Коли я почула, як свекруха шепотіла Андрію, що він не має віднеошення до нашої дитини, і що я просто користуюся ним, усе в мені перевернулося. Я стояла за дверима, намагаючись стримати сльози, і зрозуміла: або я зараз піду геть, або втрачу себе назавжди.

Але що буде з нашою сім’єю? Чи піде він за мною, чи залишиться з матір’ю, яка руйнує все навколо? Це був момент, коли наше майбутнє повисло на волосині, і я не знала, чи витримає воно.

Я завжди мріяла про спокійне життя, де є місце для любові, роботи та маленьких радощів. Але доля вирішила інакше, підкинувши мені випробування у вигляді свекрухи, Галини Петрівни, яка з першого дня нашого знайомства з Андрієм вирішила, що я не варта її сина.

Ми познайомилися з Андрієм на роботі – він був старшим в охороні, я була секретарем. Він був спокійним, надійним хлопцем з гарним почуттям гумору, а я – дівчиною з маленького містечка, яка приїхала до столиці будувати кар’єру.

Мої батьки рано пішли з життя, залишивши мене саму, тож я звикла покладатися тільки на себе. Андрій це поважав, і наша любов розквітла швидко.

Коли ми вирішили одружитися, я знала, що його мати – жінка з характером. Вона жила в іншому місті, працювала вчителем на пенсії і мала за плечима три шлюби, жоден з яких не тривав довго.

Андрій розповідав, що вона завжди хотіла для нього найкращого, але її “найкраще” означало дівчину з “хорошим походженням” – з сім’ї з грошима чи зв’язками.

Я ж була простою, без спадщини чи багатих родичів. Та все ж ми розписалися тихо, без пишного весілля, і оселилися в квартирі, яку Галина Петрівна отримала після одного з розлучень. Вона дозволила нам жити там тимчасово, поки ми не станемо на ноги.

Спочатку все було добре. Ми з Андрієм працювали, збирали гроші на власне житло – мріяли про кредит на житло. Я заробляла непогано, Андрій також.

Вечорами ми готували вечерю разом, дивилися фільми, планували подорожі. Але Галина Петрівна почала приїжджати частіше. Спершу раз на місяць, потім щотижня. Кожен візит перетворювався на перевірку.

Пам’ятаю один з перших таких візитів. Я повернулася з роботи пізно – ми готували звіт для клієнта, і довелося затриматися. Двері відчинила, а на кухні сидить вона з чашкою чаю, а Андрій поруч, намагається виглядати спокійно.

– Ой, нарешті з’явилася, – сказала вона з посмішкою, яка не доходила до очей. – А я думала, ти вже забула дорогу додому. Годинник показує дев’яту, а ти тільки-но з вулиці.

– Добрий вечір, Галино Петрівно, – відповіла я, намагаючись бути ввічливою. – Як ваша поїздка? Довго їхали?

– Нормально, але могла б і краще, якби хтось зустрів мене на вокзалі. Андрій казав, ти зайнята, але ж сім’я важливіша за якусь там паперову роботу, чи не так?

Андрій втрутився:

– Мамо, Оксана дійсно зайнята. У неї важливий проект, і я теж іноді допізна сиджу в офісі. Це нормально.

– Нормально? Подивіться на тебе, синку. Штани не прасовані, а в холодильнику – самі напівфабрикати. Вона ж дружина, має дбати про дім. Чи ти думаєш, що я не бачу, як тут все запущене? Пил на полицях, посуд у мийці стоїть.

Я відчула, як обличчя червоніє, але стрималася.

– Я зараз усе приберу. Просто втомилася після дня.

– Ой, втомилася? А я в твоєму віці і працювала, і вдома все блищало. Андрію, ти ж заслуговуєш на кращу господиню.

Ми продовжили вечерю, але розмова йшла важко. Галина Петрівна розповідала про сусідську дочку, яка “така гарна господиня і з хорошої сім’ї”, натякаючи, що Андрій міг би вибрати краще. Я мовчала, а Андрій змінював тему.

З часом такі візити стали рутиною. Вона критикувала все: мою кухню, мою роботу, навіть те, як я одягаюся. “Ти ж дружина, маєш виглядати елегантно, а не як офісна мишка”, – казала вона. Андрій намагався захищати мене, але м’яко, бо не хотів образити матір.

– Оксано, не звертай уваги, – шепотів він мені ввечері, коли вона йшла спати. – Вона просто переживає за мене. З часом звикне.

– Але це неприємно чути, Андрію. Я намагаюся, а вона бачить тільки погане.

– Я поговорю з нею. Обіцяю.

Та розмови не допомагали. Одного разу, коли вона приїхала на вихідні, ми обговорювали плани на майбутнє. Ми вже зібрали 200 000 гривень на перший внесок за квартиру і шукали варіанти кредиту.

– Ми хочемо взяти кредит, – розповів Андрій. – Тоді звільнимо вашу квартиру, і ви зможете її здавати. Це буде додатково 15 000 гривень на місяць до пенсії.

Галина Петрівна скривилася.

