Я сиджу у своїй маленькій майстерні, де пахне старим деревом і свіжою фарбою. Тиша тут особлива — вона жива, наповнена передчуттям чогось важливого.

На столі переді мною розсипані намистини, напівкоштовне каміння та срібні дротики, що виблискують у світлі лампи. Кожна деталь — це шматочок мого світу, який я створюю власними руками.

Мене звати Оксана, і ця майстерня — моє дітище. П’ять років тому я покинула стабільну офісну роботу, щоб піти за мрією. Тоді багато хто вважав це божевіллям: залишити кар’єру, фінансову безпеку заради, чого? Маленьких прикрас, які, можливо, ніхто не оцінить? Але я вірила. І ця віра привела мене сюди.

Пам’ятаю той день, коли я вперше замовила матеріали за 5000 гривень. Це були всі мої заощадження. Я сиділа ночами, вивчаючи техніки, пробуючи, помиляючись.

Мої пальці тремтіли від хвилювання, коли я створювала перші прикраси. Але кожен готовий виріб був маленьким дивом. Клієнти приходили повільно, але з кожним новим замовленням я відчувала, що рухаюся вперед.

— Оксано, ти впевнена, що це того варте? — якось запитав мій чоловік Олег, коли я вкотре засиділася до півночі за роботою.

Я підняла очі від намистин і посміхнулася.

— Олеже, це моє. Я відчуваю, що живу, коли створюю ці речі.

Він лише знизав плечима, але я знала, що він не розуміє. Для нього це було просто хобі, “дрібнички”. І я не звинувачувала його — він не бачив тих ночей, коли я плакала від втоми, але не зупинялася.

Одного дня тишу моєї майстерні порушив голос Олега.

— Оксано, є хвилинка? — він стояв у дверях, і в його очах було щось нове, щось, що мене насторожило.

— Звісно, заходь, — відповіла я, відкладаючи недороблену каблучку.

Він сів на краєчок стільця, наче боявся порушити мій простір.

— Я подумав може, тобі потрібна допомога з бізнесом? Я міг би взяти на себе документи, фінанси.

Я здивовано підняла брову.

— З чого це раптом? Ти ж завжди казав, що це “мої забавки”.

Олег зніяковів, але швидко опанував себе.

— Ну, тепер я бачу, що твій бізнес приносить дохід. 20 000 гривень за минулий місяць — це ж серйозно. Чому б не розвинути це?

Я відчула, як у грудях заворушилося щось неприємне. Коли я вкладала кожну копійку в матеріали, коли вчилася, шукала клієнтів — йому було байдуже. А тепер, коли з’явилися перші результати, він захотів “допомогти”?

— Тобто, коли я починала, тобі було нецікаво. А як тільки з’явилися гроші, ти раптом захотів брати участь? — мій голос був спокійним, але всередині я кипіла.

Перш ніж він відповів, двері майстерні відчинилися, і ввійшла моя свекруха, Ольга Іванівна. Її енергія заповнила простір, наче вихор.

— О, ось ви де! — вигукнула вона, не помічаючи напруги в повітрі. — Я хотіла обговорити одну ідею.

Я повільно порахувала до десяти, щоб заспокоїтися. Ольга Іванівна мала звичку вриватися в мій простір без запрошення, роздаючи “цінні поради”. Вона перебирала мої прикраси на вітрині, наче це були звичайні дрібнички, а не години моєї праці.

— Оксано, твоєму бізнесу бракує правильного управління, — заявила вона, не дивлячись на мене. — Я двадцять років керувала відділом в універмазі. Я знаю, як залучати клієнтів!

Я стиснула губи, намагаючись залишатися ввічливою.

— Це трохи інша специфіка, — сказала я. — Мої прикраси — це ручна робота. Реклама в інтернеті, індивідуальний підхід.

— Та годі тобі! — мовила вона. — Треба розширюватися! Я вже знайшла приміщення в торговому центрі. Олег може взяти кредит.

— Стоп! — Я різко встала. — Який кредит? Яке приміщення? Ми це навіть не обговорювали!

Ольга Іванівна здивовано підняла брову.

— А що тут обговорювати? Я все продумала. Олег займатиметься фінансами, я — персоналом і продажами. А ти просто роби свої прикраси.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Мої прикраси — це не “просто”. Це мій світ, моя душа. А вони хочуть перетворити його на щось бездушне, на конвеєр.

— Просто робити прикраси? — перепитала я, не вірячи своїм вухам. — Ви хочете відсторонити мене від мого ж бізнесу?

Олег, як завжди, обрав шлях найменшого опору.

— Оксано, не нервуй. Мама хоче допомогти. У неї великий досвід.

— У продажу шкарпеток і колготок! — не стрималася я. — Це мій бізнес, моє дітище! Я не дозволю перетворити його на універмаг!

Ольга Іванівна театрально розвела руками.

— Яка невдячність! Ми зі всією душею, а вона Олеже, поясни своїй дружині, що сім’я має триматися разом!

Я дивилася на Олега, чекаючи, що він мене підтримає. Але він лише знизав плечима.

— Оксано, може, справді варто спробувати? Мама поганого не порадить.

Я відчула, як усе всередині стискається. Моя майстерня, мій маленький світ, який я будувала роками, тепер опинився під загрозою.

Наступного ранку я прийшла до майстерні раніше, сподіваючись знайти спокій. Але щойно відчинила двері, побачила Олега з незнайомцем у строгому костюмі.

— Це Сергій Петрович, — гордо представив його Олег. — Юрист. Він допоможе оформити документи для розширення бізнесу.

Я мало не заплакала.

— Які документи?

— Ну, як же, — втрутилася Ольга Іванівна, яка, як завжди, з’явилася в потрібний момент. — Треба оформити частки в бізнесі. Сімейне підприємство ж!

Я відкинулася на спинку крісла, намагаючись стримати бурю всередині.

— Які частки? Про що ви взагалі говорите? — я ледве стримувалася.

— Оксано, не будь такою дитиною, — сказала свекруха, сідаючи на край мого столу й недбало відсуваючи коробку з камінням. — Ти ж частина сім’ї. У сім’ї все має бути спільним.

Я застигла. Спільним? Моя праця, мої безсонні ночі, мої мрії? Я рішуче повернула коробку на місце.

— Вибачте, але мені треба працювати. У мене важливе замовлення, — сказала я.

— Ось! — вигукнула Ольга Іванівна. — Ти тільки й робиш, що працюєш. А управління, розвиток бізнесу? Це чоловіча справа!

Олег кивнув, ніби це було щось очевидне.

— Оксано, мама права. Ти займайся творчістю, а ми візьмемо на себе рутину.

Я не знала, що сказати. Розчарування переповнювало мене. Мовчазна згода Олега з матір’ю була особливо неприємними.

Наступного дня я застала Ольгу Іванівну за моїм комп’ютером. Вона розмовляла по телефону, не помічаючи мене.

— Так, нові умови поставки нас влаштовують, — говорила вона. — Надішліть договір.

Я не витримала й вихопила телефон.

— Що тут відбувається? — мій голос був холодним, як лід.

— Оксано, я домовляюся з постачальником! — вигукнула вона. — Вони знизять ціни на 30%!

— За умови, що ми братимемо втричі більше товару, — процідила я, читаючи переписку. — У нас немає таких обсягів!

— Будуть! — заявила вона. — Я вже найняла трьох майстрів і домовилася про оренду в торговому центрі.

Я відчула, як усе всередині кипить.

— Ви найняли людей? Без моєї згоди? — я ледве стримувала себе.

— А що такого? — здивувалася вона. — Я ж для тебе стараюся. І документи готові. Ти тільки працюй, а ми усе організуємо.

Я зателефонувала Олегу, і коли він приїхав, я була на межі.

— Олеже, поясни, що відбувається? — вимагала я. — Чому твоя мати розпоряджається в моїй майстерні?

Він спробував мене обійняти, але я відсторонилася.

— Оксано, не перебільшуй, — сказав він, нервово посміхаючись. — Мама просто допомагає.

— Допомагає? — гірко всміхнулася я. — Укладає договори, наймає людей, робить з мене просту робітницю а тебе ким?  Директором? І ти вважаєш це нормальним?

— Мама — досвідчений керівник, — спробував виправдатися він.

— У торгівлі шкарпетками! — вигукнула я. — Це мій бізнес, Олеже. Мій!

Він відвів погляд, і я зрозуміла, що він не знає, як виправдатися. Того ж дня Ольга Іванівна принесла стос паперів.

— Оксано, підпиши договір із новим постачальником, — сказала вона, наче це було щось буденне.

Я встала, відчуваючи, як обурення переповнює мене.

— Ні, — твердо сказала я. — Жодних договорів. Жодних рішень за моєю спиною. Це мій бізнес, і я керуватиму ним сама.

Олег спробував щось сказати, але я його перебила.

— Досить, Олеже. Я більше не дозволю вам втручатися.

Ольга Іванівна сплеснула руками.

— Яка невдячність! Ми стараємося, а ти.

Я перервала її, намагаючись залишатися спокійною.

— Присядьте, будь ласка. Давайте поговоримо.

Вони сіли, і я зібрала всю свою мужність.

— Ольго Іванівно, я вдячна за вашу турботу. Але цей бізнес — мій. Кожна прикраса, кожен клієнт, кожен договір — це моя праця. Я не дозволю переписати це на когось іншого. Я розвиватиму свою справу так, як хочу я. Можливо. я не матиму скільки заробітку. як ви собі намалювали, але я робитиму все так, як хочу того я. Все.

Вона спробувала заперечити, але я продовжила.

— Мої прикраси — це не масовий продукт. Мої клієнти цінують унікальність. Я не хочу мережі магазинів чи конвеєра. І я хочу сама керувати своїм бізнесом.

— Ти поглянь на себе. – раптом заговорила свекруха, – Така прямо бізнес-леді. Ми можемо розвинути родинну справу, жити краще. Твої прикраси вже копіюють і продають, заробляють, а все тому, що ти не справляєшся з об’ємами. Та не будь ти такою ідеалісткою, роби собі для душі, але дай нам заробляти, як є можливість.

Третій день я ходжу сама не своя. А може все свекруха і чоловік праві? Я собі буду творити, а вони хай продають і керують усім.

Як думаєш, варто погодитись?

Головна картинка ілюстративна.