fbpx
Історії з життя
— А ти, сестро, скільки життів прожити плануєш? Ще десь випаде тобі шанс хоч когось мамою назвати і пригорнутись до неньчиного плеча? Я не жила її життям. Не знаю, як би я на її місці вчинила, тож і не судитиму. Я не вона і забрати її це мій вибір. Хай люди у мене пальцями тицяють, зате у мене є мама. Ти пам’ятаєш як ми у дитбудинку про неї мріяли? Тепер ось же вона, сестро. Ось! Чому ж ти не її бачиш, а свої образи дитячі згадуєш?

— А ти, сестро, скільки життів прожити плануєш? Ще десь випаде тобі шанс хоч когось “мамою” назвати і пригорнутись до неньчиного плеча? Я не жила її життям. Не знаю, як би я на її місці вчинила, тож і не судитиму. Я не вона і забрати її це мій вибір. Хай люди у мене пальцями тицяють, зате у мене є мама. Ти пам’ятаєш, як ми у дитбудинку про неї мріяли? Яке ж нам солодке було оте слово “мама”? Тепер, ось же вона, сестро. Ось! Чому ж ти не її бачиш, а свої образи дитячі згадуєш?

Світлана вислухавши сестру вражено замовкла. Опустила очі і гірко заплакала. Ніхто з сестер не розумів, що спонукало Катерину забрати лежачу маму до себе. Вірніше не маму, жінку, яка колись їх чотирьох на світ привела і покинула не згадуючи навіть. Навіщо ж забирати з будинку престарілих чужу по суті тобі людину і везти до себе додому.

— Тобі своїх дітей мало? Чи так хочеш усім показати, що ти одна така хороша і правильна? – запитували у Катерини сестри.

Ну не вкладалось у них у голові, як можна пробачити те, що вони пережили? Лиш Світлана пам’ятала, як вони жили, доки тато з родини не пішов. Звичайна щаслива сім’я. Свої гаразди і негаразди, але ж жили. А потім тато пішов до іншої. Не гарно пішов, не по-людськи. Привів нову кохану до їхнього дому і почали ділити усе нажите навпіл. А мама саме при надії була, найменшою сестрою. Після от тієї сцени, щось у ній і перемкнулось.

Спочатку лежала цілими днями відвернувшись до стіни. Світланка добре пам’ятала, як вони втрьох маму намагались підняти і просили у неї їсти. Та мовчала. Сусіди годували діток. Хтось приходив і говорити з мамою намагався її до тями привести, але марно те. Через три місяці їх з сестрами відвезли до дитбудинку, а ще через деякий час туди ж потрапила і їхня сестричка, яка щойно на світ з’явилась.

Інколи Світлана тікала і приїздила до мами. Але та уже не була колишньою. Вічні компанії і парад не надто тверезих кавалерів, які змінювались ледь не щодня. Мама навіть зовні стала іншою: куди й ділась її краса, а погляд став порожнім і холодним.

Може Катя і не знала іншого життя, крім дитбудинку, тому і добра така. Та у Світлани жодна струна душі не поворухнулась, коли вона дізналась, що мамине здоров’я таки не витримало такого життя. Щось із головою. Переказували люди з села, де мама жила, що та геть втратила почуття реальності: ходить, мов примара, балакає сама з собою. Ну а потім злягла. Тоді і відвезли її у будинок для людей похилого віку доживати.

А Катя замкнувши двері за сестрою пройшла у кімнату де лежала її мама. Сіла поруч із ліжком, узяла в руки мамину долоню, притулилась.

— Доня, доня моя маленька, – з заплющеними очима крізь сон проказала мама. Вона завше так марила, белькотіла щось не розуміючи нічого.

— Я тут мамо, не хвилюйся, я тут, – проказала крізь сльози.

І хай увесь світ вважає її несповна розуму, нехай сестри довіку з нею не розмовлятимуть. Але у неї є мама, є її тепла долоня і оте омріяне “доню”.

Автор Анна Корольова.

Передрук заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page