Я стояла на кухні, тримаючи в руках тарілку з пересмаженим м’ясом, що пахло, наче підошва старого чобота. Годинник показував уже 00:17, ігристе так і не відкоркували, а Сергій досі сидів замкнений у ванній кімнаті.

– Арино, ну що там у тебе знову не так? – голос свекрухи Клавдії Петрівни лунав із зали, наче вона була головною господинею в МОЄМУ домі. – М’ясо ж зовсім чорне! Я ж казала, що треба було мені самій ним зайнятись.

– Ви казали «я вимикаю духовку», а насправді додали температуру до 250! – крикнула я, відчуваючи, як усе всередині кипить.

– Дівчинко, не кричи на старших, – втрутилася моя мама, яка щойно приїхала і вже встигла поскаржитися на скатерку. – І чому в тебе така стара скатерть? Ми ж дарували тобі торік білу з вишивкою.

– Це й є та сама! – я ледве стримувалася.

– То чому на ній пляма від компоту?

З зали долинув регіт Маші, сестри мого чоловіка:

– Ой, та ладно, мамо, в них взагалі сервізу нормального немає. Я ж казала, що треба було привезти наш.

Я кинула тарілку в мийку, брязнув посуд.

– Маріє, ти хоч раз сьогодні хоч щось зробила, крім як сидіти в телефоні й скаржитися, що цибуля псує макіяж?

– А що, я приїхала працювати покоївкою? Я приїхала святкувати!

– Ти приїхала без запрошення о 20:00 31 грудня!

І в цю мить із ванної пролунав стукіт:

– Допоможіть замок заїв я не можу вийти!

А починалося все набагато раніше.

Мене звати Соломія. Мені 29, і ми з Богданом лише пів року як виплатили останній платіж за нашу двокімнатну квартиру в новобудові на Троєщині. Батьки все життя працювали за кордоном – мама швачкою в Португалії, тато будівельником у Польщі.

Кожну копійку відкладали, щоб ми з сестрою мали своє житло в Києві. Коли я вийшла заміж, вони сказали: «Соломійко, ми маємо певну суму на однокімнатну точно стане». Але ми із чоловіком вирішили придбати двокімнатну у кредит. І ми раділи. Поки не настав цей Новий рік.

Ми з Богданом вирішили: цього разу святкуємо вдвох. Кредит закрили – це був наш подарунок самі собі. Грошей лишилося обмаль, тому ніяких гостей. Просто салатик, пляшечка ігристого за 350 гривень, прогулянка в парку. Я навіть купила нову сукню – просту, чорну, але елегантну.

– Вдома посидимо, тихо, по-домашньому, – сказав Богдан.

– І я не хочу цілий день біля плити, – зітхнула я.

– І не треба. Замовимо суші, якщо захочеш.

Я була щаслива. Вперше за багато років – спокійний Новий рік.

31 грудня, десь о восьмій вечора. Я якраз різала олів’є (все-таки вирішила зробити маленьку тарілочку), як задзвонив домофон.

– Хто там? – крикнула я.

– Соломійко, відчини! Це ми! – голос свекрухи.

Я завмерла.

Богдан пішов відчиняти. Я почула знайомі голоси: Клавдія Петрівна, її чоловік Петро Григорович, Машка – і всі з пакунками.

– З наступаючим! – гукнула Клавдія Петрівна, вже знімаючи чоботи в коридорі. – Оце ми до вас, не могли ж ми вас одних залишити в такий день!

Я вийшла в коридор. Усмішка на обличчі, хоч усередині все стиснулося.

– Добрий вечір. Ми ж не чекали.

– Та ми бачимо! – Машка окинула поглядом наш скромний стіл. – Два салатики й хліб? Це ви так Новий рік зустрічаєте?

– Ми хотіли вдвох, – тихо сказала я.

– Богданчику, ти що, не казав дружині, що ми їдемо? – Клавдія Петрівна подивилася на сина з докором.

– Я не знав, – розвів руками Богдан.

– Ну нічого, ми все привезли! – свекруха вже розкладала на столі пакети. – Ось риба, голубці червону рибу, ікру привіз Петро Григорович із рибного ринку. І мої фірмові пиріжки з мясом! Соломійко, ти ж любиш?

Я не їм тісто. Я пів року на кето. Але сказати це не наважилася.

– Дякую велике. Але ми справді планували.

