fbpx

– А що ти хотіла? Тобі ж не вісімнадцять!, – отака реакція мами на мою розповідь-сповідь. Якщо мені не вісімнадцять, то я маю терпіти таке? Ми в якому столітті живемо?

І, головне, – він бабусі одразу не сподобався, ще відвела мене в бік і сказала:

– Дитино, він не до життя. Ти добре подумай.

А що було думати, адже хлопець приємний, без шкідливих звичок і власною квартирою. Що може бути не так?

Але все почалося з дрібниць, які навалилися в таку велетенську лавину, яка цей шлюб і накрила.

Євген одразу сказав, що дітей поки не хоче, тому я маю сама потурбуватися про це. Він багато працював за комп’ютером і втомлювався, тому це було легко. Звичайно, чотири рази на місяць – це не те, що хочеться в медовий період, але ж яке логічне пояснення:

– Я багато працюю аби ми згодом могли мати великий будинок. Якщо тобі на умі отакі дурниці, то я вже жалкую, що на тобі одружився.

Я й змирилася, бо ж великий будинок… Далі ще машина, а далі…

При цьому, Євген страшенно переймався своїм здоров’ям, особливо тим, що він їсть.

Він ніколи не їстиме їжу, яка охолола, я вже не кажу про вчорашню. Він вважає, що підігрівання їжі знищує всі корисні мікроелементи, які ще залишилися після приготування.

Він не буде їсти в кафе чи ресторані, бо там невідомо чим годують, а ціни просто космічні.

Все, що стосувалося приготування їжі та закупівля продуктів були на мені, бо він працював. Те, що я працювала не бралося до уваги.

Я мала встати завчасно та приготувати корисний сніданок і це не просто яйця посмажити. Там мав бути й дорогий сир, заморські фрукти і якісь горішки.

Зауважу, що купувала я ці продукти за космічні ціни сама, бо чоловік часто говорив, що конвертував гривні в валюту і зараз не має, тому я маю купити за свою зарплату.

Він же відкладає на будинок…

Далі я мала слідкувати за його одягом і не просто закинути в пралку, а відносити в хімчистку, бо це дуже дорогі речі, забирати і знову ж платити власні гроші. Я мала прасувати одяг, пастувати взуття, подавати йому всі речі, як дворецький, бо він вічно щось забував, а потім суньголов летіти на роботу, ледве привівши себе в божеський вигляд.

А ще по дорозі мала захопити пакет зі сміттям, бо його теж Євген не виносив, як і нічого не ремонтував в будинку.

А ще ми нікуди не виходили в люди, бо друзів у Євгена не було. А лише конкуренти. А моїх він вважав, якби це так м’яко сказати, дуже приземленими, а ще й них були діти, які дуже шуміли і цим дратували Євгена.

У нас залишався телевізор і Євген дивився фільми, які я взагалі не розуміла… Ні навіщо таке дивитися, ні навіщо таке знімати, зате він потім говорив, що це я просто не здатна осмислити те, що задумав і подав режисер.

Та хай вже буде так.

І ось так я бігала та крутилася рік, коли терпець урвався на банальному.

Я затопила сусідів. Вірніше, не я, а шланг з пральної машини вирвався і все, що пралося текло на підлогу.

Знизу прибігла розлючена сусідка і ми обоє намагалися зібрати воду. Вона оцінила ремонт в кругленьку суму і вимагала аби я їй вже віддала гроші.

– У мене венеціанка, а ви знаєте скільки це коштує?, – казала вона, а я й не знала скільки.

У мене вже й гроші скінчилися, тому я сказала сусідці, що віддам в валюті, тим більше, що Євген відкладав.

Без якоїсь думки говорю йому, що так і так сталося, треба віддати гроші за ремонт…

– То віддавай, – каже.

– Як віддавай? Я не маю.

– То позич і віддай, – каже він.

– Тобто?, – я геть нічого не розуміла.

– Ти винна, тому гроші віддай сама, я свої тримаю в банку і їх не маю на руках.

Я вийшла з себе і все йому розклала по поличках, від того, що мусила прати його речі, бо йому треба завжди свіже одягати до того, що я його практично годую і нічого за рік не відклала.

– Якби ти була кращою господинею, то цього б не сталося.

Я не витримала і пішла геть. Навіщо мені такий чоловік?

Але мама іншої думки, мовляв, в моєму віці не перебирають і маю мовчати та вертатися до Євгена. Невже вона права?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page