– А ти мої фінанси не рахуй, Оксано. Ти прийшла в готовий дім, а тепер хочеш мене вчити? Андрію, це твоя ідея чи її?

– Наша спільна, мамо. Ми хочемо самостійності.

– Самостійності? Вона тебе до цього схилила. Краще б думали про дітей, а не про кредити.

Я вийшла з кухні, бо не витримала. У кімнаті я почула, як вона продовжує: “Ти ж міг би знайти дівчину з квартирою, а не цю, яка нічого не має”. Андрій відповів: “Мамо, я люблю Оксану. Прийми це”.

Але вона не приймала. З кожним візитом напруга росла. Я почала відчувати втому – робота, дім, ще й ці візити. Одного вечора, після чергової критики, я відчула нудоту. Подумала, що від нервів.

Наступного дня стало гірше. Андрій викликав швидку, і мене забрали до лікарні. Там зробили аналізи і сказали: “Ви вагітні. Потрібен спокій, менше стресу”.

Коли Андрій приїхав, я посміхнулася:

– Андрію, у нас буде дитина. Але лікарі кажуть, мені не можна хвилюватися.

Він обійняв мене так міцно, що я відчула його радість.

– Це найкраща новина! Ми впораємося.

Через тиждень я повернулася додому, а Галина Петрівна все ще була там. Я почула їхню розмову з коридору.

– Синку, ти впевнений, що батько саме ти? – шепотіла вона. – Вона ж постійно на роботі затримується. Може, там хтось інший?

– Мамо, що ти кажеш? Оксана вірна мені.

– А ти подумай. Не погано вона влаштувалась. Прийшла на все готове…

Я не витримала і увійшла.

– Досить! Я не терпітиму більше цих слів. Це ваша квартира, тож я піду. Андрію, ти вирішуй: зі мною чи з нею.

Він подивився на мене, потім на матір.

– Оксано, зачекай, – сказав Андрій, хапаючи мене за руку. Його очі були сповнені розгубленості, але не рішучості. – Ти все перебільшуєш. Мама просто ну, хвилюється. Вона нічого поганого не мала на увазі. Це ж слова, від нервів.

Я вирвала руку, відчуваючи, як усе всередині стискається від розчарування.

– Слова? Вона звинуватила мене в зраді! Сказала, що ти не батько! А ти стоїш і слухаєш? Якщо ти не можеш мене захистити, то я піду сама. Не хочу жити в атмосфері, де мене вважають чужою.

Галина Петрівна сиділа за столом, схрестивши руки, з виразом обличчя, ніби нічого не сталося.

– От бачиш, синку, – пробурмотіла вона. – Вона завжди робить з мухи слона. Я ж тільки порадила подумати.

Андрій повернувся до неї, але не сказав нічого різкого. Замість того, він зітхнув і подивився на мене:

– Давай заспокойся. Ми ж сім’я. Повернемося до розмови пізніше.

Але я вже не слухала. Зібрала найнеобхідніше в сумку і пішла до подруги. Тієї ночі я не спала, думаючи про майбутнє. Як ми дійшли до цього? Ми ж були щасливі.

Минув місяць. Я зняла маленьку квартиру в іншому районі – 12 000 гривень на місяць. Андрій дзвонив щодня, привозив продукти, оплачував рахунки. “Я допомагаю, бо люблю тебе і нашу дитину”, – казав він. Але коли я пропонувала йому переїхати до мене, він відмовлявся.

– Навіщо оренда? У нас є квартира, – повторював він по телефону. – Повертайся, Оксано. Мама вже заспокоїлася. Ми все владнаємо.

– А ти владнав? – запитувала я. – Вона досі думає, що я користуюся тобою? Якщо повернуся, це ніби підтверджу її слова – що я прийшла на готове і тепер терплю все заради житла. Ні, Андрію. Я стою на своєму. Хочу, щоб наша дитина росла в мирі, без постійних докорів.

Він зітхав:

– Ти надто вперта. Це ж не вічне. Давай спробуємо жити разом, як раніше.

Але я не поступалася. Вагітність йшла до кінця – син мав народитися за два тижні. Я влаштувалася на віддалену роботу, заробляла 18 000 гривень, щоб не залежати повністю. Андрій приїжджав на УЗД, купував речі для малюка – коляску за 15 000 гривень, ліжечко. “Я буду хорошим батьком”, – обіцяв він.

Та кожного разу, коли він їхав, я відчувала самотність. Чи витримаємо ми так? Чи зрозуміє він, що сім’я – це не тільки дах над головою, а й повага? Я дивилася на свій живіт і шепотіла: “Ми впораємося, синочку. Головне – не здаватися”.

Минали дні, і я все більше звикала до незалежності. Подруги радили: “Не повертайся, поки він не вибере тебе по-справжньому”. А Андрій дзвонив: “Я сумую. Повертайся додому”.

Але мій дім тепер був тут – де ніхто не сумнівається в моїй чесності. І я знала: якщо повернуся без змін, то втрачу себе. Хіба не так?

Головна картинка ілюстративна.