Звук срібної виделки об порцелянову тарілку цього вечора пролунав не просто голосно, а різко, ніби хтось провів ножем по склу.
Світлана Миколаївна, яка сиділа на чільному місці столу, мов на троні, демонстративно скривилася, наче цей звук завдав їй справжнього дискомфорту. Вона повільно, з показовою гидливістю підчепила кінчиком виделки гілочку кропу і скинула її на білу скатертину.
— Мар’яно, люба, я ж, здається, просила без кропу. Ти прекрасно знаєш, що від нього в мене починається сильна печія. Чи ти це спеціально, щоб зіпсувати мені свято?
Голос свекрухи був солодким, наче густий мед, у який хтось додав дрібних скалок. У ньому чулися металеві, скреготливі нотки, від яких стискалися щелепи.
Мар’яна завмерла з великою тарілкою холодцю в руках, відчуваючи, як напруга стискає плечі. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись не дивитися в очі жінці, яка перетворила останні п’ять років її життя на постійне випробування терпіння.
— Вибачте, Світлано Миколаївно. Зараз приберу.
— І серветки теж, — свекруха двома пальцями підчепила паперовий квадратик, ніби це було щось неприємне. — Паперові? У новорічну ніч? Я ж чітко просила дістати лляні, ті, з нашою монограмою. У моєму домі все має бути на найвищому рівні, а не як у звичайній їдальні.
Олег сидів, уткнувшись у телефон, намагаючись стати меншим, ніж він є. Його великий палець монотонно гортав стрічку — шурх, шурх, шурх. Цей ритмічний, байдужий звук дратував Мар’яну зараз сильніше, ніж чергові зауваження свекрухи.
— Лляні серветки в пранні, Світлано Миколаївно, — спокійно, без емоцій відповіла Мар’яна, ставлячи холодець на стіл. — Плями з вашого останнього прийому так і не відійшли, тканина потребує хімчистки.
— Погано старалася, значить. У справжньої господині плям не буває, повір моєму досвіду. Але звідки тобі, дівчині з панельки на Троєщині, знати про тонкощі догляду за дорогими речами й хороші манери?
Світлана Миколаївна поправила масивне намисто, камені в якому блищали занадто яскраво для справжніх діамантів, але в цьому домі сумніватися в їхній справжності вважалося злочином.
Вона була вбрана в важку оксамитову сукню кольору стиглої вишні, яка робила її схожою на стару театральну завісу. Тканина шелестіла при кожному русі, додаючи вечору нотку тривоги.
Мар’яна повернулася на кухню. Там тихо гудів старий холодильник. Вона притулилася гарячим чолом до прохолодних дверей, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках.
У кишені фартуха лежав телефон, який годину тому коротко завібрував — повідомлення від реєстру. Право власності зареєстровано.
Вона знала те, чого не знав ніхто за столом. Особливо її чоловік.
Свекруха жила в щільній бульбашці власних ілюзій і минулої значущості. Вона щиро вважала себе господинею великого будинку, якій закони не писані.
Кредити, на її думку, — це для невдах, а банки не посміли б чіпати заслужену працівницю культури на пенсії. Листування з червоними печатками й вимогами погасити борг вона просто не відкривала, кидаючи їх у камін.
— Вони просто лякають! Уявляєш, Мар’яно? Мене! Та я одним дзвінком їх усіх звільню, тільки захочу!тМар’яна ніколи не сперечалася. Вона мовчки збирала попіл і клапті конвертів. І відкладала гроші. Кожну премію, усе, що вдавалося зекономити на «господарських витратах», вона ховала. Свекруха виділяла кошти з панського плеча, але вимагала звіту за кожну гривню, не помічаючи, як давно змінилися ціни.
Мар’яна роками вела подвійну бухгалтерію, готуючись до цього дня. Вона вивчила всі нюанси банкрутства фізичних осіб краще за багатьох юристів. Коли будинок виставили на торги як проблемний об’єкт із великою знижкою, охочих зв’язуватися з прописаними мешканцями й скандальною власницею не знайшлося.
З вітальні пролунав вимогливий голос, що перекривав шум вітру за вікном:
— Мар’яно! Де гаряче? Олег зголоднів, а ти там заснула?
Мар’яна випрямилася, розправила плечі й надягла звичну маску слухняності. Підняла важке деко з запеченою качкою. Жир шкварчав, пахло чебрецем і невідворотністю. Сьогодні ця довга гра закінчиться назавжди.
