— Мамо, ти серйозно? Ми на межі, донька плаче ночами від того, що ми в чужій квартирі тулимося, а ти кажеш, що твоя затишна квартира важливіша за нас? Ти ж обіцяла завжди бути поруч, а тепер кидаєш нас у прірву заради своїх подорожей і комфортного життя?
— Доню, я розумію твою біду, але ця квартира — мій єдиний стабільний дохід. Без неї я не зможу дозволити собі навіть простих радощів. Ти доросла жінка, маєш чоловіка, сім’ю — розбирайтеся самі. Продати власне житло заради його батька було помилкою.
— Помилкою? Це було про порятунок близької людини! А ти ставиш свої гроші вище родини. Добре, мамо, запам’ятаю це. Колись і тобі знадобиться допомога, і я подивлюся, як ти проситимеш.
Я народилася і виросла в маленькому, але затишному містечку на сході України, де вулиці завжди пахли свіжим хлібом з місцевої пекарні, а сусіди знали один одного по іменах.
Наша сім’я була не великою — тільки я, мама і тато. Ми жили в просторій трикімнатній квартирі в старому, але міцному будинку з високими стелями і великими вікнами, звідки видно було річку, що ледаче текла повз парк.
Я була ще підлітком, коли не стало мого татаі мама тоді взяла все на себе. У мене залишилася якась частка в тій квартирі, не велика, але своя, як нагадування про дитинство.
А ще в мами була інша квартира, успадкована від її батьків — двокімнатна в центрі міста, з балконом на тиху вулицю. Скільки себе пам’ятаю, її завжди здавали.
Орендарі змінювалися, але дохід був стабільним, як годинник. Мамина робота в бухгалтерії плюс ці гроші дозволяли нам жити без турбот: хороша їжа на столі, одяг з магазину, а не з секонд-хенду, і навіть поїздки на море раз на рік.
Мама завжди казала: “Софійко, гроші — це свобода. Не тримайся за них зубами, але й не розкидайся”. Вона була практичною, з гострим розумом і м’якою посмішкою, яка ховала за собою залізну волю.
Зі мною вона була ніжною, але вимогливою. “Вчися добре, доню, — говорила вона, перевіряючи мої зошити за вечерею. — Життя не пробачить лінощів”.
Ми часто сиділи на кухні, пили чай з варенням, і вона розповідала історії про своє дитинство, про те, як її батьки будували цю квартиру цеглинка за цеглинкою. “Це наш якір, — казала вона. — Без нього нас понесе течією”.
Коли я вступила до університету в Києві, то не стала морочитися з орендою. Гуртожиток став моїм другим домом — галасливі коридори, спільна кухня, де ми варили пельмені опівночі, і подруги, з якими ділили секрети до ранку.
Це була справжня пригода: перші самостійні кроки, вечірки з гітарою, екзамени, що тягнулися ночами. Я згадую ті роки з теплом у душі, ніби то був окремий світ, повний сміху і відкриттів. “Мамо, тут так круто! — дзвонила я їй щотижня. — Ми вчора влаштували пікнік на даху!” А вона сміялася: “Головне, не забудь про навчання, моя мандрівнице”.
Після випуску я зустріла Олега. Він був високим, з добрими карими очима і посмішкою, яка розтоплювала лід. Працював інженером на заводі, мав свою однокімнатну квартиру в новому районі, куплену на заощадження.
Ми познайомилися на корпоративі друзів — він розповідав анекдоти, я сміялася, і так закрутилося. “Софійко, ти як сонце, — сказав він на першому побаченні, тримаючи мою руку в кафе біля Дніпра. — Хочу, щоб ти була зі мною завжди”.
Через півроку ми вирішили жити разом у його квартирі. Це було природно, як дихання. Розписалися ми тихо, в РАЦСі, з кількома друзями і квітами. Мама була в захваті. “Олег — золото, доню, — шепотіла вона на весіллі, обіймаючи нас. — Він тебе берегтиме, як скарб”.
З батьками Олега ми теж швидко знайшли спільну мову. Його мама, пані Ганна, стала для мене другою матір’ю. Вона була теплою, як свіжий пиріг, завжди готова вислухати.
“Приходь будь-коли, дитинко, — казала вона, частуючи борщем. — Якщо щось турбує, розкажи, я нікому не скажу”. А свекор, Василь, жартував: “Ось бачиш, сину, я ж казав, що ти знайдеш принцесу!”
Ми часто збиралися всі разом — на свята, на шашлики в їхньому саду за містом. “Як добре, що ви разом, — казала пані Ганна, дивлячись на нас з Олегом. — Родина — це сила”.
Через рік після весілля народилася наша донечка, Міла. Ми чекали її з трепетом, готували кімнату, купували крихітні речі. “Дивись, Олеже, які маленькі шкарпетки! — сміялася я, тримаючи їх. — Наша принцеса буде в них бігати”.
