А я вже тоді не витримала і кажу їй в очі:
– Валю, треба було не перечити синові, коли він дівчат приводив, то би зараз сама онуків няньчила.
А вона як фиркне та як мені відповість, що я й сама задумалася, що має вона в цьому рацію.
Моїй кумі Валі вже шістдесят один рік і вона не має онуків. має єдиного сина Женю, а онуків нема, бо Женя в свої сорок два ще не одружений.
Кожна мама дитину свою любить, але от Валя вже так біля Євгена крутилася, вже так хотіла аби в його житті все було якнайкраще, що не передати словами. Що чоловік заробить, те вона на дитину тратить. Ще в ті часи у нього була кімната вся іграшками засипана. Що він вже тих іграшок мав, але як не поломане, то деталь загублена, а Валя хоч би слово сказала, що треба шанувати – з радістю нове купує.
Далі так само виріс і вже за дівчатами дивиться, то вже Валя у всіх знаходила щось таке, що не підходило її сину.
І я вам так скажу, вміє вона в людині знайти якусь слабину, вміє. От має таку прозорливість, о гляне вперше на людину і може про неї багато чого розповісти. Я не раз їй казала, що вона б могла ворожити, бо більше б правди сказала. а вона лиш рукою махала.
Так от, гляне на дівчину і одразу: та хоче квартири твоєї, та хоче в місті лишитися, та занадто тебе любить, та не має освіти…
І так ще сина обійме і каже:
– Ти знаєш, дитино, як я тебе люблю і як я тобі щастя бажаю. Ця дівчина тобі не підходить, я ж бачу. Але як ти так вже хочеш женитися, то вперед, я все прийму.
І так важко зітхає, а син тоді дівчину за руку і більше в Валі вона не була.
І отак вона по відваджувала всіх дівчат, далі молодиць, що син живе поруч з нею та приходить до неї поїсти, вона до нього приходить в його однокімнатну квартиру, щоб все прибрати та випрати. Потім прийде до мене та охкає, що вже сили не ті, що не може вже й згинатися, що ловить поперек.
І так сумно на мене дивиться, що я онукам млинці печу, а вони навколо мене скачуть та наввипередки їдять, хто більше, то й і переможець.
От я їй і кажу:
– Ти чого зітхаєш? Треба було свій язик вчасно припнути і сама б мала онуків, може й правнуків.
– Ой, не починай, – каже вона мені, – хіба я винна в тому, що Женя не вміє дівчат вибирати?
– А ти наче собі вибирала та перебирала, – кажу я їй, – а не думала, що твій син собі жінку для життя вибирає.
Тут вона задумалася, а тоді й каже:
– Не треба перекладати на мене відповідальність. Не треба. Так, я можу бути різка чи в очі казати, що думаю. Але якби мій син кохав ту дівчину чи жінку, то хіба слова б його спинили? Мій чоловік до мене йшов на здибанку за вісім кілометрів, а тоді вертався назад знову вісім кілометрів. Він знав чого ходить, бо любив мене, а я його. А тут аби слово могло спинити? Ніколи не повірю. Не любив мій син нікого і тому й сам.
Я лиш очима закліпала, бо я так ніколи й не думала про це. Для мене завжди була винна Валя, яка від сина відігнала всіх, а тепер пожинає плід своїх рук.
А ви що скажете – права вона? Чи просто так каже, хоч в душі все прекрасно розуміє?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