Повернувшись до столу, вона побачила, як Світлана Миколаївна наливає собі ігристе. Пляшка глухо стукнула об край келиха — дзінь. Різкий звук, від якого захотілося затиснути вуха.
— Нарешті, — пробурчала свекруха, не дивлячись на невістку. — Олег, прибери телефон. Мати з тобою говорить, поважай.
Олег неохоче, з важким зітханням відсунув гаджет екраном униз.
— Так, мамо. Слухаю.
— Я кажу, що цей рік був для мене важким, дуже важким. Стільки заздрісників, стільки дрібних людей навколо, які намагаються зіпсувати мені життя й репутацію. Але я вище цього. Я — скеля, об яку розбиваються хвилі.
Мар’яна розкладала качку по тарілках.
— Мамо, давай без лекцій сьогодні, — мляво попросив Олег. — Новий рік же, свято.
— Це не лекції, сину, а життєва мудрість, якої тобі бракує. Ти надто м’який, весь в батька пішов. Тобі потрібна тверда рука й чітке керівництво. А ти… — вона знову глянула на невістку з неприхованим розчаруванням, — ти обрав ту, яка вміє тільки тарілки подавати й мовчати.
— Качка вийшла дуже смачна, спробуйте, — тихо, але впевнено сказала Мар’яна, сідаючи на своє місце. Стілець під нею жалобно скрипінув.
— Пересмажила, — миттєво, навіть не спробувавши, винесла вердикт Світлана Миколаївна. — Я бачу по кольору скоринки. Пересмажила й передержала. Як завжди, нічого іншого й не чекала.
Мар’яна взяла виделку, відчуваючи холод металу. Шкіра на пальцях була сухою й почервонілою від щоденного миття посуду руками — свекруха принципово не купувала посудомийку, бо «хімія псує наш родинний порцелан».
— Їж, Олег, — командувальним тоном сказала мати. — І слухай. У мене на наступний рік великі плани. Хочу повністю оновити вітальню. Цей оксамит уже не модний, морально застарів. Хочу натуральний шовк, італійський, колір шампань.
— Мамо, це ж дуже дорого, — пробурмотів Олег із набитим ротом.
— Для матері нічого не повинно бути дорого! — обурилася Світлана Миколаївна. — Тим більше, я домовлялася про реструктуризацію… ну, загалом, гроші знайдуться. Головне — бажання.
Мар’яна ледь не поперхнулася водою. Реструктуризація? Свекруха брехала навіть зараз, коли будинок їй уже фактично не належав. Вона жила у вигаданому світі, де гроші з’являються з повітря, а борги зникають, якщо їх ігнорувати.
Час невблаганно наближався до півночі. Напруга в кімнаті густішала, ставала майже відчутною.
Світлана Миколаївна випила вже третій келих і помітно порожевіла. Вона почала ритмічно постукувати виделкою по ніжці келиха. Дзінь- дзінь- дзінь. Вимогливо, наполегливо.
— Дорогі мої, — почала вона приторно-солодким голосом. — Скоро новий рік. Час підбивати підсумки й будувати плани.
Мар’яна випрямилася, поклавши руки на коліна. Під столом нога Олега нервово смикалася. Він завжди боявся материних тостів, які незмінно перетворювалися на список претензій або вимог.
— Олег, синочку, — свекруха простягла руку й погладила його по щоці. — Ти — моя гордість. Майже. Тобі б тільки амбіцій побільше, хватки. І самостійності.
Олег вичавив криву посмішку:
— Я стараюся, мамо, правда.
— Старається він… — фиркнула мати й різко повернулася до Мар’яни. Усмішка зникла, залишивши холодну маску зневаги.
— А щодо тебе, Мар’яно… Я багато думала. Ти хороша дівчина. Виконуєш усе, тиха. Але… ми з тобою надто різні. Різного польоту птахи.
Мар’яна мовчала. Вона слухала низький гул вітру в димоході.
— Я вирішила, що хочу жити сама, — продовжила Світлана Миколаївна, широким жестом обводячи кімнату. — Для себе. Я ще молода, повна сил. До мене, може, чоловік ходитиме. Серйозний, колишній підполковник. Йому потрібен спокій, затишок і статус, а не… переповнена оселя.
Вона відпила ігристого й скривилася:
— Тепле. Мар’яно, чому ігристе тепле? Ти навіть зі льодом не впоралася?
— Холодильник барахлить, морозилка не тримає температуру, — спокійно відповіла Мар’яна.
— Бо дешевий! — різко кинула свекруха. — Не перебивай. Отже, діти. Я все зважила й вирішила. Цей будинок затісний для двох господинь. А господиня тут одна — я. Я цей дім будувала, кожен цеглинку контролювала, сюди душу вкладала!
Олег перестав жувати.
— Мамо, ти про що?
— Про те, що вам пора виїжджати. Мар’яно, збирай речі. Щоб до завтра й духу твого тут не було. І Олега забирай. Нехай вчиться дружину забезпечувати, квартиру знімати, кредит брати. Досить на матері сидіти!
Мар’яна повільно взяла свій келих. Пухирці хаотично піднімалися вгору. Так само піднімалася її холодна впевненість.
— Ви хочете вигнати нас на вулицю посеред зими? — запитала вона тихо, але чітко.
— Не вигнати, а відправити у вільне плавання! — поправила Світлана Миколаївна, сяючи від власної «щедрості». — Це для вашого ж добра. Стимул! Чарівний поштовх! Ще подякуєте.
Олег зблід.
— Мамо, але в нас зараз немає грошей на зйом. Ми ж усі накопичення в ремонт твоєї тераси вклали…
— Це були ваші інвестиції в проживання! — відрізала мати. — Не рахуй копійки чужі, Олег. Чоловік не повинен рахувати копійки й дорікати матері.
Вона підняла келих, урочисто.
— Мій тост! — проголосила вона, дивлячись Мар’яні в очі. — За зміни! «Щоб ти виїхала в новому році!». Ура!
Свекруха залпом випила. Ігристе потекло по підборіддю, але вона не помітила. Розсміялася, задоволена своєю владою.
Олег закашлявся. Мар’яна не ворухнулася. Спокійно зробила ковток.
— Чудовий тост, Світлано Миколаївно, — голосно й чітко сказала вона.
Свекруха миттєво замовкла. Вона чекала сліз, благань. Але не цього спокою.
— Я вас повністю підтримую, — продовжила Мар’яна, акуратно ставлячи келих. — Жити разом нам більше не можна. Це факт.
Вона нахилилася до сумки біля стільця. Мар’яна дістала синю теку з печаткою.
— Я якраз приготувала вам подарунок. Думала під ялинку покласти, але раз уже така відверта розмова…
Вона поклала теку перед свекрухою — прямо на тарілку з качкою. Жир одразу просочився в папір темною плямою.
— Що це? — Світлана Миколаївна відсунулася. — Путівка в санаторій? Вирішила підлизатися?
— Краще, — Мар’яна посміхнулася тільки губами. — Відкрийте.
Свекруха недбало відкинула обкладинку.
— Договір… Виписка з реєстру…
Вона читала. Спочатку швидко, з посмішкою. Потім повільніше. Брови піднялися, рот відкрився. Обличчя посіріло.
— Це… помилка якась, — прошепотіла вона. — «Торги з банкрутства»… «Лот номер…» Що за нісенітниця?
— Не нісенітниця, Світлано Миколаївно, — спокійно сказала Мар’яна. — Ваш банк втомився чекати. Ви більше п’ти років не платили. Листування спалювали, дзвінки скидували. На контакт не йшли.
— Вони не мали права! — вигукнула свекруха, підводячись. Стілець гучно впав. — Це мій дім! Я його будувала! Я поскаржуся! До президента дійду!
— Пізно. Суд був півроку тому. Повістки ви теж не читали? — Мар’яна спокійно взяла маслину на виделку. — Торги вчора закінчилися. Терміновий продаж за борги. Об’єкт із обтяженням, у поганому стані. Охочі не стояли в черзі.
— Хто?! — Світлана Миколаївна вчепилася в стіл. — Хто цей негідник? Кому ти мене продала?
— Подивіться в графу «Власник», — м’яко підказала Мар’яна.
Світлана Миколаївна опустила очі. Ім’я стояло чітко.
Мар’яна Олександрівна Сидоренко.
Тиша стала важкою, чулося лише хрипке дихання колишньої господині.
— Ти? — видихнула вона. — Ти… купила мій дім? За моєю спиною?
— Викупила ваші борги, — поправила Мар’яна. — Мої заощадження за п’ять років, спадщина від бабусі, річна премія… Довелося взяти іпотеку на різницю, але ціна на торгах була дуже вигідна. З великою знижкою, як проблемний об’єкт.
