– А Василь твій, ніде правди діти, завжди на бік поглядав. Тільки ти цього не помічала. Тож нема чого за ним сумувати

Кинув Ірину чоловік. Так буває і, на жаль, часто. І всі переживають це по-різному. Ірина з тиждень поплакала, на кухні, а потім максимально незлюбила свого колишнього чоловіка, а заразом і всіх представників чоловічої статі.

– Усі вони однакові! Мій теж он яким хорошим здавався, а туди ж… – Плакалася Ірина подрузі Тетяні.

– Не всі. Багато чоловіків гідних, добрих, зустрінеш і ти ще. – Втішала Тетяна. – А Василь твій, ніде правди діти, завжди на бік поглядав. Тільки ти цього не помічала. Тож нема чого за ним сумувати.

– Ти що таке кажеш? Що значить поглядав? – Очі Ірини округлилися.

– А то! Пам’ятаєш, як він на дні народження на дачі у Ольги з Тамарою танцював? Дуже вже близько вони танцювали, а потім чоловік мій бачив, як Василь твій Тамару біля того паркану… – Тетяна багатозначно кивнула.

– Що? – Очі Ірини стали ще більшими.

– Обіймав, що, що. – Тетяна розвела руками.

– Не може бути. Та коли це було? Сто років минуло. – відмахнулася Ірина.

– А коли його з панночкою в машині бачили, забула? – не вгамувалася Тетяна.

– Це він колегу підвозив. Все ж таки з’ясувалося потім. – виправдовувала колишнього чоловіка Ірина.

– Ну, ну. – кивнула із сумнівом Тетяна. – А навіть якщо й так, якщо й не було нічого, то сталося. Так що не шкодуй нема про що. У тебе ще все життя попереду. – пом’якшала Тетяна.

– Та яке життя, Тань, сорок п’ять уже нині… Все життя на витратила, кому я тепер потрібна? Та й мені ніхто не потрібен. Як після такого іншому вірити. – відмахнулася Ірина і важко зітхнула.

Знала вона, що має рацію Тетяна і вже не перша інтрижка у Василя була. Та тільки Ірина і сама в це вірити не хотіла, та й від знайомих соромно було б, тож і вигороджувала його завжди. А навіщо терпіла? Запитувала вона себе зараз. Кохала, і нічого з собою вдіяти не могла. Все сподівалася, що зміниться.

З першого погляду Ірина його полюбила п’ятнадцять років тому, зустрілися вони тоді на якомусь святі у спільних друзів. Гарний, статний, душа компанії. Василь спочатку уваги на Ірину не звернув, але вже вона постаралася, на наступне свято причепурилася, салат свій фірмовий принесла, сіла поряд, та й танцювати сама запросила. Загалом закрутилися у них стосунки. І чотирьох місяців не минуло, як Ірина дізналася, що при надії. Василь, коли новину почув задумався на хвилину, а потім усміхнувся: «От і чудово, кращої дружини та матері годі й шукати» – сказав. Так і побралися.

Ірина, і справді, була чудовою дружиною та мамою. Та й Василь їй здавався добрим чоловіком: і заробляє, і по дому все робить, яка є чоловіча робота, ну а на те, що поглядав на інших жінок, Ірина старалася не звертати уваги, ну, подумаєш, подивився, пожартував з кимось зайвий раз. Але в душі вона розуміла, що Василь одружився, як пишуть у книгах, тому що як людина шляхетна повинен був одружуватися, а насправді не любив її. Розлучитися? Про це Ірина не думала, тим більше що донька Василинка батька теж дуже любила. Тоді. Це зараз усім виглядом показувала, що ніколи не пробачить.

– Василинко, ти вже доросла, якщо зараз не зрозумієш, то з часом зрозумієш обов’язково. – казав Василь, посадивши доньку навпроти. – Те, що ми з мамою розлучаємося, не означає, що я тебе не люблю. Ти завжди будеш моєю донькою і завжди можеш на мене розраховувати. Просто так життя склалося, іншу жінку я покохав. Синочок у нас із нею буде, братик твій. Хочеш, я познайомлю вас?

– Ні! – Відповідала Василинка, насилу стримуючи сльози. – І не донька я тобі більше. Ніколи не вибачу, що маму образив!

– Ти дзвони, якщо що… – зітхнув Василь і вийшов.

При Василинці Ірина почуттів своїх не показувала, як при Тетяні батька не називала. У дитини перехідний вік, все гостро сприймає, та й до чого це, батько, все-таки – вважала Ірина.

Простору трикімнатну квартиру в новому будинку, в якому жили сім’єю, розміняли. Ірина з донькою переїхала в невеличку двокімнатну квартиру в старій п’ятиповерхівці.

Василинка надула щоки, оглядаючи нове помешкання, де ремонт останній раз робився років з двадцять тому.

