В мене не було тата, не було справжнього люблячого та доброго тата. Був вічно незадоволений життям чоловік, якому я заважала своїм плачем, коли була мала, соромила оцінками, коли вчилася, соромила поведінкою, коли виросла.
А збоку ми видавалися такою гарною родиною: батько ідеальний сім’янин, який після роботи йде додому, а не в генделик. Мама ніде не працювала, а гляділа мене. Тому жінки їй заздрили:
– Ні дня не працює, а доньку так і не виховала, хоч одним лиш і займалася.
Батько не був багатієм чи великим чиновником, звичайний собі середньої руки чиновник, зате вдома він був царем і богом.
Його легко було роздратувати несмачною їжею, шумом чи поганою звісткою. Можна не встигнути подати йому тапочки чи не взяти пальто, можна було дати надто гарячу їжу, надто холодний чай…
Тоді це все літало по квартирі.
Мама мовчки це все збирала і готувала нову ідеальну порцію та перепрошувала чоловіка.
– Чого ти це все терпиш?, – питала я її, – Ми можемо з тобою жити окремо! Без цього всього!
– Доню, тато правий, я маю більше старатися, бо я й так нічого не роблю.
Господи! Та вона все робила! Вона й кран міняла, щоб тільки його не роздратувати! Мила, прала, варила, прасувала, купувала йому найкращу їжу. Яку ми не мали їсти:
– Татові треба, бо він на роботі працює.
Не дивно, що я просто мріяла втекти звідти, бодай сама, якщо мама не хотіла зі мною.
Я вчилася в училищі, де познайомилася з хлопцем і ми почали зустрічатися.
Годилося його познайомити з батьками, тому я їх попередила, що Павлик прийде в неділю.
– Я не збираюся робити ніяке весілля, – відрубав батько, – Тим більше з цим.
– Ти сам з села, – не втрималася я.
– Замовкни! Я думав, що тобі вистачить клепки знайти якогось кращого хлопця. Але ти в матір вдалася!
Мама страшенно переживала і мені шепотіла, що тато відійде, але цього не сталося.
Якісь гонори в цій людині закрили йому розум, бачте, його знову невдячна доля образила. Він вкотре не отримав те, що хотів – заможного зятя.
Мама ще якось старалася тримати зі мною контакт, але батько був категоричним. Його не зворушило й те, що він став дідусем.
Роки минали, люди змінювалися, але не мій батько.
Мама прибігала подивитися на онука та принести йому якийсь подарунок, на який, я знаю, відкладала місяцями, щоб тато не помітив різниці в чеках.
Ми не погано жили з Павлом, він був геть іншим, ніж мій батько, – він мене любив, навіть за мій характер.
Ми прожили з Павлом п’ятнадцять років разом і в моїх дітей ввесь час була бабуся, моя мама.
Але тепер її не стало. Пішла ще молода і я знаю через кого.
На похороні він так само вів себе зі мною, як з чужою людиною, але щиро плакав за мамою. Але я певна, що й в цьому випадку він жалів себе, що немає вже людини, яка буде його обслуговувати.
Я регулярно ходжу до мами і бачу, що крім мене ніхто тут ні свічки не запалить, ні бур’яни не пополе. На ній не буває її чоловіка, який так щиро за нею плакав.
Отак я тепер живу, без рідної людини, яка не мала сили волі, але мала терпляче серце.
Аж ось недавно зустріла нашу сусідку, яка просто на мене накинулася:
– Тобі не соромно? Батька отак залишити? Ходить тепер по сусідах та їсти випрошує!
– Треба було раніше думати, – відрізала я.
– То ти ще на свого батька наговорюєш, – взялася сусідка, – я роки поруч прожила, то я кривого слова від нього не чула, завжди тверезий та усміхнений.
– Як вам так його шкода – то й живіть з ним, – я розсміялася, бо уявила, який би «сюрприз» чекав на цю жалісливцю.
А тепер я думаю – чому й зараз жаліють його? За що? За те, що витирав об нас ноги? Це все я маю проковтнути, бо я його донька, якої він не любив, тому маю його обходжувати?
Фото Ярослава Романюка.