Або ти «вимикаєш» свої амбіції щодо «чоловічих обов’язків» і повертаєшся до режиму взаємодопомоги, або нам потрібно щось вирішувати з нашим майбутнім, тому що я не збираюся бути твоєю безкоштовною прислугою. Вибір за тобою.
Напруження в кімнаті було відчутним. Вперше за місяць Роман не мав відповіді. Він сидів, дивлячись у простір, і, здавалося, вперше усвідомив усю логічну невідповідність його нової життєвої позиції. Мої слова зачепили його за живе, змусивши зіткнутися з реальністю.
Головна картинка ілюстративна.
