“А що це ви у тачку все підряд кидаєте? – чую від зятя, – Та й нащо ви товар разом із пакетиками важите? Це ж скільки переплачувати доведеться? А капуста нащо вам така дорога? сорок гривень за качан. Тепер зрозуміло в кого ваша донька пішла”.

Так склалось, що я змушена була до доньки своєї у столицю перебратись. Колись. ми із чоловіком моїм покійним їй залишили свою квартиру, а самі поїхали на південь до моря жити у дім його батьків.

Нині чоловіка мого не стало, а я ледь вибралась. Їхала через половину Європи, аби добратись до столиці України. Могла залишитись десь там, за кордоном, але що не кажіть, а вдома таки краще. Тож я повернулась.

Квартира у нас простора трикімнатна і я впевнена була, що усім нам там місця стане. Донька з дітьми і чоловіком, ну і я коло них.

Мріялось мені про тихе, розмірене, спокійне життя у рідних стінах, так як у нашій сім’ї було. Колись мої батьки прийняли мого чоловіка у цій квартирі. жили ми гарно і дружно. Тож очікувала чогось подібного, але точно не того, що побачила.

Донька моя разом із зятем працюють, діти в школу ходять. Ніби нормальна родина. Не надто багаті, але й не з останнього десятка. Але, виявилось, що “у тихому болоті, хтось та й є”. З перших же днів мене здивувало ось що: донька пішла до чоловіка просити гроші на тиждень. Вони сіли поруч, та дістає папірець на якому розписано на що вона витратила кошти, які були в неї. там ще кількох гривень не дорахувались, то Рита моя по кишеням шукала, куди ж копійки ділись.

Зять розписав на папірці скільки їй грошей потрібно на наступні сім днів і видав Риті аж триста гривень, ще й попросив економити і по можливості виходити із дому раніше і до роботи йти пішки, адже зима не сніжна і можна годинку прогулятись, а не витрачати на міський транспорт.

Пішли у магазин, так я не доїхала до коаси, бо витримати просто не змогла. По-перше ми об’їздили три великі магазини і перевірили у них ціни на необхідні нам продукти. Записав зять усе скурпульозно, а потім ми повернулись і взяли те що потрібно там де дешевше. І не важливо на скільки дешевше, хай хоч на кілька копійок, але ж дешевше.

Я захотіла салату із капусти в останньому. Дуже люблю пекінку із морквою і болгарським перцем. А ще якщо додати базилік і шпинат, так узагалі смакота.

Ну пішла я звичним рухом брати продукти на той світ салат. Що тут почалось, люди добрі! Зять біжить за мною, я в тачку кладу товар, а він виймає і вчить мене, що з пакетом зважувати не можна, адже так я переплачу, а ще пекінську капусту брати дорого і тицяє мені звичайну.

Кажу йому, що я не візьму з нього ні копійки, сама за все заплачу, так він мало піною не зійшовся, бо ж я його не слухаю і не роблю як потрібно. залишила я ту тачку разом із товаром і пішла додому без нічого. Зайшла по дорозі на ринок, придбала там обід гарячий, сіла, наїлась і пішла додому сита і ще з однією порцією на вечерю, аби зятя не об’їсти.

Став зять за мною назирці ходити. Вимила руки після того, як на балконі підмітала а він тут, як тут: “Нащо ви мамо, так часто руки миєте. Вода нині дуже дорога. Та й не можна так часто руки мити. Потрібно перед їжею, коли з вбиральні вийшов, або з вулиці зайшов. Я помітив, що ви вже вп’яте сьогодні помили. Так і мила не на старчу на вас”. Виходжу із вбиральні, а зять мене чекає: Нащо воду злили, якщо там нічого серйозного не робили? Ми так не робимо ніколи. Ви у своєму віці повинні булли б уже знати, як правильно вбиральнею користуватись”.

Тьху! Навіть описувати усього не стану, бо й суп я не так варю і борщ не економно. У п’ятдесят п’ять дізналась, що відбивні треба тонше різати виявляється. А я то не знала. А-й-я-й і як усе життя прожила?

З донькою поговорити намагалась, так вона мов зачарована. за чоловіком своїм мов відображення у дзеркалі усе повторює. На думці у обох одне – економія. Питаю нащо, так ні одне ні друге відповісти не можуть, бо складає зять гроші на купку заради самої купки.

Три місяці я коло них живу і вже з останніх сил тримаюсь. У домі постійна напруга, бо мною всі невдоволені. не влаштовує їх моє марнотратство.

От тепер прошу вашої поради, як мені бути. Квартира ця моя повністю, хоч донька тут і прожила з сім’єю більше десяти років. Продавати я її не хочу, бо то дім моїх батьків і тут кожен куточок спогадами пронизано, але й жити разом із донькою і їхньою “економією” уже ні сил ні здоров’я немає.

Як би ви вчинили на моєму місці? аби й стосунки із донькою не зіпсувати і жити у спокої?

Любов П. 03.04.2023.

Головна картинка ілюстративна.