Я стояла на кухні, тримаючи телефон, а пальці тремтіли від обурення. Щойно я побачила в соціальних мережах фото, де мій наречений Андрій весело танцює на вечірці з моєю подругою, хоча мав би “вчитися і здавати хвости”.

Перед цим його друг Сергій ненароком проговорився, що Андрій усім розповів, ніби я чомусь занедужала. Я набрала номер Андрія, намагаючись стримати гнів, щоб голос звучав спокійно.

— Привіт, Андрію. Все ще вчишся? — запитала я, ледве приховуючи сарказм.

— Олено, привіт! Так, важкий день, щойно додому повернувся. Втомлений, голодний, бутерброди вже набридли. Без тебе тут сумно, — відповів він, наче все було як завжди.

— А що за сміх на фоні? Хтось із тобою? — я стиснула телефон міцніше.

— Та то телевізор, гучно ввімкнув. Слухай, коли ти повернешся? Сумую за твоєю кухнею і за тобою, звісно.

— Незабаром, — відповіла я, гортаючи фото з вечірки, де він обіймав мою подругу. — А скажи, чому ти Сергію сказав, що я в стаціонарі?

На тому кінці запала тиша. Потім він пробурмотів:

— То жарт був, Олено. Не хотів, щоб друзі відволікали тебе. Ти ж у батьків, зайнята.

— Жарт? А танці з моєю подругою — це теж жарт? Я бачила фото, Андрію!

— Та заспокойся, це нічого не значить! Просто розслаблявся після іспитів. Ти ж знаєш, що ти для мене важлива.

— Важлива? Поки я на ваших грядках гну спину, ти гуляєш і казки розповідаєш усім? Твої батьки мене за помічницю тримають, а ти навіть не подзвонив!

— Олено, не перебільшуй. Повертайся, поговоримо нормально.

Я вимкнула дзвінок, не дослухавши. У ту мить я зрозуміла: це край. Я не дозволю більше себе обманювати.

Тепер дозвольте розповісти мою історію з самого початку. Мене звати Олена, я приїхала до міста з маленького села, щоб навчатися в університеті. Жила в гуртожитку, мріяла про хорошу освіту і, можливо, про справжні почуття.

Але все почалося з роздратування в університетській їдальні.

Я сиділа за столиком, повторюючи матеріал перед іспитом. Раптом хтось сів навпроти і почав гучно розмішувати чай, шкрябаючи ложкою по чашці. Звук виводив із себе. Я підняла очі, щоб глянути на цього “порушника тиші”.

— Вибачте, чи можна тихіше? Я готуюся до іспиту, — сказала я, намагаючись бути ввічливою.

— Ні, тут їдальня, а не бібліотека. Люди п’ють, їдять, розмовляють, — відповів він із нахабною посмішкою.

Я стримала бажання сказати щось різке і повернулася до нотаток. Його звали Андрій, як я дізналася пізніше. Високий, із темним волоссям і впевненою манерою триматися, він здавався одночасно чарівним і нестерпним.

Після цього Андрій ніби взяв за мету мене дражнити. У коридорах університету він кидав жарти: “Олено, знову з книгами? Ти коли відпочиваєш?” або “Відміннице, посміхнися, світ не з книжок складається!” Я відповідала коротко, але в глибині душі чекала, коли він покаже себе серйозніше. І одного дня це сталося.

Було сонячно, ми зіткнулися біля аудиторії. Андрій підійшов ближче і сказав:

— Олено, пішли в кіно сьогодні? Новий фільм, усі хвалять. Не відмовляйся, буде цікаво.

Я погодилася, хоч і здивувалася. Ми дивилися комедію, сміялися, а після сеансу він запропонував нам стати парою. Власне так ми й почали зустрічатись.

— Мої батьки хочуть із тобою познайомитися. Я їм про тебе розповідав.

— І що ж ти сказав? — запитала я, відчуваючи легке хвилювання.

— Що ти розумна, добра і що мені з тобою добре. Не бійся, вони класні.

Я вагалася, але пішла. Батьки Андрія, Галина Петрівна і Віктор Іванович, жили в затишному будинку за містом. Вони зустріли мене тепло: Галина Петрівна обійняла, а Віктор Іванович пожартував, щоб розрядити атмосферу.

— Олено, ти така мила й вихована. Андрію з тобою пощастило, — сказала Галина Петрівна за чаєм.

Андрій усміхнувся: “Я ж казав!”

Тоді вони запропонували: “Можете жити в бабусиній квартирі, вона пустує. Вам буде зручно.”

Для мене це було як подарунок долі. У гуртожитку було тісно, а тут — ціла квартира! Подруги дивувалися: “Олено, як ти його завоювала? Він же з багатої сім’ї!”

Я переїхала. Почалося наше спільне життя: я готувала, прибирала, допомагала Андрію з навчанням. Кожні кілька днів приходила Галина Петрівна з перевіркою.

— Олено, яка ти господиня! Усе сяє, їжа смачна. Андрію пощастило, — хвалила вона.

Андрій додавав: “Мамо, я ж казав, вона найкраща.”

