Юстина вирішила навести лад у шафах, зробивши ревізію всього одягу, бо за роки накопичилося багато, що вже й місця не вистачає, тому зайве треба без жалю викинути.

Раніше думала: це – комусь віддам, а це – перешию… Але руки не доходили, щоб перешити, забувала щось віддати. Тепер що – таке добротне та й спалити чи на сміття? Нічого не поробиш, прийдеться позбутися.

Але на окремій полиці було таке розкішне гуцульське вбрання, яким вона не тільки милувалася, а провітрювала, за галицькою традицією, на свято пророка Іллі: вишивана, ще дівоча, полотняна сорочка, стародавня шалянова спідниця, зАпаска, крайка(пояс), кептарик, вінок із стончками(стрічками), гердан, пацьорки…

Після заміжжя думала: може воно ще пригодиться моїй, як Боженька дасть, доньці. Та не дав Бог дочку, має двох синів, а в невісток – своїх вишиванок до вибОру, до кольОру. До того ж вони також двох онуків подарували. Що з цією красою робити? Це її солодка пам’ять про молодість.

– Віддам у шкільний музей, – вирішила Юстина.

Звичайно, в 70-і роки, коли вона була молодою, вже ніхто із галичанок не вдягався в гуцульське вбрання. Але вона, Юстинка, ще в школі і співала, і танцювала в тому народному одязі. Ех, якою ж була артисткою! Жодне свято не обходилося без неї, куди тільки не їздила з концертами, де тільки не побувала…

Пропонували їй вступати в музично-педагогічне училище – не захотіла, то не її – морочитися з дітьми, а вивчилася на кравчиню. В училищі також художня самодіяльність була на висоті, тож на яких тільки сценах різних міст і містечок не довелося виступати, навіть у столиці.

Веселій, життєрадісній Юстинці не довелося довго дівувати. Кавалерів їй вистачало, та вона ними перебирала, доки не вибрала свого Сергійка, що вчився на механізатора.

Дівчині не подобалися міські фраєри з довгим волоссям і штанях-кльош. Впевнена в собі дівчина не тільки не соромилася свого сільського походженням, а й дещо зверхньо та з насмішкою ставилася до тих, хто гнався за міською модою.

Сергій також, щоб завоювати її, спочатку вдавав із себе такого просунутого в сучасній моді та рок- музиці юнака. Знайомлячись, здивувався з її старосвітського імені:

– Юстина?! Жартуєш? Напевне, Юля.

– Тобі не подобається моє ім’я? – прямо запитала.

 – Подобається, просто воно стародавнє, тепер дівчаток так не називають, – знітився хлопець.

– Значить, згодом називатимуть, бо модне й нове – це забуте давнє й старе. Моя сусідка кілька років тому не хотіла назвати свою доньку Настею, мовляв, старосвітське, жила колись така нещасна жінка – Настуня, то в мене асоціації такі невеселі, але послухала чоловіка. Тепер у селі Настечок на кожній вулиці.

– Дивна ти дівчина?

– Звичайно, дивна, я ж з минулося століття, тому ім’я моє таке давнє, – таємничим голосом відповіла Юстинка, – я заблукала в часі, а тобі я годжуся в прапрабабусі.

Хлопець усміхнувся:

– Ти таки оригіналка. Знаю багатьох дівчат, які, навчаючись у місті, починають вдавати містянок, підстригають волосся, а в тебе он які розкішні довгі коси, вдягають джинси, а ти так звичайно вдягнена, не змінюєш ім’я, як наші Аннички та Марічки, Дарини та Катрусі. Тепер вони Даші, Маші, Каті…

– Я така, яка є. Щодо імені, то я його ще більше пюлюбила після того, як побувала з нашим ансамблем у Києві. Після концерту до нас підійшла професорка філології з онучкою. Дівчинка, знайомлячись, дзвінко так і гордо вимовляла: “Я – Юстина”, а коли дізналася, що я – її тезка, ми заприятелювали. У мене дотепер збереглися вітальні листівки від неї.

– Ти така розумна й талановита, чому ж не пішла по музичній лінії?

– Бо не люблю вчитися, – призналася дівчина, – ноти, гами – не для мене. До класики я не доросла.

– А що ж ти любиш, панно з минулого століття?

Дівчина усміхнулася:

– Я закохана в народну пісню, а ще люблю плести, вишивати, садити квіти, тварин доглядати. І щоб я не робила – співаю на весь голос, аж сусіди чують. І не має значення – чи я полю грядку, чи гребу сіно.

– Співаєш, коли в тебе настрій гарний, але в житті всяке буває.

– Не має значення. Бувало, хтось скаже: Та ж піст, а ти затягла пісню. А я на те: я ж сумну співаю – не веселу, а можу й побожну. А ще кажуть: “дивись – долю не проспівай”. А для мене не співати –  як не дихати. Без їжі витримаю – без пісні, здається, умру.

Юстина долю свою не проспівала, вийшла заміж за Сергія, що також мав дар до співу, збудували хату, виростили двох синів, одружили, внуків дочекалися.

Співати любили вечорами, а влітку в садку на лавочці під крислатим горіхом уже в статусі дідуся й бабусі співали про білу голубку, яка чорного ворона погляд ловила. Її так полюбили сусіди, що приєднувалися до посиденьок теплими літніми вечорами.

Маючи всяку сільськогосподарську техніку, Сергій односельцям орав, косив, молотив, і сьогодні мав роботу. Юстина шила сукні, сукенки й спіднички сільським модницям, а цього ж дня наводила лад у шафах.

Згадавши, якою вона була в молодості, Юстина надумала ту красу, що планувала в музей віддати, ще раз на себе одягнути. Влізла і в сорочку, защепила навіть  ґудзик на спідницю, крайкою підперезалася, на шию ґердан зачепила і пацьорки, надягла кептарик і віночок зі стончками на голову.

– Ти диви, яка дівка файна! – викручувалася перед дзеркалом.

А в цей час сусідка у прочинене вікно як загорланить: “Юстино-о, корова твоя колик вирвала і в Гафії капусту гризе. Ой буде тобі від неї.” Юстина, в чому була, вискочила з хати та й давай за коровою ганяти. Зловила, прив’язала, добре кіл забила – хай пасеться, до полудня ще далеко, а сама до хати, побачила себе в дзеркалі, захекану, розтріпану, але у вінку, та й давай сама з себе реготати.

Приїхав ввечері чоловік, стомлений після роботи, та й дуже уважно поглядає на дружину.

– Мий руки, сідай вечеряти, що ти дивишся, ніби перший раз мене увидів. 

– Юстинко, а з тобою все гаразд, – чоловік не спішив сідати за стіл, – мені сусід каже: “Чоловіче, біда з твоєю жінкою, вбралася по-гуцульськи, на голові вінок, як у дружки на весіллі, за коровою по людських городах ганяла, потім у хаті, моя чула, як сама до себе сміялася.

Коли Юстина розказала про ранішню пригоду, так обоє реготали, що сусіди через відчинене вікно чули.