fbpx
Історії з життя
– А ти, Лідо, тоді, давно, не таку вже й неправду про Андрія казала. Даремно я не повірила тобі. Уявляєш з горя, жити не хотіла. Усі співчували мені. А виходить, треба було – тобі. Що ж, співчуваю. І дякую, що попередила мене, Лідо. А, може, ти сама біду і накликала?

Ліда зітхнула. За вікном займався світанок, а вона ще не зімкнула очей. Утім, сон для Ліди – давно прошений гість. Відколи Андрій у лікарні, тривога не покидала її. Може, й справді вона у всьому винна?

Місила тісто. Завезе Андрієві свіжих пиріжків. Зі сливами-угорками. Такі, як Андрій любить. Точніше, любив, бо зараз у чоловіка зовсім нема апетиту, пише газета “Наш День“.

По кухні стрибав перший сонячний промінь. Ще не так давно Ліда потішилася б ним. Відчинила б двері у спальню – зазвичай вона вставала раніше за Андрія. «Прокидайся, сонько, сонце уже заглядає. Роботи повно», – такими словами не раз будила чоловіка. Він притягував її до себе, ніжив обличчя, руки. «Ще встигнемо, Лідусю. У нас попереду – усе життя».

У такі хвилини вона забувала свою давню провину, вкотре переконувала себе, що вчинила правильно. Бо хіба не щасливі вони з Андрієм? Навіть після десяти спільно прожитих літ. Уже син з донькою до школи ходять, а Андрій такий же уважний, як у перший після весілля рік.

Тривожилась лише тоді, коли зустрічала Олесю – свою, ще зі шкільних років, найкращу подругу. Утім, зустрічалися вони тепер рідко. Ліда старалася не потрапляти колишній подрузі на очі. Олеся теж обминала її. І лише якось раз, минулого літа, зіткнулися
вони на автобусній зупинці. Ліда їхала до Андрія в лікарню. Олеся, як запевняла, ніби за обновками до міста. Хвалилася: чоловік з Португалії приїхав, добрі гроші заробив. Машину купили, нові меблі. Тепер ось вбратися гарно хочуть.

– А ти, Лідо, тоді, давно, не таку вже й неправду про Андрія казала. Даремно я не повірила тобі. Уявляєш з горя, жити не хотіла. Усі співчували мені. А виходить, треба було – тобі. Що ж, співчуваю. І дякую, що попередила мене, Лідо. А, може, ти сама біду і накликала?

Бо ж недарма кажуть: лихе слово інколи правдою обертається … Жаль мені тебе, подруго. Тільки ти мене колись не жаліла. Олесині слова боляче кольнули Ліду. Намагалася заспокоїтися. Не хотіла тривожити своїм виглядом Андрія. Ліпше забути Олесю, її слова. І той день, коли, ніби вперше, побачила Андрія. Хоча жили вони по сусідству, Ліда на хлопця й особливої уваги не звертала, знала: він дружить з Олесею. Але тепер Андрій повернувся з армії. Такий засмаглий, вродливий.

– Лідо, – гукнув її, – я щойно приїхав. Збігай до Олесі, скажи, ввечері прийду.

Щось недобре, заздрісне ворухнулося в Лідиному серці.

– А я вам що, на побігеньках? – буркнула.

– Чого ти, Лідо? –Андрій уже стояв поруч, на їхньому подвір’ї. – Добре, зараз зателефоную сам Олесі. Або ще ліпше – зроблю сюрприз.

Вона притримала його за руку.

– Не спіши. Коли хочеш знати, Олеся не дуже тебе і чекає, – мовила і сама здивувалася цим словам. Андрій дивився на неї незрозуміло.

– Взагалі, чого це я повинна тобі казати? Сам розпитай в Олесі. Якщо вона тобі зізнається …

– Ні, кажи ти, якщо почала, – рука хлопця боляче термосила її за плече.

Ліда хотіла; щоб ця мить, цей дотик, навіть болісний, тривали довше, завжди. Щось гарячково придумувала про те, ніби Олеся давно уже дружить з іншим, з її двоюрідним братом, а його другом – Олегом.

– Це неправда, – обірвав її, ніби відрубав Андрій. – Олеся мені два роки листи до армії писала. Чекала мене.

Ліда знизала плечима. Мовляв, хочеш вір, хочеш – ні, справа твоя. Ввечері сам пересвідчишся. Андрій, грюкнувши дверима, пішов.

Ліда кинулася розшукувати Олега.

– Поїдь, будь ласка, ввечері до Олесі. Забереш у неї мої книжки. Іти у кінець села мені не хочеться, а тобі мотоциклом легше перескочити. До речі, в Олесі й Андрія побачиш – він нині з армії повернувся.

Ліда не знає, як насправді виглядала ця зустріч трьох в Олесі. Тільки повернувся звідти Андрій дуже швидко. Вона ніби ненароком перестріла хлопця на вулиці.

– Що, Олесі вдома не було? Але я їй таки телефонувала, попередила, що ти приїхав. Андрій мовчки обминув Ліду. А вона відчула у душі маленьку іскорку надії. Не гасила її навіть тоді, коли вранці прибігла Олеся. Просила покликати Андрія. Самій їй іти до хати незручно, а вони ж – сусіди. Бо вчора щось незрозуміле вийшло. Андрій навіть телефон не бере. Ліда втішала подругу.

– Ліпше я сама Андрієві усе поясню. Скажу, як ти насправді його чекала. Як кохаєш його. Кому це знати, як не мені? Зустрінемося у клубі на танцях.

Олеся вдячно глянула на Ліду. Справді, кому? Найліпша подруга, усі листи від Андрія з армії разом читали. Ліда думала про те саме. І про те, як заздрила вона Олесі, коли та світилася щастям. Їй, Ліді, таких листів ніхто не писав.

