Мені 28 років і розлучена мама, що залишилась з маленьким сином на руках. Матвійку лиш 2 роки. Він зараз мій стимул до життя.
З його татом ми розлучилися шість місяців тому. Колишній чоловік виявився абсолютно несімейною людиною. Йому важливіші друзі, гульби, ніж син і дружина. Я здалася і подала на розлучення. Він не відмовляв, не вибачався.
Єдине місце де я могла жити – квартира моїх батьків. Я думала мені тут зрадіють, обігріють, але ж ні.
Чоловік мій з лютого місяця знати про себе не дає. Де він, як він, куди подався і чи хоч живий я не знаю. Про аліменти і мови немає, тож я знайшла роботу. Зарплата невелика, адже повний день я не працюю, але це краще ніж нічого. Наразі можу дати для батьків свою частину грошей на продовольство, оплату комуналки тощо. Син пішов у садок.
Нещодавно знайшла ще один підробіток, працюю вночі, коли син засне кілька годин віддалено. Почала відкладати гроші на те, аби винайняти окреме житло для нас із сином.
З матір’ю у мене дуже складні стосунки, ще змалку. Вона ніколи не шкодувала мене, не голубила. Єдине що я бачила від неї – постійні повчання і моралізування. Батько в наші жіночі справи ніколи не ліз, тож я фактично росла сама по-собі.
Мама моя щиро впевнена в тому, що батьки повинні допомагати дітям лише до закінчення ними школи, а далі діти мають самі досягати всього у житті. В нас фактично так і було. Університет закінчила без допомоги батьків. Своїми силами. Знайшла роботу, працювала. Потім невдале заміжжя. Мама прийняла мене лише через онука. Вона дуже любить його.
Як тільки ми до неї переїхали, я щодня чую ці повчання:
— А ти, що до нас на довго? – запитує мама ледь не щоденно. – Думай щось, крутись. Ти доросла жінка з дитиною, не гоже користуватись добротою батьків
Вночі я працюю. Сплю мало. Лише 4-5 годин на добу. Сили залишають мене, перетворююсь на бліду тінь, ніякої радості в житті немає, якби ні син. Однак мама і тут не вдоволена, адже за її словами я не займаюсь дитиною.
У мене за всі роки мого життя склалося враження, що я їй чужа. Ну невже рідна мати може так чинити зі своєю дитиною?
Подруга, що виїхала за кордон кличе мене до себе. Говорить, що там має житло, роботу і постійну допомогу. Вона людина чесна і пряма, знає мою ситуацію і запевняє, що там мені буде значно краще, спокійніше і вільніше.
Розгубилась. Не знаю. як бути? Їхати, ризикувати, чи крутитись тут, як білка в колесі і надіятись на чудо?
Головна картинка ілюстративна.
