Я сиділа на своїй маленькій кухні, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм, коли Ганна, моя подруга зі шкільних років, переступила поріг.
Її русяве волосся було зібране в недбалий пучок, а очі сяяли, хоча я помітила в них легку тінь тривоги. Ми не бачилися кілька місяців, і я скучила за нашими довгими розмовами.
Ганна одразу почала розповідати про підготовку до весілля з Вадимом, її нареченим. Я радісно вигукнула:
— Нарешті! Чотири роки разом, і ви наважилися! Розказуй усе!
Вона посміхнулася, але її усмішка швидко згасла.
— Олено, ти не повіриш, що мені сказала його мама. Вона хоче, щоб я взяла кредит на весілля. Каже, що це “моє свято”, а Вадиму воно, мовляв, не потрібне.
Я мало не впустила горнятко.
— Що?! Це ж ваше спільне свято! Як вона взагалі до такого додумалася?
Ганна зітхнула і сіла за стіл, обхопивши голову руками.
— Це ще не все. Вона хоче ще й щоб квартиру нашу майбутню ми оформлювали тільки на Вадима. Мовляв, він заробляє більше, тож це справедливо. Але ж ми оплатитимемо її разом!
Мене охопило обурення. Я знала Ганну з дитинства — спокійна, добра, завжди уникає непорозумінь. Але це вже було занадто. Я налила їй чаю і сказала:
— Розкажи все з початку. Я хочу зрозуміти, як дійшло до такого.
Ганна і Вадим зустрічалися майже чотири роки. Вони жили разом у зйомній квартирі в центрі Києва, ділячи оренду порівну, хоча Вадим заробляв більше.
Він працював менеджером у великій IT-компанії, а Ганна — дизайнеркою в невеликій студії. Їхні стосунки здавалися міцними: Вадим брав на себе більші витрати, як-от ремонт машини чи спільні відпустки, а Ганна відповідала за затишок удома. Вони мріяли про власну квартиру, і після заручин почали планувати весілля.
Але щойно пані Світлана, мама Вадима, дізналася про їхні плани, вона взялася за організацію. Спочатку це виглядало як допомога: вона радила ресторани, пропонувала запросити далеких родичів, вибирала кольорову гаму для декору.
Ганна, яка не любить сперечатися, просто кивала, хоча я знала, що їй не подобалися ці втручання. Вадим же лише повторював:
— Мамо, ми самі розберемося, але якщо ти хочеш допомогти, ми не проти.
Ці слова стали для пані Світлани “зеленим світлом”. Вона почала диктувати умови: де проводити весілля, скільки гостей запросити, навіть який торт замовити.
Одного вечора вона запросила Ганну і Вадима на вечерю до себе додому. Ганна розповідала мені, як усе відбувалося.
— Сідай, Ганю, — сказала пані Світлана, наливаючи компот. — Треба поговорити про серйозні речі. Весілля — це одне, але ви ж думаєте про майбутнє?
Ганна кивнула, відчуваючи, що розмова буде непростою.
— Звичайно, ми плануємо купити квартиру. Хочемо взяти вже після весілля, — відповіла вона.
Пані Світлана посміхнулася, але в її очах було щось холодне.
— Квартира — це добре, але давай по-чесному. Вадим заробляє більше, він вкладає в сім’ю більше. Якщо ви оформите квартиру на двох, це буде несправедливо. Краще оформити її на нього.
Ганна застигла. Вона подивилася на Вадима, сподіваючись, що він заперечить, але той лише ніяково відвів погляд.
— Мамо, ми ще не вирішили, як саме будемо оформлювати, — пробурмотів він.
— А що тут вирішувати? — пані Світлана знизала плечима. — Ганю, ти ж розумієш, що наш Вадим заробляє 40 000 гривень на місяць, а ти скільки? 20 000? Це не порівняння, але ж вклад у сім’ю має бути рівним.
Я слухала цю розповідь і відчувала, як у мені закипає гнів.
— І що ти відповіла? — запитала я Ганну.
— Я сказала, що це несправедливо. Ми оплатимо житло разом, а весільні гроші, які нам подарують, — це ж наші спільні кошти! Якщо раптом щось піде не так, я залишуся ні з чим.
— І що вона на це?
Ганна сумно посміхнулася.
— Вона сказала: “У нашій сім’ї розлучень не буває, Ганю. Не думай про погане”.
Але справжнє здивування чекав Ганну через тиждень. Пані Світлана зателефонувала їй і запропонувала зустрітися в кафе. Ганна думала, що вони говоритимуть про декор чи меню, але пані Світлана мала інші плани.
