Я стояла посеред вітальні, оточена родичами, які дивилися на мене з подивом, а дехто – з обуренням. Мій голос тремтів, але я не могла більше мовчати: “Ви всі прийшли сюди, ніби це готель, де я маю прислуговувати! Два дні я крутилася, як білка в колесі, готувала, прибирала, а тепер весь цей безлад – і ніхто навіть не запропонував допомоги!”

Повисла напружена тиша, а потім почалися вигуки, хтось схопився з місця, хтось почав збирати речі. Мама дивилася на мене, ніби я зрадила всю родину.

Чи уявляли ми з чоловіком, що мій ювілей, який планували відзначити тихо в сімейному колі, перетвориться на такий хаос? Але саме в той момент я відчула, що більше не терпітиму – і це тільки початок історії, яка змінила наші стосунки назавжди.

Все почалося за тиждень до мого ювілею. Мені виповнювалося 35 років, і ми з Андрієм вирішили відсвяткувати скромно – тільки з батьками. Ми нещодавно переїхали до нового будинку на околиці міста, ще не встигли облаштуватися як слід.

Стіни були свіжопофарбовані, меблі стояли хаотично, а в кухні бракувало навіть базових речей. “Давай зробимо тихий вечір, – запропонував Андрій, обіймаючи мене ввечері. – Посидимо, поговоримо, вип’ємо чаю з тортом. Без зайвого шуму.”

Я погодилася з радістю. “Так, коханий, тільки ми, мама з татом. Вони приїдуть, посидимо годинку-другу, і все. Нам потрібно відпочити після переїзду.” Але доля, як завжди, мала інші плани.

Того ранку подзвонила мама, Тамара Іванівна, її голос у слухавці бринів ентузіазмом: “Оленко, сонечко! Я вирішила запросити всю нашу рідню до вас на твій ювілей. Тітка Надія з дядьком Петром приїдуть, Ірина з Сергієм і дітьми, ну і ми з татом, звісно ж.”

Я зупинилася посеред кімнати, намагаючись осмислити почуте. “Мамо, але ми ж домовлялися – тільки ви з татом. Будинок ще не готовий, навіть тарілок на всіх не вистачить.”

“Ой, не вигадуй! Будинок просторий, місця вистачить усім. Я вже всім повідомила, вони так зраділи! Давно не збиралися всі разом.”

“А ти не подумала спитати нас з Андрієм спочатку?”

“А що тут питати? Рідня ж! Всі свої. Не хвилюйся, я допоможу з приготуваннями.”

Я завершила дзвінок і повернулася до чоловіка, який сидів на дивані з книгою. “Чув? Замість чотирьох – п’ятнадцять осіб. І нікого не цікавить наша думка.”

“Може, скасуємо? – запропонував Андрій, відкладаючи книгу. – Скажемо, що плани змінилися.”

“Пізно. Вже їдуть. Доведеться викручуватися.”

Той день перетворився на справжній вир. Я бігала по крамницях, купуючи продукти, додаткові тарілки, склянки – усе, що могло знадобитися. Витратила купу грошей на самі тільки серветки та одноразовий посуд, бо нашого не вистачало.

Андрій тим часом майстрував додаткові столи з дощок і стільців, які знайшов у гаражі. “Олено, це ж твій ювілей, а не ярмарок, – жартував він, забиваючи цвяхи. – Але якщо мама сказала, то так і буде.”

“Знаєш, я люблю родину, але іноді вони перегинають палицю,” – відповіла я, розкладаючи покупки.

Після магазину взялася за приготування. Знала, що на стіл потрібно подати багато – салати, гарячі страви, закуски, десерти. Мама завжди казала: “Стіл має бути щедрим, щоб гості не голодували.”

Я порізала овочі, запекла м’ясо, спекла пиріг з яблуками. Андрій допомагав, миючи посуд і накриваючи стіл. “Дякую, що ти зі мною, – сказала я йому, цілуючи в щоку. – Без тебе я б не впоралася.”

“Ми команда, кохана. Разом усе подолаємо,” – усміхнувся він.

Першими прибули тітка Надія з дядьком Петром. Вони увійшли, оглядаючи будинок з цікавістю. “Ого, як у вас тут затишно! – вигукнула тітка, знімаючи пальто. – Тільки трошки прохолодно. Може, підігрійте батареї сильніше?”

“У нас центральне опалення, – пояснив Андрій. – Температура нормальна, 22 градуси.”

“А ми в селі електричним обігрівачем користуємося, так воно зручніше,” – відповів дядько Петро, сідаючи за стіл.

Невдовзі з’явилася Ірина з чоловіком Сергієм і трьома дітьми – двома хлопчиками і дівчинкою. Діти одразу розбіглися по дому, хапаючи все, що попадалося під руку.

“Ой, пробачте за галас, – сказала Ірина, розводячи руками. – Вони так рідко бувають у великому будинку.”

“Нічого, нехай граються,” – відповіла я, намагаючись усміхнутися, хоча всередині все кипіло.

До шостої вечора зібралися всі. Будинок наповнився голосами, сміхом, метушнею. Я металася між кухнею і вітальнею, подаючи страви, змінюючи тарілки, стежачи, щоб ніхто не залишився голодним.

“Оленко, сідай з нами! – покликала мама, махаючи рукою. – Твій ювілей, а ти все бігаєш.”

“Мамо, ще потрібно подати гаряче,” – відмовилася я, несучи тацю з м’ясом.

