Я отетеріла побачивши що то мені приготувала сестра за “сюрприза”.
— А що ти думала? – сказала зверхньо дивлячись на мене, – Тебе не було два роки, а в нас сім’я. Чи ти думала, що як лишиш, то й у ті ж умови повернеш? От наївна.
Власне, так. Я розраховувала, що повернусь у свою кімнату і в ті ж умови які я лишила поїхавши два роки тому в Чехію на роботу. Однак, сестриця моя із чоловік, а як згодом виявилось і свекрухою, мали на все інший погляд.
От тільки прорахувались вони в одному – я повернулась не тією людиною, яка колись із цих стін їхала. Треба було бачити очі сестри і кардинальну зміну “платівки” коли я озвучила свої плани.
Так склалось, що ми із сестрою осиротіли. Правда, не дітьми були, сестра вже мала сім’ю, я ж щойно школу скінчила, однак батьків не стало і нас у світі залишилось лиш двоє.
У спадок нам дісталась двокімнатна квартира у якій ми мешкали усі. Свого часу сестра привела свого кавалера до нас і батьки віддали “молодим” свою кімнату.
Тато у нас на всі руки майстер, тож об’єднав меншу кімнату із балконом, зробив зонування і виходило, що я мала ніби як свій окремий від них закуток, а вони могли усамітнитись у своєму.
Так ми собі і жили, доки батьки були живі. Коли ж їх не стало, ми із сестрою успадкували квартиру навпіл і кожна отримала по кімнаті.
Сестра на правах старшої, стала ніби як головною у тій квартирі. Саме вона слідкувала за тим, аби вчасно сплачувались рахунки, вони із чоловіком заміняли що було потрібно, ремонтували.
Звісно, не за свій тільки кошт. Сестра і її свекруха одразу дали мені зрозуміти, що часи, коли я була дитиною давно минули і в дорослому житті мені ніхто нічим не зобов’язаний.
Я навчалась, а вечорами підробляла у одному із закладів швидкого харчування. Там же була і всі вихідні, адже мала заробити не тільки на життя, а й на комунальні і витрати, які моя сестра завжди навпіл ділила.
Звісно мені не вистачало на все, та й удома залишатись ставало все нестерпніше, адже сестра проходу не давала: чіплялась до кожного слова, руху. Вона прямо казала, що я заважаю, що вони сім’я, а я зайва.
Я поїхала в Чехію на заробітки ще на початку 2022. Думала, що попрацюю трішки, зароблю грошей, приїду, відновлюсь в інституті і вже не буду жити від зарплатні до зарплатні.
Однак, затрималась я там більше ніж на два роки. Старанно складала зароблене і вже за пів року перебування у Чехії кардинально змінила свою мрію.
Сестрі нічого не стала казати завчасно – навіщо? Вона не телефонувала, моїм життям не цікавилась, тож і я не напрошувалась. Зрештою, вона давно дала зрозуміти, що ми чужі одна одній і в неї своя сім’я.
Коли ж я повернулась, аби оформити необхідні мені документи і прийшла додому, то одразу побачила що мене не чекали і поверненню моєму не раді.
У моїй кімнаті жила свекруха моєї сестри і там стояло ліжко їхнього сина старшого. Сестра зі свекрухою влаштували огидну сцену, коли я попросила звільнити мою власність. Мене виставили з квартири того дня.
Ну що ж, я також мала для них сюрприз.
— Або сплачуй мені вартість моєї кімнати, або виставимо квартиру на продаж. – сказала я сестрі. – Я вже маю покупця на свої квадратні метри, тож мене будь який варіант влаштує. Я за два тижні їду і планую до того часу вже все із нашою квартирою вирішити.
— Продати? Якого ще покупця? Як? – почала хапати ротом повітря моя сестриця, – У нас діти малі, свекрусі ніде жити. Куди нам усім? Сестро, ти що надумала, як ти можеш, то ж наша колиска, наш із тобою дім дитинства? Як ти можеш його продавати? Дай часу мені, я не можу так швидко все вирішити.
— Зате я можу і вже вирішила. Якщо ти не виплатиш мені вартість кімнати, то я продаю кімнату перекупам. Звісно, не те щоб будуть великі гроші, але мені 15 тисяч доларів запропонованих вистачить.
— Вас усього що двоє у світі лишилось. – пробує врозумити мене свекруха моєї сестри. – Доню, так не можна. Ти зараз візьмеш гроші і витратиш їх на вітер, а житла не матимеш. Я тобі, як мама рідна кажу – не роби помилки.
Однак я вже не та наївна і добра школярка, якою була. Краще я докладу зароблених грошей і придбаю собі окрему невеличку квартирку хай і на окраїні міста, але свою, власну.
— Не думаєш про мене, – каже сестра, – то хоч племінників пошкодуй. Як їм жити на десяти квадратах із батьками і бабусею та ще й у квартирі із чужинцями?
— Сестро, ти сама казала, що я тобі чужа. Ти мене виставила із мого ж дому, ти усе робила, аби я забула про те, що ми з тобою рідні. Поясни: чого ж ти так дивуєш тому, що я поводжу себе так, як ти того прагла?
Нині я у Чехії знову. Сестра вперлась, думала що я жартувала, або що не зможу зробити того, про що її попереджала. Однак, я зробила все так як і задумала.
Нещодавно мені сусідка телефонувала і дуже жалілась на того чоловіка, який оселився у моїй колишній кімнаті. Каже, що тепер немає нікому ні сну, ні спочинку, адже дядечко має добрий норов і полюбляє зазирнути до чарки.
— Сестру твою не впізнати: схудла осунулась. Ти хоч розумієш, що зіпсувала їй життя? Як тобі не соромно? – говорить мені сусідка.
А в мене єдине питання: а чого мені соромитись? Хіба я не вірно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