– Та які плани, коли сім’я! – перебила Клавдія Петрівна. – Давай, дівчинко, фартух надівай, будемо готувати. Я вже все порізала вдома, лишилося змішати.

Я подивилася на Богдана. Він винувато розвів руками.

Через двадцять хвилин я зрозуміла, що тихий вечір скасовано. Треба готувати на шість осіб. Я дзвонила мамі:

– Мамо, приїжджай, будь ласка. Тут уже всі свої.

Мама приїхала через годину з банкою своїх фірмових грибочків й сумним виразом обличчя.

– Соломійко, а чому ти мене раніше не покликала?

– Бо ми хотіли вдвох.

Кухня перетворилася на сцену театру. Клавдія Петрівна повільно різала зелень і кожні п’ять хвилин скаржилася:

– Ой, спина. Ой, ноги. Весь день на ногах.

Машка відмовилася чистити цибулю:

– У мене манікюр 1200 гривень, макіяж я не буду плакати!

Я різала, мила, змішувала. Попросила Богдана збігати в магазин по воду й хліб – він пішов. Повернувся з порожніми руками:

– Черги космічні.

Час летів. О 22:30 я ще стояла біля плити. Мама сиділа на табуретці й розповідала, яка гарна скатертина була в них на весіллі в 1989-му.

– А в тебе чому така проста? І тарілки всі різні.

– Мамо, це посуд ручної роботи, ми спеціально купували на Андріївському.

– Та бачу, що не з «Епіцентру».

О 23:15 я зрозуміла, що забула забрати сукню з хімчистки. Залишилося старе плаття, яке трохи затісне в талії.

– Соломійко, а де ялинка? – раптом запитала мама.

– Ми вирішили без ялинки цього року. Кіт все одно б скинув.

– Як це без ялинки? – обурилася Машка. – А де фоткатися?

Я зітхнула й пішла на балкон тягти коробку з штучною ялинкою. Поки я її розпаковувала, Клавдія Петрівна лягла на диван:

– Ой, не можу більше. Хто б думав, що так втомлюся.

Мама з Машкою сперечалися, куди вішати кульки.

Я пішла в душ. Води не було. Зовсім.

– Богдане! Вода зникла!

– Та я тільки що мив руки!

Я витерла волосся рушником, натягнула старе плаття, що ледь застібалося, і вийшла.

– Чому пахне горілим? – запитала я.

– Та хтось забув м’ясо в духовці! – гукнула Клавдія Петрівна.

Я прибігла – м’ясо було чорне.

– Я просила вимкнути через 15 хвилин!

– Я думала, що вимкнула – тихо сказала свекруха.

– Ти додала до 250 градусів!

– Соломійко, не кричи на маму!

Я вже не стримувалася.

І тут із ванної:

– Допоможіть! Замок заїв!

Богдан застряг. Серйозно застряг.

Ми з Петром Григоровичем намагалися відкрити двері викруткою. Машка кричала:

– Давайте хоч ігристее відкриємо, бо рік вже настав!

О першій ночі двері вдалося відкрити. Богдан вийшов блідий, з розпатланим волоссям.

Ми сіли за стіл. Ялинка впала. Ваза розбилася. Кіт украв шматок ковбаси й утік під ліжко.

Мама пішла о другій.

Машка з батьками – о третій.

– А хто буде прибирати? – запитала я.

– Ти ж господиня, – усміхнулася Машка.

Я подивилася на гору посуду, на чорне м’ясо, на розбиту вазу й відчула, що ще трохи – і розплачуся.

Але найцікавіше сталось через два тижні. Свекруха вирішила, що наша квартира ідеальне місце для святкування її ювілею.

— Ми втрьох станемо і все приготуємо. Я склала меню. День два постоїмо у кухні але зекономимо купу грошей.

Я відмовила. Сказала що краще святкувати у кафе і якщо потрібно, то сама додам гроші яких не вистачає. Скажете, що я не гостинна і бездушна? Ні, я просто побачила, як готує свекруха, як працює Маша і прекрасно розумію, що свято ляже на мої плечі повністю. Ще й винна залишусь.

Так, свекруха ображена і зі мною не розмовляє досі, яале я не впустила нікого у свій дім і тоді. Вона ж навіть запросила людей за моєю адресою, але довелось усіх їй забирати до себе.

Так, ми рідня, але я вважаю, що не треба вести своїх гостей на голову, хай і рідного сина.

Ну хіба ж я не права?

Головна кратинка ілюстртаивна.