Вечір перейшов у святкування. Після вечері почалися тости. Дядько Петро підняв келих: “За нашу Оленку! Нехай у неї все буде добре, здоров’я, щастя, і щоб будинок завжди був повний гостей!”

Всі загукали “Гірко!”, а я тільки кивнула, продовжуючи прибирати зі столу. Потім хтось увімкнув музику, і дорослі почали танцювати. Діти бігали по двору. “Дивися, як вони радіють! – сказала Ірина, дивлячись у вікно. – Дякуємо, що запросили.”

“Це мама все організувала,” – відповіла я тихо.

Ближче до опівночі гості розслабилися. Мама з тіткою Надією обговорювали старі сімейні історії. “Пам’ятаєш, як ми в дитинстві святкували ювілеї? – сміялася мама. – Вся родина збиралася, і ніхто не скаржився на тісноту.”

“Так, золоті часи,” – погодилася тітка.

Я тим часом мила посуд у кухні, чуючи їхні голоси. Андрій підійшов: “Давай я допоможу. Ти вже втомилася.”

“Дякую, але гості чекають десерт,” – сказала я, витираючи руки.

Діти втомилися і почали вередувати. Ірина розстелила їм ковдри прямо на підлозі у вітальні: “Ви не проти? Вони вже не дійдуть до іншої кімнати.”
“Звичайно, нехай,” – зітхнула я, дивлячись, як на новому килимі з’являються крихти від печива.

Святкування тривало до глибокої ночі. Андрій намагався натякнути, що пора закінчувати: “Друзі, вже пізно, може, розійдемося?”

Але тітка Надія заперечила: “Ще рано! Давайте заспіваємо пісню!”

І веселощі продовжилися. Я продовжувала прибирати, подавати напої, намагаючись не показати втоми.

Наступного дня я прокинулася рано, спустилася на кухню і побачила хаос: тарілки з недоїдками, розлитий сік, крихти всюди. “Боже, як це все прибрати?” – подумала я.

Ближче до обіду прокинулися перші гості. Діти Ірини одразу вибігли надвір, продовжуючи гратися. “Може, допоможете з прибиранням? – запитала я тихо, дивлячись на маму і тітку, які сіли перед телевізором.”

“Пізніше, доню, – відмахнулася мама. – Зараз фільм цікавий починається.”

“А в мене ноги ниють після танців,” – додала тітка Надія.

До вечора ситуація погіршилася. Гості їхати нікуди не збирались, навпаки, мама із тіткою Надією надумали смажити шашлики. “Я більше не витримаю,” – сказала я Андрію.

Він зібрав усіх у вітальні: “Шановні, нам потрібна допомога з прибиранням. Будинок великий, роботи багато, давайте разом, а потім і шашликів насмажимо.”

“Що? Ми ж гості! – обурилася Ірина. – Не для того приїхали.”

Тут я не стрималася: “Так, ви всі гості, але ж і я не з заліза. Тут для всіх роботи на пів годинки і далі відпочиватимемо. Я з ніг впаду скоро.”

Тиша запанувала. Тітка Надія першою відреагувала: “Сергію, збирай дітей. Ми їдемо.”

“Як ти можеш так говорити! – підскочила мама. – Ми прийшли з добрими намірами!”

“А що я такого сказала, мамо? – продовжувала я. – Ти запросила купу людей до нашого дому, не спитавши. Ніхто не допоміг ні з приготуванням, ні з прибиранням. Всі тільки відпочивали, ніби це ресторан!”

“Ти забуваєш про сімейні цінності! – вигукнула мама. – Рідних треба приймати з радістю, не рахувати кожну дрібницю.”

“А рідні повинні тільки приймати? – втрутився Андрій. – Де взаємна повага?”

“Це не твоя справа! – відрізала мама. – Це наші сімейні справи.”

“Це наш дім, моя дружина, тож моя справа, – твердо сказав Андрій. – І Олена має рацію.”

За півгодини будинок спорожнів. Гості виходили, грюкаючи дверима, бурмочучи щось про “невдячну племінницю”. Діти Ірини скиглили: “Мамо, ми хочемо ще погратися!”

Ірина на прощання кинула: “Не чекали такого від тебе, сестро. Стала такою пихатою.”

Мама йшла останньою: “Не чекайте більше запрошень на сімейні свята. Якщо ми для вас тягар.”

“Мамо, – втомлено сказала я. – Ти справді не розумієш, де помилилася?”

“Це ти помиляєшся! У наш час вміли приймати гостей, не скаржилися на кожну дрібницю. Я розчарована в тобі, доню.”

Коли всі поїхали, ми з Андрієм стояли серед безладу. “Знаєш, – сказав він нарешті. – Я задоволений, що так сталося.”

“Задоволений? – здивувалася я. – Чому?”

“Тому що ти нарешті висловила все, що накопичилося. Я бачив, як тебе дратує таке ставлення – не тільки сьогодні, а завжди. На кожному сімейному зібранні ти крутишся, обслуговуєш, а в подяку – нічого.”

“І я теж задоволена. Так, буде галас, мама ще довго скаржитиметься всім на невдячну доньку. Але я більше не хочу бути безкоштовною прислугою для всієї рідні. Досить.”

“Правильно, – обійняв мене Андрій. – Відтепер запрошуватимемо тільки тих, хто поважає нас. І попереджатимемо заздалегідь.”

Після ювілею минуло більше трьох місяців і цей час минув в абсолютній тиші. Ніхто із рідних зі мною не спілкується. Образила я всіх.

Але де? Чим?

Головна кратинка ілюстративна.