Ми з Олегом п’ять років працювали за кордоном, щоб відкрити в Україні власну справу. Дітей ми не мали, бо куди? Я не планувала все отак кидати і в пелюшки, а де будемо жити. може, хтось дотримується думки, що Бог має дати на діти, але я надіюся лише на себе. Мій чоловік теж такої самої думки, тому ми вирішили впевнено стати на ноги, а потім вже все інше, тим більше, що то таке – тридцять років?
Ще п’ять років нам пішло на те аби все тут запустити, отримати прибуток, купити собі квартиру і почати трохи жити.
І ось в цей період прийшла до мене Лариса, моя шкільна подруга. Ми з нею дуже добре дружили, вона мені завжди допомагала з уроками і я знала її як дуже відповідальну людину.
– Надь, у мене така ситуація, що сама не знаю, куди податися. Не зручно тобі таке казати, нагадувати, що я колись давала тобі списувати. А тепер прошу віддячити, але…
І вона розказала, що пішла від чоловіка, він геть пустився берега, а вона не хоче це все продовжувати, бо дитина росте і вже все розуміє.
– Батьки його з-за кордону гроші висилають і він має на що розважатися. Нам нема куди піти з дитиною, бо квартира його батьків. Вони й до того мене не хотіли, а тепер лиш раді, кажуть, що Даринка не їхня…
Я подумала і погодилася аби вона працювала з Олегом, навіть дозволила їй пожити у нас місяць, поки вона собі квартиру не підшукає. Мені навіть було приємно проводити час з її донькою і сама, ні-ні, та й задумувалася над тим, що собі б хотіла таку розумну донечку, але вже дорослу без цього всього немовлятського періоду.
Практично, Лариса будувала з нами цей бізнес з нуля, була в курсі всього і справді дуже нам допомогла. Сама ж вона була мені дуже вдячна:
– Надю, я вік не забуду, що ти для мене зробила! Ти мене врятувала! Я тобі буду вдячна вічно!
І я те все приймала, бо й справді було так: Лариса вже взяла в новобудові квартиру, машину мала, дитина її вчилася в престижній школі.
Справи наші пішли вгору і я вже почала думати про те, що пора й нам подумати про дитину і тут чи не вперше зрозуміла, що чоловіка практично не буває вдома. Він як не на нараді, то у відрядженні.
Хм… Але у відрядження він часто їздив з Ларисою і я їй в цьому плані не те, що довіяла, у мене навіть думки не виникло, що може щось подібне бути.
І ось я подумала, що єдина людина, яка може щось знати про Олега в цьому плані, то Лариса і я все у неї вивідаю, бо вона мені винна!
І ось я її запросила на обід та все так здалеку випитую. А вона назамовляла купу всього і їсть, наче не в себе.
– Та не переживай, нікого твій Олег не має, – каже мені з набитим ротом.
– Ларисо, – я аж зблідла, – Ти поправилася чи … що?
– А вже видно, – вона так знітилася і почала розказувати якісь небилиці про батька дитини.
Мовляв, він не з міста, то вона познайомилася з ним у відрядженні і так сталося. Я не хотіла її слухати, бо все зрозуміла. Ось і віддячила мені подруга, нема що казати. А Олег, виявляється, таки хоче дітей, а мені ж казав зовсім інше – почекай, почекай…
От і дочекалася. Вирішила таке йому вдома влаштувати, просто від душі…
– Так, заспокойся! Ось коханий твоєї подруги, ось ми тут на зустрічі, це він. На його номер телефону і дзвони. Навіщо мені хтось, коли в мене є ти? А якщо ти вже так захотіла дитину, то я не проти…
– Що? Ти мені зуби не заговорюй, бо я ще нічого не вияснила.
А далі… Була я на весіллі в Лариси дружкою, трохи мене нудило, бо ж перші місяці, а от вона трималася молодцем, хоч вже чоловік тримав сумку напоготові в машині. Інколи добре помилитися в своїх висновках і я дуже тому рада.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота