Мені аж зле стало коли сходами підіймались у квартиру свекрухи для першого знайомства. Я погано той вечір пам’ятаю, адже й дихнути не могла добре у голові усе гуло.
Ще б пак, я ж з дитинства чула від мами, які от і свекрухи лихі і не добрі. Мені вона чи не з пелюшок розповідала, як моя бабуся по татовій лінії зруйнувала нашу сім’ю, бо ж не хотіла свого сина ні з ким ділити.
А скільки я чула розповідей про подруг і про друзів друзів, які не мали життя спокійного і все з вини отих свекрух. Скільки сімей не могло жити разом, бо свекруха не дала. Скільки ж осиротіло дітей.
А бідні наївні невістки? Скільки їх втратило сон, посивіло і забуло що вони є жінками і особистостями тільки тому, що годили свекрухам.
То й не дивно, що мені свекруха ще до знайомства була чужою, не любою і одразу не такою. Я сказала своєму Андрію, що його мама не буде присутня у нашому житті і максимум на що вона може розраховувати: прийти на весілля, коли з’явиться дитина і на якісь дні народження.
Але, ще до весілля коли мій чоловік поїхав терміново у відрядження, а мама була на роботі, саме зі свекрухою я обирала весільну сукню. Я не мала бажання, так вийшло.
Саме Лідія Іванівна сказала, що я не повинна економити у такий день. Вона переконала мене придбати сукню моєї мрії, та туфлі, які і досі мені душу гріють своєю красою.
Саме той день став початком нашої щирої дружби. Лідія Іванівна стала мені близькою подругою з якою я могла базікати цілими днями ні про що і про все одразу.
Якось саме собою сталось, що я почала називати її “мамою”. Андрій лиш посміхався дивлячись на наші стосунки.
— Мама і жінка заодно. Ой, відчуваю не легко мені доведеться, – казав він сміючись.
Вся ця ідилія тривала рівно до того моменту, доки моя мама не стала свідком моєї розмови з майбутньою свекрухою. Я одразу побачила, що вона була чимось не задоволена, але й уявити не могла чим саме:
— А відколи це чужа тобі людина “мамою стала”. – почала вона без передмов наступного ж дня, – Вона над твоїм ліжком стояла коли ти на світ з’явилась? Вона не спала, коли ти занедужаєш мала? Вона тобі колискові співала, вона з тобою плакала і сміялась увесь час що ти на цьому світі живеш? Як ти можеш чужу собі людину “мамою” називати?
Пробую пояснити, що то традиція, що ми майже сім’я, що вона таки мама, але мама мого чоловіка.
— Яка ти наївна. Невже не розумієш, чого то вона до тебе така одразу добренька стала? Бо легше керувати і все знати там, де тебе за свою мають. А ти? Ти прямо обійми розкрила і кого, свекруху за подругу маєш? Та ніколи вона тобі подругою не буде, бо на те вона і свекруха аби дбати перш за все про свого сина.
— Та вона вже з тебе вірьовки в’є, та ж так уміло, доню, що ти й сама тому рада. Яка розумна, думає, що як ти наївна, то все їй з рук зійде. Але ні, не буде такого. Тримай її на відстані витягнутої руки, дитино. Не розповідай про свою сім’ю нічого і в домі своєму не приймай, бо потім не зможеш і виставити. Вже зараз вона там що в себе дома. Бач яка , вже вона у вашій сім’ї третя. От тільки третій завжди зайвий, а хто то буде, від тебе лиш залежить, доню.
Мама моя не на жарт на мене образилась і щоденно телефонує із настановами, вона проти того, аби я узагалі спілкувалась зі своєю свекрухою:
— Доню, я життя прожила, я більше бачу. Просто повір мені. Тримайся подалі, дитино.
Чесно, я вже й сама не знаю, як то воно правильно. Ніби я не бачу і не помічаю за Лідією Іванівною нічого “такого”. Сучасна, весела, компанійська.
Син їй як друг, а я як подруга. Жодної поради прошеної чи не прошеної. Жодної настанови, чи прямого вказування. Прийшла на чай, розказала про свій серіал, дивну сусідку і погоду на завтра і пішла додому.
А може то я й справді молода і не досвічена? Може мама права і я повинна остерігатись?
Головна картинка ілюстративна.
