Жінки збиралися біля крамниці щодня о п’ятій годині, коли завозили свіжий хліб.

– Чула, що Оксана захистила якусь наукову дисертацію? – сказала одна з жінок. – Тепер вона професура в місті, викладає в інституті.

– А що їй той інститут? – відповіла інша. – Все одно приїжджає щовихідних і йде до баби Наталі. Можна подумати, це її рідна мати.

– Якби був живий Юрко, то все було б по-іншому, – тихо мовила перша. – Він же за нею з дитинства бігав.

П’ятнадцять років тому почалася ця історія, яка й досі не закінчилася.

Юрко був старший за Оксану на чотири роки, але з самого малку ходив на її подвір’я. Коли Оксана була зовсім малою, її батько, Дмитро, виносив дерев’яну колиску під стару яблуню, щоб дитина дихала свіжим повітрям. Юрко тоді прибігав через низький паркан, сідав на траву і довго дивився, як вона спить. Якщо мала починала крутитися, він легенько штовхав пальцем край гойдалки.

– Ти дивися, Юрку, не випусти її з рук, – казала тоді його мати, Наталя, виглядаючи з літньої кухні. – Сам виростиш собі наречену.

Хлопець тоді лише всміхався і відвертався. Коли Оксана навчилася ходити, він пильнував, щоб вона не втрапила в кропиву або не впала.

Батьки Оксани, Дмитро та Надія, раділи, що донька добре вчиться. Вона годинами сиділа над книжками, залишалася після уроків у шкільній бібліотеці та розв’язувала задачі з фізики. Хлопці з паралельних класів намагалися носити їй портфель, але Оксана майже не звертала на них уваги. Всі в селі знали, що між ними з Юрком є якась особлива прив’язаність, хоча самі вони рідко говорили про це вголос.

Юрко після школи не схотів їхати до міста. Йому більше подобалося крутити гайки в майстерні, лагодити старі трактори та допомагати батькові на пасіці. Вона збиралася до університету, а він уже працював водієм у місцевому господарстві, перевозив зерно та будівельні матеріали.

– Юрку, ти б хоч яку книжку прочитав, – жартувала Оксана, сидячи на лавці біля хати у вечірніх сутінках.

– Нащо мені ті книжки? – відповідав він, витираючи ганчіркою масляні руки. – Я знаю, як мотор влаштований, знаю, як бджолу з вулика вийняти. А ти вчися, ти в нас розумна.

Коли Юрка забрали служити, село здалося Оксані порожнім. Вона щодня ходила повз його подвір’я, дивлячись на зачинені майстерні. Його мати часто виходила до огорожі і кликала її на чай.

– Зайди, Оксаночко, – казала Наталя. – Подивися, лист прийшов. Пише, що сумує. Питає, як ти там зі своїми екзаменами.

Вони сідали за стіл у маленькій кухні, де на стіні висіли вишиті рушники. Наталя наливала в кухлі гарячий чай з лісових трав, ставила на стіл розетку з медом і слухала, як Оксана розповідає про свої успіхи у навчанні.

Оксана закінчила школу з відзнакою і вступила до міського університету на фізико-математичний факультет. Навчання забирало весь час, але щосуботи вона поверталася додому вечірнім автобусом. Юрко на той час уже повернувся зі служби, закінчив заочно технікум і працював механіком.

Він чекав її на зупинці біля повороту на їхню вулицю. Коли вона виходила з автобуса з важкою сумкою, він мовчки брав речі і йшов поруч.

– Не втомилася там у своєму місті? – запитував він, дивлячись під ноги.

– Трохи втомилася. Накреслила три схеми за ніч, – відповідала вона.

Вона відчувала, як між ними зростає щось нове, що вже не схоже на дитячу дружбу.

Одного разу, коли вони стояли біля її хвіртки пізно восени, Юрко довго не йшов. Він переминався з ноги на ногу, дивився на темне небо, де вже з’являлися перші зірки.

– Оксано, – мовив він тихо, не підводячи очей. – Я давно хотів сказати. Я чекаю тебе щотижня, ні про що більше не можу думати.

– Я знаю, Юрку, – відповіла вона і просто притулилася до його плеча. – Я теж чекаю суботи.

Вони вирішили побратися після того, як вона закінчить третій курс.

За два тижні до запланованого дня сталася лихо. Юрко повертався пізно ввечері з сусіднього села, куди їздив допомагати другові з ремонтом. Дорога там йшла вздовж траси, машин завжди їздило багато, особливо вантажівок. Хто саме його зачепив на дорозі, так і не знайшли.

Ховали Юрка всім селом. На ньому був новий темно-синій костюм, який купували для весілля. Обручку, яку він мав одягнути Оксані, його мати Наталя витягла з кишені і віддала дівчині.

– Візьми, – сказала вона, тремтячими руками стискаючи її долоню. – Це твоє. Ти для мене все одно залишишся тим, ким мала бути.

Оксана не могла залишатися вдома. Вона закривалася у своїй кімнаті, дивилася на білу сукню, яка висіла на шафі і годинами мовчала. Навчання стало її єдиним прихистком. Вона занурилася в формули, розрахунки, наукові статті, щоб тільки не думати про порожнечу навколо.

