Оголосили посадку на автобус. Пасажири вишикувалися в нерівну чергу. Я не поспішала, пропускала нетерплячих. Їхала з ювілею подруги додому. Останнім часом ми рідко бачилися, вважаючи за краще переписуватися в соцмережах. З кожним роком подруг у мене залишалося все менше.
На пенсії, сиджу з онуком, якому ще немає трьох років. Всього лиш на два дні їздила. А ніби тиждень не бачила. Так хотілося швидше опинитися вдома, обійняти, поцілувати його.
У подруги ще залишалися гості, тому я на станцію приїхала одна. Та й до чого зайві проводи. Жовтень з дощами з мокрим снігом, з облізлими деревами і калюжами пригнічував. З кожним поривом вітру на деревах залишалося все менше листя. Але воно ще трималося, нагадуючи про минуле літо і теплі.
Згадала, як онук Альоша на прогулянці намагався зловити падаючі листочки. Скучила за ним до сліз. Хотілося підштовхнути, поквапити автобус.
Нарешті, всі розсілися, ми поїхали. Народу багато, але вільні місця все ж залишалися. Гул мотора, тепло салону, монотонний шум розмов присипляли. Їхати близько трьох годин. Я сіла зручніше і відкинула голову на високу спинку сидіння.
– У вас вільно? – Почула я голос і повернула голову.
Жінка трохи старша за мене стояла в проході і дивилася почервонілими очима.
– Мені дістався квиток в кінці, а мене заколисує, – пояснила вона.
Я кивнула. Звичайно, одній краще їхати, але і причини відмовити не було. Жінка сіла поруч. Невелику сумочку вона поставила на коліна, дістала хустку і стала витирати очі. Я зрозуміла, що плаче.
– У вас щось трапилось? – запитала співчутливо я.
Жінка махнула рукою. Жест може означати «так відчепіться від мене, не до вас», або «коротко не розповіси». Я не стала напосідати з розпитуваннями. Відвернулася до вікна і дивилася на облізлі кущі і дерева вздовж дороги.
Жінка схлипнула. Я повернула до неї голову, не питаючи ні про що.
– У мене дочка. Занедужала. Думала – видужає. А потім несподівано подзвонили зі стаціонару.
– Вибачте, – сказала я.
– Та що, вже сорок днів пройшли. Син у неї залишився, Вова, п’ять з половиною років. Такий тямущий. Я в садок відправляла його, квапила час, щоб швидше забрати. Няньчила з появи на світ. – Жінка перервалася, щоб витерти сльози.
– З чоловіком дочка розійшлася давно. Та й не займався він сином. Спеціаліст порадив Вові про маму розповісти, підказав як. Я обережно онукові пояснила. Начебто зрозумів. А потім дивлюся, він ставить табурет біля вікна, залазить на нього, і чекаєте маму з роботи. – знову сльози.
– Кажу йому, що мама не прийде. Вона його бачить, любить, але не може повернутися. А якщо плакати по ній, то їй там теж недобре і прикро. Злізе, табурет понесе в кухню, потім сідає поруч і все питає, чи правда, що бачить його? Господи, за що дитині таке?
Так і жили ми з ним удвох тижня три. А потім. – жінка знову замовкла надовго, заховавшись у вже зовсім мокру хустку.
– Потім прийшов тато. За Вовою. Він ніколи не цікавився дитиною, іграшки найдешевшої не купив, грав з ним рідко. Через це і покинула його доня. А тут забрати захотів. Живе з якоюсь жінкою. А їй потрібен Вовка?
Сказав, що за законом син повинен жити з ним. А закон же не знає, який він батько, де і з ким дитині краще. Я здійнялася, сказала, що не віддам, що зі мною йому добре. А він сказав, щоб чекала його уже з відповідними структурами.
Через день прийшли з опіки дві дами. Щось дивилися, випитували. Сказали, що за законом син повинен жити у батька, якщо він не позбавлений батьківських прав. Вовка великий вже, все зрозумів, підбіг, обняв мене і каже на вухо:
— Бабуся, не відпускай мене!
Плаче. Слава Богу, що не забрали прямо відразу. У мене хоч пенсія не надто велика, але все є, і їжа в холодильнику теж. А знайомі одягу принесли, так на кілька років вперед вистачить, – плутано розповідала попутниця.
– І що? – не витримала я.
– А що? Забрав він Вову. Через суд. Що я могла зробити? Наобіцяв йому іграшок накупити, що до мене приходити буде, коли захоче. Але я розуміла, що то не правда.
Та не потрібен Вовка йому. Відвіз до матері своєї в селище. Та молода, ще працює. А дитина з ким? По руках чужим ходитиме. Адже вона волала, коли дочка при надії була, що знати не хоче цієї дитини. Є у неї тільки одна внучка від першого шлюбу сина.
Жодного разу не бачила та бабуся Вовку. Не любила. Та й чи полюбить ? А у мене душа не на місці. Я адресу дізналася, поїхала до них провідати внука. За Вовці скучила. А мене на поріг не пустили. Побачила та бабуся, відразу двері зачинила, на майданчику розмовляли. Мовляв, нема чого дитині через мене знову плакати. – Жінка знову заплакала.
– Хотіла підстерегти Вовку, хоч здалеку побачити. Гуляти виведуть, або з сад приведуть. А холодно на вулиці. Сховалася в під’їзді будинку навпроти. І дочекалася. Дивлюся, під’їхала машина, виліз чоловік молодий, взяв Вовку за руку і повів до будинку. А той іде, опустивши голову до землі. Раніше гуляємо, так він все скаче, весело щебече. А тут мовчить. – Сльози з очей жінки ринули струмком.
-Душа моя не витримала. Та й у кого витримало б. Я вийшла і покликала онука. Він закрутив головою, побачив і до мене. А тут з дому та бабуся вийшла. Як почала волати. На всю вулицю. Сором-то який.
Вовці сказала тихо, щоб не забував мене, що приїжджати буду. Ледве забрали його від мене. Ось і не знаю, чого робити. Сльозами не допоможеш. Закон на боці батька, а він не виховує дитини, відвіз до своєї матері. – Жінка замовкла.
У мене на очах теж виступили сльози. Розумію, що закон є закон. Дорослі наговорять, наобіцяють. А дитина? Хто його питати буде, з ким хоче жити? Він ще маленький.
– Може, все-таки полюблять його там. Треба проконсультуватися з юристом, і домогтися права іноді брати Вовку до вас, наприклад, на свята, влітку. Треба спробувати. Ви теж маєте право спілкуватися з онуком. – А що ще скажеш? Чим утіш?
Жінка як за рятувальний круг вхопилася за мої слова.
– Може, і правда? Він розумний, з ним ніколи негараздів не було. Звикне у них. Ви маєте рацію. Треба порадитися з юристом. До суду подати, щоб я могла бачитися з онуком. – Вона витерла очі зовсім мокрою хусткою. Ще щось говорила. В її очах зажевріла надія.
А я квапила автобус. Швидше дістатися до будинку, обійняти свого онука і нікуди не відпускати. Не дай Бог, таке з нами сталося б.
Ми попрощалися на виході з автобуса. Жінка дякувала мені, що вислухала, підтримала. Я теж подякувала їй за розповідь. А сама задумалася, яке життя тендітне. Можна все втратити в одну мить.
Наскільки ми незахищені і самовпевнені. Не розуміємо ми, що все за мить змінитись може. І не завжди у кращу сторону.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