Олег переводив погляд з матері на дружину, відкриваючи й закриваючи рота.
— Мар’яно… Ти серйозно це зробила?
— Абсолютно, — Мар’яна подивилася на чоловіка. У її погляді не було страху. — Я втомилася чекати, коли нас виженуть через чиїсь забаганки. Я вирішила питання радикально. Це називається управління ризиками.
Світлана Миколаївна осіла на стілець, ніби ноги підкосилися. Вона раптом стала меншою. Намисто потьмяніло, оксамит перетворився на стару тканину.— Олег… — простогнала вона. — Ти чуєш? Вона ж матір рідну з дому виганяє… Твою матір! Зроби щось!
Олег подивився на дружину. Уперше за роки він побачив не слухняну помічницю, а сильну жінку.
— Мамо, ти сама п’ять хвилин тому сказала… «Щоб ви виїхали». Ти ж хотіла жити сама, — пробурмотів він, відводячи очі.
Мар’яна підійшла до вікна й рішуче відчинила кватирку. У кімнату увірвався холодний свіжий вітер, змішуючись із запахом качки й парфумів.
— Не перебільшуйте, Світлано Миколаївно, — сказала вона, не обертаючись. — Я людина. На мороз вас не вижену. Поки що. У мене є совість.
Вона повернулася й оглянула кімнату вже по-господарськи.
— Ці штори треба негайно замінити. Вони тоннами пил збирають. І килим цей… справжній пилозбірник, давно пора на смітник.
— Ти не посмієш, — тихо пискнула свекруха.
— Посмію. Це мій дім. І в моєму домі все має бути… на найвищому рівні. Але за моїми правилами чистоти й порядку.
Мар’яна підійшла до столу, взяла тарілку з тарталетками й переставила до себе.
— Ви переїжджаєте.
— Куди? — у свекрухи затремтіла губа.
— У маленьку кімнату на першому поверсі. Ту, що за кухнею. Колишня комора.
— Там же немає вікон! Там… відра й швабри!
— Там затишно, якщо прибрати, — відрізала Мар’яна. — Вентиляція є, світло проведемо. Ліжко поставимо. А цю спальню, з балконом і видом на сад, з Олегом займу. Нам потрібен особистий простір.
— Я не піду в комору! Я заслужена працівниця… Я цього не заслужила!
— У вас два варіанти, — Мар’яна вперше назвала її «мамо», але це прозвучало як вирок. — Або кімната на першому поверсі й дотримання моїх правил, або прямо зараз збираєте свої сукні й їдете до того «підполковника», про якого так барвисто розповідали. Просто в новорічну ніч.
Світлана Миколаївна стиснулася. Вона знала, що ніякого підполковника немає. Іти їй нікуди.
— І так, — додала Мар’яна, щедро накладаючи собі ікру. — Завтра зранку — генеральне прибирання. Ви ж так любите ідеальну чистоту. Натрете паркет мастикою. Лляні серветки мені потрібні будуть до обіду. Ті самі. Відперете їх руками.
Світлана Миколаївна сиділа, втягнувши голову в плечі. Вся її пиха розтанула, залишивши лише розгублену літню жінку.
Олег поспіхом налив дружині. Рука тремтіла, краплі впали на скатертину.
— Обережно, Олеже, — спокійно зауважила Мар’яна. — Плями важко виводити, ти ж знаєш.
— Вибач, Мар’яночко, я зараз, — засуєтився він, промокаючи вино паперовою серветкою.
— З Новим роком, Мар’яно! — прошепотів чоловік, дивлячись на неї знизу вгору.
Мар’яна підняла келих. Хрусталь холодно блиснув.
— З новосіллям нас, — поправила вона. — І смачного, Світлано Миколаївно. Доїдайте качку, поки не охолола. А потім — посуд мити. Арендну плату відпрацьовуватимемо чесною працею.
У кімнаті запанувала тиша, яку порушував лише вітер за вікном і тихе схлипування Світлани Миколаївни. Вона жувала холодне м’ясо, боячись упустити крихту на стіл, який їй більше не належав.
Мар’яна відкусила тарталетку з ікрою. Смачно.
Вперше за багато років їжа в цьому домі була по-справжньому смачною — бо в ній більше не було присмаку приниження, а був лише чистий смак справедливості.
Головна картинка ілюстративна.
