Коли чоловік вернувся додому, то я намагалася прочитати на його обличчі хоч якісь ознаки того, що ми вже більше не родина і ось він встане та піде збирати речі. Нічого, все як зазвичай – вечеря, какао біля телевізора і сон.
Ранок так само звичайний, у нього зустрічі і відрядження, кожен біжить у своїх справах, цілунок в щоку і все. Невже тільки діти роблять родину родиною?
Я не могла спокійно провести день, бо та жінка не виходила мені з голови і тим більше, що я пригадувала, що бачила її, але де? Далі почала пригадувати і зрозуміла, що вона працює з ним, я бачила її на якихось офіційних фото. От же ж! Навіть далеко не ходить, все у нього під носом.
Назар був у відрядженні, а я міряла кроками квартиру, сон ніяк не йшов. Чому я, доросла жінка, не можу просто знати правду? Я була певна, що після правди я заспокоюся і вже щось точно вирішу. Проте, на ранок де й ділася моя рішучість.
Так минуло кілька днів, коли я вже зрозуміла, що засинаю на ходу в машині, то треба було щось робити.
Пішла на роботу Назара і хто у нього секретарка? Здогадалися?
– Ілоно, – прочитала я на бейджику ім’я жінки, – нам треба поговорити стосовно мого чоловіка.
– Давайте після роботи, – було видно, що вона здивована, – А що сталося?
– Та я вам все популярно поясню, не переживайте.
Вона й справді прийшла з блокнотом і пояснила, що буде записувати, що я хочу на день народження Назарія Романовича.
– Який день народження, – не витримала я, – Скільки між вами вже це продовжується? Бачу дитині років шість?
– Що?, – у Ілони аж очі на лоба полізли, – ви думаєте? Та я б ніколи!
– Я вас бачила!
– Хоча, – раптом задумалася вона, – Якщо так подумати, то завдяки Назару Романовичу я й стала мамою…
Я застигла, а жінка почала розповідь, таку банальну і таку показову для мого чоловіка, бо він у мене такий був, є і буде!
Отож, Ілона після закінчення інституту хотіла влаштуватися на роботу до мого чоловіка. Але раптом виявила, що при надії, її хлопець раптом скис, а на роботу жінку, яка при надії хто візьме? А тут у неї ні грошей за оренду платити, ні грошей аби дитину ростити. І з такими відчуттями вона прийшла на співбесіду, звичайно, що їй відмовили і ось вона сиділа на лавочці і не стримувала емоцій. І ось тут й підійшов до неї Назар, а вона все й випалила, що дитину хоче, але куди ж їй, адже на що буде її годувати.
На цьому моменті мої губи затремтіли, адже ми вже стільки років намагалися, ми б за щастя хотіли мати дитя…
– І Назар Романович сказав, щоб я не думала нічого робити і він мені домовиться і за роботу, і за квартиру…
Він мені підкидав деяку роботу, щоб я робила віддалено і отак я змогла все владнати. Тому, Назар Іванович часто бачить Павлика, бо я можу його привести на роботу, коли негайний виклик чи ще що…
Ця історія мене дуже розчулила і я картала себе за такі думки стосовно чоловіка, може, й справді, таки взяти дитя на усиновлення? Треба бути реалістами, що як до тепер нічого не вийшло, а дитину ми хочемо, і будемо любити. Я попросила Ілону нічого не розказувати шефові, а сама пішла готуватися до його приїзду, бо нам є про що поговорити – кого спочатку усиновимо, хлопчика чи дівчинку.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота