fbpx
Історії з життя
— А, що це ви вирішили нездорову дитину узяти? – глипнула з-під намальованих брів чиновниця, – Здорових мало? Чи матеріальне становище покращити хочете?

— А, що це ви вирішили нездорову дитину узяти? – глипнула з-під намальованих брів чиновниця, – Здорових мало? Чи матеріальне становище покращити хочете?

Оленка аж підскочила:

— А ти багато набрала? – не стрималась Олена, – Дивлюсь, як статуетка, золотом обвішалась.

Чиновниця розгублено закліпала очима. Не чекала вона такої відповіді.

— Вам би зі мною дружити, – кинула зверхньо, – Ще не раз до мене звертатись доведеться а я можу і образитись.

— На, – Олена зняла з руки золоту каблучку, – Аби не ображалась, – і ухопивши потрібний папірець вискочила за двері.

Скільки ж їх іще буде, оцих нескінченних кабінетів і безглуздих запитань. Так, вона хоче усиновити нездорову дитину. Так, вона вже всією душею любить малого. Так, вона гарно подумала і знає на, що іде. Але замість порад і допомоги вона чує за кожними дверима подібні випади. Слухаючи оцих дам за масивними столами можна було подумати, що узявши того хлопчика вона озолотиться.

Оленка виростила трьох синів-спортсменів. Коли оженила найменшого нарешті зітхнула полегко.

— Ну, все, татку! Тепер живемо для себе, – сказала тоді чоловіку.

Та де там! Буквально через місяць “життя для себе” на гостині у свахи почула розповідь однієї знайомої про хлопчика, який випадково потрапив до них у центр.

— Батьки відмовились ще при появі малого на світ. Має ваду з ручкою, але який же розумний і мудрий не по роках. У нас дітки з відставанням і такі, що й лежать і ніколи вже й не встануть, а тут його перевели. Розуміємо, що тут йому краще буде, але ж до нас навіть і не думають приходити батьки аби діток усиновити. А він – янгол голубоокий. Завжди усміхнений і готовий допомогти. Шкода малого.

Оленка три ночі не спала. А потім збудивши одного разу чоловіка почала непросту для себе розмову.

— Ой, мамко, ти й надумала! Шкода звичайно… Адресу знаєш? Поїхали, поглянемо на нашого сина.

Уже наступного ранку з повними торбами гостинців стояли під притулком. До них вискочила директор і замахала руками.

— Ви напевне помилились. У нас усі дітки недужі. Тут нема кого і усиновлювати.

Дізнавшись, що прийшли до малого Сашка, стала стіною.

— Нащо він вам? Подумайте, воно вам потрібно. То ж скільки матимете клопоту. Його лиш двічі на рік на реабілітації возити треба, а ще масажі постійні.

Оленка знов не стрималась. Ну не вміла ця жінка тримати язика за зубами. Січе все, що думає:

— Не “воно”, а дитинка. І ми не в цирк на звірят приїхали дивитись, а сина додому забрати хочемо.

Директорка, аж рота роззявила:

— Оце, я розумію “МАМА”. Вам віддам Сашка. Вірю, з вами ця беззахисна дитина буде, як за кам’яною стіною.

Ой, скільки ще довелось Олені з чоловіком доводити, що вони свідомо беруть Сашка. Інколи опускались руки, але вони йшли проти течії, бо ж мали забрати свого сина додому. Тільки так про нього і думали “Наш син”. Старші троє теж, чим могли допомагали батькам.

Оленка уже тричі бабуся. Гортаємо разом сімейний альбом. Ось перші фото на яких у їхній великій і дружній родині з’явився Олександр.

— Ми так плакали спочатку. Він за нами усе ходив і питав, чи він тут на довго. Хтось там у тому закладі ляпнув дитині, аби завчасно не радів, бо ми його швидко повернемо, – втирає сльозу жінка.

Ось хлопчик у басейні. Очі так і світяться щастям.

— Троє старших легкоатлети, – пояснює, – А Сашко, як рибка у воді. Ми його у спортивну школу віддали. Так спочатку брати не хотіли, але я все ж свого домоглась, – сміється.

Зараз Сашкові двадцять шість і він тренер для таких як і сам колись, діток з вадами. Одружений, має сина.

— Я не знаю, чи мав би оце все, аби не мама з татом. Скільки ж вони мене разів рятували і захищали. Це зараз на мене усі дивляться, як на особистість, а після появи у їхньому домі сусіди мені таке улаштували. Я у свої п’ять був для них уособленням усього найгіршого. Якщо хтось десь шибку розбив, чи на стіні щось написав то то для них мав бути я. Але мама з татом мене відстояли. А коли з майданчика якась бабця мене погнала, бо я її “домашнього” онука чогось поганого навчу, то мама  там таке улаштувала, – сміється від душі, – Малий був а досі пам’ятаю, як своїх дітей захищати потрібно.

Олена посміхається і обіймає сина. Сильна і вольова жінка. Ой, мало їх таких. Рішучих і здатних на все заради порятунку дитини. Коли запитала якось, чи погодилась би вона на все те знов вона не вагаючись відповіла “Так!”. Дай Боже більше таких сімей!

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Спеціально для intermarium.news.

facebook