Пологи пройшли добре, і коли я вперше взяла її на руки, світ став яскравішим. Фінансово ми стояли міцно: моя мама з орендою і роботою, свекри з пенсіями і заощадженнями, а зарплата Олега покривала все необхідне. “Не хвилюйтеся, діти, — казала пані Ганна, нянчачи Мілу. — Ми завжди поруч”.
Коли Мілі виповнилося два рочки, все перевернулося. У дідуся Василя виявили серйозну недугу — щось з легенями, що вимагало великої кількості грошей.
“Треба їхати за кордон, — сказав лікар, розводячи руками. — Там нові методи”. Ми зібрали всі заощадження, але бракувало. Олег не вагаючись вирішив продати свою квартиру.
“Це для тата, Софійко, — сказав він мені ввечері, тримаючи за руки. — Житло — це цегла, а життя — безцінне”. Я підтримала: “Звичайно, любий. Ми впораємося”.
Гроші пішли на лікування — квитки, клініка в Європі, фахівці. Всі вірили в диво. “Тату, тримайся, — дзвонив Олег щодня. — Ми молимося за тебе”. Пані Ганна плакала: “Він сильний, витримає”. Але дива не сталося. Повернення було важким — порожня квартира, борги.
Ми орендували маленьку квартиру на околиці, тулилися, як могли. Пані Ганна кликала до себе: “Приїжджайте, діти, місця вистачить!” Але в неї в однокімнатній лежала її стара мама, бабуся Олена, яка потребувала постійного догляду.
“Не вийде, мамо, — казав Олег. — З Мілою і нами — тіснота”. Доводилося крутитися: я готувалася вийти з декрету, Олег брав підробітки.
Тоді я звернулася до мами. “Мамо, пусти нас на кілька місяців у твою другу квартиру, — просила я по телефону, голос тремтів. — Поки не станемо на ноги. Грошей не просимо, тільки дах над головою”. Я була впевнена — вона погодиться. Адже ми родина.
Але мама відповіла холодно: “Софійко, співчуваю, справді. Але та квартира — мій дохід. Без оренди я не потягну свої витрати. Я звикла до певного рівня життя”.
Я не повірила: “Мамо, але ж ми твоя сім’я! Міла — твоя онука! Півроку, і ми підемо — візьмемо іпотеку чи орендуємо”.
Вона зітхнула: “Ти могла б порадити Олегу не продавати квартиру. Було б розумніше взяти позику. А так. Ви самі винні”.
“Самі винні? — повторила я. — Це було про порятунок життя!”
“Життя важливе, але й майбутнє теж, — відрізала вона. — Вирішуйте самі”.
Ми вирішили. Пані Ганна взялася сидіти з Мілою: “Я впораюся, доню, — казала вона, цілуючи онуку. — І з бабусею Оленою теж”. Вона вставала о п’ятій, годувала всіх, прала, гуляла з дитиною в парку.
“Міло, дивись, качечки! — чула я її голос по телефону. — Бабуся любить тебе”. А ми з Олегом працювали без передиху. Він на заводі, потім підробітки — ремонти, консультації.
Я повернулася на роботу — в офіс, з паперами і дзвінками. “Колеги, вибачте, запізнююся, — казала я, біжучи з дитсадка. — Міла захворіла”. Дні зливалися: ранок — сніданок, відвезти дочку, робота до вечора, забрати, вечеря, сон. “Олеже, я втомилася, — зізнавалася я, падаючи на ліжко. — Але тримаємося”.
“Тримаємося, люба, — відповідав він, обіймаючи. — Пам’ятаєш наше перше побачення? Ми все подолаємо”.
Пані Ганна дзвонила: “Діти, Міла намалювала вам малюнок! Сонечко і хатинку”. Але я чула втому в її голосі. “Мамо, а як бабуся Олена?” — питала я. “Трохи краще, але догляд потрібен щогодини”, — зітхала вона.
А мама. Нещодавно вона поїхала відпочивати за кордон. Надіслала фото: усміхнена, з коктейлем на пляжі, свіжа і щаслива. “Софійко, тут рай! — написала вона. — Відпочиваю душею”. Я дивилася на ті фото і відчувала холод усередині. Як вона могла? Поставити свій відпочинок вище нашої ситуації?
“Олеже, подивися, — показала я йому. — Мама на морі, а ми тут боремося”.
Він обняв: “Не думай про це, люба. Ми сильні”.
Але я думаю. Цей вчинок мами відкрив очі. Вона обрала комфорт, а не родину. “Доню, я люблю тебе, — казала вона раніше. — Зроблю все для тебе”. А тепер — ні.
Життя триває. Ми накопичуємо, плануємо. Міла росте, сміється: “Мамо, коли ми матимемо свій дім?” — питає вона, малюючи хатинку.
“Скоро, сонечко, — відповідаю я. — Скоро”.
А в душі чекаю. Колись мама постаріє, їй знадобиться підтримка. І я згадаю її слова. Життя — довга дорога, повна поворотів. Я йду своєю, з Олегом, Мілою і пані Ганною. Без ілюзій. А от мама? Я її ніколи не прощу.
Головна картинка ілюстративна.