Університет вона закінчила з червоним дипломом. Їй запропонували залишитися в аспірантурі, дали кімнату в гуртожитку. Вона працювала днями безперервно, писала роботи, викладала молодим студентам. Чоловіки намагалися залицятися до неї, запрошували до театру або на прогулянки містом, але вона м’яко відмовляла. Серце ніби замерзло.

Щоразу, коли випадали вільні дні, Оксана їхала в село. Вона не могла оминути хату Наталі. Приносила їй продукти з міста, хустки, нові капці, допомагала прибрати у світлиці або виполоти грядки. Вони разом ходили на цвинтар, міняли квіти у вазі та довго стояли коло металевої огорожі.

– Ти як, Оксаночко? – запитувала Наталя, дивлячись на дівчину з ніжністю. – Не важко одній у місті?

– Ні, тьотю Наталю, все добре. Навчання багато забирає часу, – відповідала вона.

– Ти вчена в нас стала. Моя молода невісточка, гордість наша.

Дехто з сусідів дивився на це з подивом. Казали, що Наталя не хоче відпускати чужу дитину, а Оксана даремно марнує молоді роки. Але дівчина нікого не слухала. Вона відчувала свій обов’язок перед цією родиною.

Коли Оксані виповнилося майже тридцять років, вона познайомилася з чоловіком на науковій конференції. Його звали Павло, він був старший, стриманий і розважливий. Він не вимагав від неї бурхливих почуттів, а просто був поруч, допомагав із публікаціями, підтримував у складні хвилини. Згодом вони побралися.

За рік у них народився хлопчик. Оксана довго думала, як його назвати, і нарешті сказала чоловікові:

– Давай назвемо його Юрчиком.

Павло знав її історію і не заперечував. Він розумів, що це частина її життя, яку неможливо викреслити.

Батьки Оксани, Дмитро та Надія, були щасливі. Коли Оксана привезла малого в село перший раз, вона одразу пішла до сусіднього будинку.

Коли Наталя побачила немовля в візочку, її руки затремтіли. Вона сіла на лавку і довго дивилася на дитину, не наважуючись доторкнутися.

– Можна взяти? – тихо спитала вона.

– Звісно, тьотю Наталю, – Оксана поклала малого їй на руки.

З того часу, коли Оксана приїжджала з містом, вона часто залишала малого в сусідки на кілька годин. Малий виріс на очах у Наталі. Він бігав її подвір’ям, бавився з дерев’яними кубиками, які колись змайстрував її чоловік, і кликав її бабою.

– Бабо Наталю, а де мед? – питав хлопець, вибігаючи на ганок.

– Зараз винесу, мій золотий, зараз винесу, – поспішала вона.

Сільські жінки, спостерігаючи за цим через паркан, лише хитали головами.

– Ти бачиш, – казала одна біля крамниці, спираючись на велосипед. – Чужій людині дитину довіряє, і хлопчик її бабою кличе. А мій онук прибіжить, тільки щоб грошей на цукерки виманити, і знову десь зникає на цілий день.

– Бо Наталя до нього як до рідного, – додавала інша. – Вона ж у ньому свого Юрка бачить.

Роки йшли далі, змінюючи все навколо. Помер чоловік Наталі, згодом постаріли й батьки Оксани. Вони вже не мали сили тримати велике господарство, корову спродали, город засіяли конюшиною. Малий Юрчик підріс, закінчив школу і вступив до політехнічного інституту, пішовши шляхом батька та матері.

Оксана ж просувалася по службі. Вона підготувала велику наукову працю, опублікувала кілька книжок і нарешті отримала звання професорки. Батьки не тямили себе від радості, розказували всім на вулиці про успіхи доньки та онука.

Того травневого дня сонце пекло майже по-літньому. Наталя повільно йшла вулицею до крамниці. Вона вже ледь переставляла ноги, палиця глухо стукала по сухому ґрунту. Біля дверей крамниці стояли три жінки, розмовляючи про свої побутові справи.

– Доброго дня вам, – мовила Наталя, зупиняючись коло сходинок.

– Доброго дня, Наталю, – відповіла найстарша з жінок. – А ви чули, що ваша Оксана вже професором стала? По радіо, кажуть, навіть про неї згадували.

Очі старенької пожвавішали, вона розправила плечі.

– Аякже, знаю. Юрчик мені ще зранку дзвонив з міста. Казав, що вони всі разом на вихідні приїдуть машиною. Мені треба борошна взяти, хочу вареників з сиром наварити. Малий любить, коли вони свіжі, тільки з окропу.

– Наталю, то може вам розсади капусти дати? – спитала молодша жінка з відром коло ніг. – У мене лишилося трохи.

– Ні, дякую, – усміхнулася старенька. – Моя золота невісточка обіцяла привезти з розплідника. Вона щороку мені найкращу розсаду купує, сама й висаджує за хатою.

Вона поволі піднялася на три дерев’яні сходинки крамниці, важко опираючись на суху палицю.

Жінки біля крамниці перезирнулися. Одна з них зітхнула, витираючи пил з решітки велосипеда. А молода жінка Любка, яка мешкала через дорогу і постійно сварилася зі своєю свекрухою, крутнулася на підборах і буркнула:

– А моя свекруха тільки й знає, що бурчати під ніс, та навіть по імені мене не назве, тільки «гей ти» гукає на весь город… А тут чужа і таке ставлення. І чого так?