Вже як дійшов мені терпець краю, то я зібравши речі таки поїхала до своєї свахи у село жити. Я ж коли їй жалілась, то вона мені все:
— Ірочко приїзди, Ірочко не терпи такого, бо хто знає чим скінчиться.
Ой, а як вона мені розмальовувала життя у тім селі:
— У нас тут і тиша і спокій. Так, не багато живемо, але й не біднота. На все вистачає, аби тільки руки і охота. Не палац у мене, але як треба, то їдь Ірочко.
А тут, Петро вже свою оту любку та прямо в квартиру нашу привів. Ще й не поділили нічого, а він уже ту Фаїну свою у велику кімнату, та й живуть.
А та жінка, ну ні сорому, ні якогось такту. Одразу взялась хазяйнувати, хоч вона ніхто і я господиня того дому. Поділила у холодильнику полиці, плиту по годинам використовувати, ще й каструлі мої зайняла.
То вже була остання крапля, тож я вирішила не чекати того поділу квартири, а зібралась і поїхала на той час до свахи у село. Вона мене давно кликала до себе.
Ну а куди? До сестри поїхати не можу, бо та сама у двокімнатній із донькою і зятем живе. Мами моєї немає давно, а подруг таких у кого прожити можу пів року, то й не мала.
Ну, перше що мене вразило – дорога. Від містечка районного ще їхати на автобусі годину, а потім попутку чекати ще і не знати, чи ж приїде.
Ну та все, приїхала. Іду селом і вже мені не добре, бо якісь такі всі люди. Ну як вам сказати, не такі як у місті. Вітаються, хоч я там нікого і не знала. Ще й запитують хто я є і до кого приїхала.
Ой, а свашина хата? Мати рідна, та як можна було кликати гостей до себе? Ну так, усе чистенько і прибрано, але ж ніяких тобі умов. Ніяких.
Тоді осінь саме була, холодно. Я приїхала речі поклала і запитую, де вбиральня. А в неї все на вулиці. Тобто день чи ніч, а мусиш бігти свіжим повітрям дихати.
Потім ось ще – душ. Він також був лиш літній і на вулиці. Сваха ж мені тазик поставила в каже, що от такі в неї зручності. Я подякувала і свого голосу не впізнала, бо де чекала такого побачити?
Але ж на тому не все. Спати спокійно не можливо: собаки дзявчать усю ніч, а під ранок уже й корова ревти почала, півні кукурікають і сваха прокинулась щось там порається на кухні усім стукає.
А опалення? Люди добрі та там же треба наробитись біля тої грубки і плити. Ну так, тепліше ніж у квартирі, але скільки мороки. Знову ж таки я кави не змогла зранку випити нормалтної бо лиш розчинна і була. Сваха на плиті їсти готувала, а ще не розпалила до 6-ї.
Ой, як мені тих пів року дались важко. Так я вже деньочки рахувала поки можна буде звідти виїхати вже у місто у свою квартиру. Бо ж мріяла вже хай і про малесеньку, але міську.
Вже коли я нарешті у свою переїхала, то новосілля влаштувала. Покликала подруг і сина з невісткою. Якраз сваха до них завітала по справах, то й вона прийшла.
І знаєте, мої подруги вірні одразу побачили, що я змінилась:
— Ніно, ти так змарніла. Невже розлучення так відобразилось? На років десять старша стала.
Ну я й розповіла усе як є. Що сиділа пів року у селі, і що біля корів і свиней якось не до зовнішності зовсім.
— Дівчата, – кажу їм, – Я жила в таких умовах, що нині й згадати – здригнутись. Уявіть – душ тільки літній. А їсти готуєш тільки після того, як плиту розпалив. Вона не хотіла навіть плитку електричну вмикати, бо там проводка стара.
Ну от так я собі говорила, котлети смажила і не чула, як у дім зайшов син і сваха. Та я й не знала що вона прийде, тому собі говорила як на душі було.
Та ж зайшла, дала мені в руки хліб, віник і набір ножів і і в двері. Я намагаюсь її наздогнати повернути:
— Іро, я краще до корови і свині повернусь. Куди мені у ваше панське товариство?
Син за нею і невістка туди ж. Я стою і очима кліпаю, бо не зрозуміла що то сталось. Дівчата так приснули сміхом:
— Оце ти там жила? А фото є? Покажи.
Та от знаєте, що найприкріше – ремонту я тепер зробити не можу, так і живу, як заїхала. Я ж на сина мала надію, але він свасі нині хату перебудовує.
— Хоч якось, мамо, людині віддячити за те що вас прийняла і вашу вину загладити.
А яку вину? Що я правду сказала? Так хіба ж на правду хто ображається? Чи я хоч слово сказала не правдиве, га?
Головна картинка ілюстративна.