Зима минула швидко. Ми гуляли засніженим парком, дивилися фільми, планували майбутнє. Андрій мріяв про бізнес, я — про викладання. Усе здавалося ідеальним.

Але навесні Галина Петрівна приїхала з пропозицією: “Треба готувати дачу до літа. Грядки, сад — усе треба привести до ладу.”

Андрій відмахнувся: “Мамо, у мене іспити. Візьміть Олену, вона вже все здала.”

Я не могла відмовити, щоб не здатися неввічливою. Поїхала на дачу — невелику ділянку з будиночком і садом. Я копала, саджала, поливала.

Галина Петрівна дякувала: “Олено, без тебе б не впоралися!”

Одного разу, працюючи в саду, я відповіла на дзвінок мами.

— Олено, ти півроку не була вдома, а на чужих працюєш! Де твій Андрій? Коли весілля?

Галина Петрівна почула і різко сказала: “Твої батьки невдячні. Припини з ними спілкуватися, поки не вибачаться!”

Я не могла так вчинити. Закінчивши роботу, я вмилася холодною водою і сіла на лавку.

— Чому відпочиваєш? Обід хто готуватиме? — запитала Галина Петрівна.

— Молодь нині слабка, — пожартував Віктор Іванович, але в його тоні відчувалася критика.

Мені стало ніяково. Під їхньою доброзичливістю ховалося ставлення до мене як до помічниці. Я подзвонила Андрію, але він не відповів. Тоді я набрала Сергія.

— Привіт, Олено. Як здоров’я? — запитав він.

— Нормально. А чому питаєш?

— Андрій сказав, що ти в стаціонарі. Ми хотіли провідати, але він сказав, що не можна, бо ти заразна.

— І що ще він казав?

— Е. Я передзвоню, — Сергій швидко відключився.

Я зрозуміла: мене обманюють. Сказала Галині Петрівні:

— Мені треба в місто, по справах.

— Які справи? Твоє місце тут.

— Сіль закінчилася, куплю.

— Ти точно дивилася?

— Так. Пильнуйте за супом, я скоро.

Я збрехала, бо боялася, що вона попередить Андрія. За годину я була в метро, а ще за пів — у квартирі.

Там був безлад: брудний посуд, сміття, розкидані речі. Я пройшла в кімнату і зупинилась. Квартира, де я старанно прибирала й наводила затишок, тепер нагадувала гуртожитську комірчину після гучної вечірки: тарілки з недоїдками, перевернуті стільці, запах смаженої ковбаси й дешевих чипсів. На столі — недописані конспекти, а поруч — коробки з-під піци.

Мені стало фізично важко дихати. Тут, де я вкладала душу, залишилась байдужість і лінь. Я відкрила шафу, витягнула валізу й почала складати свої речі.

Кожна річ здавалася мені символом обману: светр, який я купувала в секонд-хенді, щоб виглядати пристойно поруч із ним; серветки з вишивкою, які я сама зробила, аби здивувати його матір; книжки, якими я ділилася, допомагаючи Андрію готуватись до іспитів. Усе це тепер здавалося чужим.

Телефон завібрував. “Андрій” світився на екрані. Я відкинула виклик. Ще один. Іще. Зрештою він надіслав повідомлення: “Олено, не роби дурниць. Я приїду, ми все обговоримо. Мама й тато тебе люблять. Я теж. Я з тією подругою просто жартував.”

Я всміхнулася гірко. Люблять. Вони бачили в мені робочу силу, а він — безкоштовний сервіс. Невже я так дозволяла знецінювати себе?

Я поставила валізу біля дверей. Ще раз глянула на квартиру, намагаючись відчути хоч щось тепле. Але всередині було лише холодне полегшення: усе закінчено.

Коли я приїхала до гуртожитку, мене зустріла комендантка, сувора Марія Степанівна.

— Олено, повернулася? Місце твоє ще вільне, хоч ми вже думали, що ти назавжди вибрала багате життя, — сказала вона з лукавою усмішкою.

Я кивнула й навіть не образилася. Сумка з речами в руках була для мене доказом: я повернула собі свободу.

У кімнаті дівчата здивовано вигукнули:

— Та ти що, справді повернулася? Як там Андрій? Весілля коли?

Я поставила валізу, сіла на ліжко й, уперше за довгий час, легко зітхнула:

— Ніякого весілля не буде. Ніколи. І більше мене нічого не пов’язує з тією сім’єю.

Подруги замовкли, а потім одна несміливо спитала:

— Тобі шкода?

Я глянула у вікно, де мерехтіли вечірні вогні міста.

— Шкода тільки часу, який я витратила на людей, котрі не цінували мене. Але тепер я знаю одне: краще мати стареньке ліжко в гуртожитку, ніж “розкішну” квартиру і родину, яка ніколи не цінуватиме тебе.

Звісно, Мій наречений намагався мене повернути, навіть сйого батьки приїздили мене напоумити, та от я нікого не слухала. Ту сторінку я перегорнула і вважаю, що ніякі гроші не вартують того, аби жити так.

Ну хіба ж не так?

Головна кратинка ілюстратвина.