— Ганю, я все продумала, — почала вона, розмішуючи каву. — Весілля коштує дорого. Ресторан, сукня, фотограф — це все недешево. Ми з батьком Вадима готові дати 20 000 гривень, але решту маєш оплатити ти.
Ганна мало не виронила горня.
— Чому я? Це ж наше спільне свято!
Пані Світлана зітхнула, наче пояснювала дитині щось очевидне.
— Ганю, весілля — це для нареченої. Ти ж хочеш гарну сукню, фотосесію, квіти? Вадиму це все не потрібно. Він просто хоче зробити тебе щасливою. Тож візьми кредит, якщо не маєш грошей це ж не так складно.
— Я не розуміла, чи то жарт, чи справді таке чую, — розповідала мені Ганна. — Я сказала, що не братиму кредит на весілля, яке ми плануємо разом. Але вона лише відмахнулася: “Ти ж хочеш бути гарною нареченою, правда?”
Я не могла повірити своїм вухам.
— І що Вадим? Він знає про це?
Ганна зітхнула.
— Я розповіла йому, але він лише сказав: “Мамо, не лізь, ми самі розберемося”. Але я бачу, що він не хоче сперечатися з нею.
Я слухала Ганну і відчувала, як у мені наростає обурення. Як можна так зневажати почуття іншої людини? Весілля — це початок спільного життя, а не “жіноче свято”. І чому Ганна має брати на себе весь тягар, коли вони з Вадимом — команда? Я вирішила, що не можу залишатися осторонь.
— Ганно, ти не можеш погодитися на це, — сказала я твердо. — Якщо ти візьмеш кредит, це означатиме, що ти приймаєш її правила. А що буде далі? Вона вирішуватиме, як вам жити, де працювати, скільки дітей мати?
Ганна опустила очі.
— Я знаю, Олено. Але я боюся, що якщо я почну сперечатися, Вадим подумає, що я не поважаю його сім’ю.
— А він поважає тебе? — різко запитала я. — Чому він не скаже матері, що вона переходить межі?
Через кілька днів я сиділа на своїй кухні, тримаючи горнятко чаю, коли Ганна увірвалася до мене, її очі палали рішучістю. Вона кинула сумку на стілець і мовила:
— Олено, я сказала пані Світлані, що не платитиму за весілля сама! Хіба що за своїх гостей. І квартиру ми оформлятимемо навпіл, інакше ніяк!
Я поставила горнятко на стіл, відчуваючи гордість за подругу.
— Молодець, Ганю! І що вона?
Ганна зітхнула, сідаючи навпроти.
— Вона була в здивована і обурена. Сказала: “Ганю, ти невдячна! Ми ж тобі допомагаємо!”
— А Вадим що? — запитала я, відчуваючи, що без нього тут не обійшлося.
Ганна стиснула губи, її голос затремтів.
— Він сказав: “Ганю, мені байдуже, як ми це організуємо. Головне, щоб ти була поруч. Розберися з мамою сама, я не хочу в це лізти.”
Я аж підскочила.
— Серьезно? Він кинув тебе напризволяще? Ганно, це ж ваше весілля, а не твоя особиста справа!
Вона опустила очі, її пальці нервово теребили край скатертини.
— Я знаю, Олено. Але він каже, що не хоче сваритися з мамою. Мовляв, вона все одно відступить, якщо я буду наполягати.
— Наполягати? — я не стримала обурення. — Ганно, ти не повинна з’ясовувати це із його мамою сама! Він твій наречений, він має бути на твоєму боці!
Ганна підняла на мене очі, повні сліз.
— А якщо він не зможе? Якщо він завжди обиратиме її, а не мене?
Я встала і обняла її.
— Слухай, Ганю, я скажу прямо. Тобі треба тікати від цієї сім’ї, доки не пізно. Якщо Вадим не може сказати матері “ні”, то що буде, коли ви одружитеся? Вона вирішуватиме, де вам жити, як виховувати дітей?
Ганна схлипнула.
— Але я його люблю, Олено. Я думала, ми будемо щасливі разом.
— Любов — це партнерство, — твердо сказала я. — А не коли ти сама борешся за свої права. Подумай, чи хочеш ти все життя доводити, що ти гідна?
Вона мовчала, витираючи сльози. Потім тихо сказала:
— Я поговорю з ним ще раз. Але якщо він не зміниться… я не знаю, що робитиму.
Я стиснула її руку.
— Ти сильна, Ганю. Ти заслуговуєш на того, хто стоятиме пліч-о-пліч з тобою, а не ховатиметься за маминою спідницею.
Ми сиділи мовчки, допиваючи чай. Я знала, що Ганна на роздоріжжі, і мені було її шкода.
Ну хіба ж я не правильно кажу? От ви, як весілля оплачували?
Головна картинка ілюстративна.