Знову розшукувала Олега. Просила ще раз «виручити» її: у клубі бути найближче до Олесі, запросити на танець. Олеся, мовляв, не раз казала, що Олег подобається їй. А сьогодні ще раз у цьому зізналася.

Усе ішло, немов за добре написаним сценарієм. Олег запрошував до танцю Олесю. Дівчина відмовлялася, але й Андрій вперто підпирав стіну. Ліда знову обіцяла подружці поговорити з Андрієм. І говорила. Тільки усе навпаки. Котрогось дня сама пішла до Олесі.

– Скажу тобі щось, лише не зізнавайся нікому. Андрій не здоровий. Ніби щось з крoв’ю пов’язано. Тому й уникає тебе. Хоч і любить, але жаліє. Я чула, як його мама говорила моїм батькам про це.

Олеся хотіла усе з’ясувати сама. Вона нічого не боїться. Та й, може, це неправда. Бо, дивлячись на Андрія, нічого такого не скажеш. Ліда схаменула подругу: вона ж поклялася. Якщо вже так Олеся хоче, нехай напише Андрію листа. Вона передасть.

Усі листи, звісно, залишилися в Ліди. А потім було її з Андрієм весілля. Він не казав Ліді жодного з тих слів, які вона читала у його листах до Олесі. Ліду це не лякало. Її любові вистачить на двох. Правда, ледь не одразу після весілля Андрій зібрався на заробітки – нову хату задумав будувати. Не стримувала: хай їде, швидше усе перемелеться. Писала чоловікові теплі ніжні листи. Про те, що скоро поповниться їхня сім’я. Про те, як вона за ним сумує. І ні слова про Олесю. Хоч знала: та тяжко нездужала. Як почула про їхнє з Андрієм весілля, ніби сама не своя стала. Возили батьки Олесю по різних лікарях та цілителях, але мало що помагало: то плакала, то сміялася без причини. І все переказувала, що віділлються Ліді її сльози.

Життя ж затягувало у свою круговерть: нові клопоти, нові проблеми. Народила Ліда хлопчика – Андрій тішився сином. Потім з’явилася донька- і турбот побільшало. Ліда ніколи ні в чому не перечила чоловікові, і він цінував її тиху, лагідну покірливість. У довгі зимові вечори, коли заходила між ними тепла відверта розмова, обминала всіляко минуле. Боялася вимовити ім’я «Олеся». Андрій, напевно, розумів її, бо й сам не починав розмови про ту, яку колись любив.

Потім у селі говорили, що Олеся одужала і виходить заміж. За вдівця з сусіднього села. Приймає його до себе ще й з двома дітьми. Ліда тішилася: ніби камінь з душі зняла. Якраз на Великдень, коли прощають і найбільші гріхи, підійшла біля церкви до Олесі.

Стояла та якось осторонь з двома дівчатками. Ліда привіталася:

– Я рада, що і ти щаслива. Оце і є твої діти?

– Моє щастя забрала ти, – відповіла Ліді у тон Олеся. – А діти справді мої. Ходімо, дівчатка.

Обпекла Ліду холодним презирливим поглядом. А найгірше, що все це бачив Андрій. Напевне, й чув – стояв неподалік. Удома Ліда розплакалася.

– Не треба. Ти ні в чому не винна, – заспокоював її Андрій.

Якби ж він знав… Від того, що мусить нести стільки літ цей тягар сама, плакала ще дужче.

– Я люблю тепер тебе, Лідо…

Аж затихла. Це вперше за стільки часу він сказав їй «люблю». Але оте гірке слово «тепер»… І все ж, відтоді наче щось просвітліло між ними. Ловила зранку отой сонячний промінь і ніби несла до Андрія у кімнату. А він просив не спішити, бо ж попереду у них – усе життя.

Помилився. Ще раз поїхав на заробітки, а повернувся якийсь не такий. Схудлий, блідий. Списували усе на втому. Ліда сама справлялася на господарстві, просила чоловіка відпочити. Але Андрієві ставало все гірше. Кинулася до лікарів. Від котрогось з них почула невтішний діагноз: в Андрія важка недуга крoві. Відтоді, ось уже більше року, яких тільки клінік не об’їздили вони. Та все даремно. Андрій згасав на очах. Вона намагалася ховати свою печаль від дітей і від нього, переконувала, вірила: усе буде добре. Ось і сьогодні завезе Андрієві теплих пиріжків, залишиться біля нього на вихідні.

Ішла лікарняним подвір’ям. Осінь тихо прощалася з літом – першою, по-справжньому холодною мжичкою. Сумно всміхнулася: так і в її, Лідиному житті, тепер суцільна мжичка. Не помітила, як навпроти ішла жінка. Майже зіткнулися. Господи, та це ж Олеся…

Холодом обпекло усю середину. Як вона сміла? Хай їй уже каже, що хоче. Але образити Андрія Ліда не дозволить. Він такий хворий. Як же Олеся могла його тривожити?

– Не хвилюйся. Не в Андрія була я, Лідо. Тітка хвора у мене тут лежить. Її й провідувала. Не ворог більше я тобі, Лідо. А що минулого літа, пригадуєш, на зупинці, я тобі говорила – прости. Не зі зла, а, певно, з болю, казала ті слова. Я і досі люблю його, Лідо. Іди до нього. І не плач. Хіба скажеш, що надворі падає дощ. А він, рясний, осінній, і справді почав накрапати. На відміну від холодної мжички, був теплим, лагідним. Як павутинка бабиного літа…

Зіна КУШНІРУК.

facebook