А що я могла подумати, на хвилиночку, коли мій чоловік несе на руках чужу дитину, а молода дівчина біля нього аж світиться від щастя? Подумати лишень, що двадцять років моєї вірності проміняні на можливість мати спадкоємця? Чому так?

Коли чоловік вернувся додому, то я намагалася прочитати на його обличчі хоч якісь ознаки того, що ми вже більше не родина і ось він встане та піде збирати речі. Нічого, все як зазвичай – вечеря, какао біля телевізора і сон.

Ранок так само звичайний, у нього зустрічі і відрядження, кожен біжить у своїх справах, цілунок в щоку і все. Невже тільки діти роблять родину родиною?

Я не могла спокійно провести день, бо та жінка не виходила мені з голови і тим більше, що я пригадувала, що бачила її, але де? Далі почала пригадувати і зрозуміла, що вона працює з ним, я бачила її на якихось офіційних фото. От же ж! Навіть далеко не ходить, все у нього під носом.

Назар був у відрядженні, а я міряла кроками квартиру, сон ніяк не йшов. Чому я, доросла жінка, не можу просто знати правду? Я була певна, що після правди я заспокоюся і вже щось точно вирішу. Проте, на ранок де й ділася моя рішучість.

Так минуло кілька днів, коли я вже зрозуміла, що засинаю на ходу в машині, то треба було щось робити.

Пішла на роботу Назара і хто у нього секретарка? Здогадалися?

– Ілоно, – прочитала я на бейджику ім’я жінки, – нам треба поговорити стосовно мого чоловіка.

– Давайте після роботи, – було видно, що вона здивована, – А що сталося?

– Та я вам все популярно поясню, не переживайте.

Вона й справді прийшла з блокнотом і пояснила, що буде записувати, що я хочу на день народження Назарія Романовича.

– Який день народження, – не витримала я, – Скільки між вами вже це продовжується? Бачу дитині років шість?

– Що?, – у Ілони аж очі на лоба полізли, – ви думаєте? Та я б ніколи!

– Я вас бачила!

– Хоча, – раптом задумалася вона, – Якщо так подумати, то завдяки Назару Романовичу я й стала мамою…

Я застигла, а жінка почала розповідь, таку банальну і таку показову для мого чоловіка, бо він у мене такий був, є і буде!

Отож, Ілона після закінчення інституту хотіла влаштуватися на роботу до мого чоловіка. Але раптом виявила, що при надії, її хлопець раптом скис, а на роботу жінку, яка при надії хто візьме? А тут у неї ні грошей за оренду платити, ні грошей аби дитину ростити. І з такими відчуттями вона прийшла на співбесіду, звичайно, що їй відмовили і ось вона сиділа на лавочці і не стримувала емоцій. І ось тут й підійшов до неї Назар, а вона все й випалила, що дитину хоче, але куди ж їй, адже на що буде її годувати.

На цьому моменті мої губи затремтіли, адже ми вже стільки років намагалися, ми б за щастя хотіли мати дитя…

– І Назар Романович сказав, щоб я не думала нічого робити і він мені домовиться і за роботу, і за квартиру…

Він мені підкидав деяку роботу, щоб я робила віддалено і отак я змогла все владнати. Тому, Назар Іванович часто бачить Павлика, бо я можу його привести на роботу, коли негайний виклик чи ще що…

Ця історія мене дуже розчулила і я картала себе за такі думки стосовно чоловіка, може, й справді, таки взяти дитя на усиновлення? Треба бути реалістами, що як до тепер нічого не вийшло, а дитину ми хочемо, і будемо любити. Я попросила Ілону нічого не розказувати шефові, а сама пішла готуватися до його приїзду, бо нам є про що поговорити – кого спочатку усиновимо, хлопчика чи дівчинку.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page