– Нічого, зіронько, ремонт зробимо, затишно буде, головне, що кімната у тебе своя буде. – заспокоювала Ірина.

Можна було б купити квартиру і кращу, але Ірина розуміла, що жили вони в основному на зарплату чоловіка, сама вона отримувала небагато. Витрат попереду було багато, а на великі аліменти розраховувати не доводилося, зарплата у Василя була за документами невелика, решту отримував на руки. Тим більше, що на підході була друга дитина. Тому Ірина вирішила частину коштів відкласти, і квартиру обрала з дешевших. Тепер, дивлячись на масштаб витрат у вигляді майбутнього ремонту, вона сама хвилювалася, як з усім впорається, без чоловічої руки? Робітників наймати – знову зайві витрати. Ну як він міг? А йому, мабуть, все одно» – подумала знову про себе Ірина і ще більше незлюбила винуватця своїх бід. У всьому, що тепер йшло не за планом, Ірина винуватила колишнього чоловіка.

Панувала зима. З вечора тріщав сильний мороз, Василинці Ірина дозволила у школу не ходити, але їй на роботу їхати треба було. Була в Ірини машина, не нова, не шикарна, але нічого, цілком добротна. Старий акумулятор за ніч, мабуть, перемерз, не завелася машина.

– Ах ти ж! – Крізь зуби процідила Ірина, грюкаючи дверцятами машини. І з цим тепер самій поратися.

Раніше й машиною займався Василь, Ірина лише їздила. – Гаразд, і з цим впораюся. З усім упораюсь, ось побачиш. – шепотіла Ірина, відчиняючи багажник, ніби Василь міг її чути. – Десь мають бути якісь дроти, Ірина знала, що машину можна завести за допомогою них, залишалося знайти лише іншу машину. Із проводами в руках Ірина озирнулась у пошуках водіїв сусідніх машин.

– Допомогти? – Біля сусідньої машини, посміхаючись, стояв чоловік. Ірина кивнула.

– Та ви сідайте поки в мою, холодно, не мерзніть. Я тут сам упораюся. – запропонував чоловік. Ірина відразу погодилася, вона, справді, вже встигла змерзнути.

– Зараз попрацює хвилин п’ятнадцять і можна їхати. – заспокоїв чоловік, коли, впоравшись із завданням, сів поруч із Іриною.

– Дякую. – подякувала Ірина.

– Та нема за що. Ви нещодавно переїхали? Не бачив вас раніше. А я всіх на районі знаю, а сусідів тим більше. – посміхнувся чоловік.

– Нещодавно. – підтвердила Ірина. Вона вдячна сусідові за допомогу, але підтримувати розмову не планувала.

— Оселилася в двадцять п’ятій, мабуть, замість Ніни Іванівни. – Це було навіть не питання. – Ніна Іванівна довго не хотіла до дочки в інше місто переїжджати. А у самої вік, тиск, та й з рідними краще. Правильно зробила.

– А ви все знаєте? – Ірині стало цікаво.

– Так я ж у ЖЕКу нашому працюю, а будинки старі, часто щось ламається, от я й знаю, майже всіх. Тепер вас знаю. Мене звати Павло. – представився чоловік.

– Мене Ірина. Я поїду.

– Там у Ніни Іванівни із сантехнікою бардак був, скільки разів їй радив крани поміняти, а вона все тягла. Тож ви не затягуйте. Можу навіть сьогодні ввечері до вас зайти. Або чоловікові скажіть, щоб подивився. І про всяк випадок, тримайте номер, дзвоніть, якщо що.

– Дякую. – Ірина взяла картку і, намагаючись чемно посміхнутися, вийшла з машини.

– Гарного дня! – вигукнув на прощання Павло.

Ірина нічого не відповіла.

– Мамо! Тут кран! Я просто руки хотіла помити, а його зірвало, вода хлюпає! Що мені робити? Приїдь швидше! – хнипала у слухавку Василина, того ж дня.

– Я зараз! Поки викликаю слюсаря. – Ірина на ходу повідомила колегу, щоб прикрила її і поспішила до машини, набираючи попутно номер Павла.

До моменту, коли Ірина повернулася додому, ситуацію з краном вже було вирішено, а Павло допомагав Василинці прибирати ганчіркою калюжі з підлоги.

– Це добре, що я поряд був. Сусідів не затопили. – весело казав він дівчинці. – Батьку скажи, що на кухні теж кран перевірити треба, бо сьогодні-завтра ситуація повториться.

– Нема в мене батька. – насупившись буркнула Василина. Павло хотів щось сказати, але тут увійшла Ірина.

– Дякую вам щиро, Павле. Обов’язково найближчими днями зателефоную вам, з приводу крана на кухні. Скільки я винна за вашу сьогоднішню роботу? – Ірина говорила чемно, але в її голосі Павло відчув холодні нотки. Назвав суму. Знову хотів щось сказати, але знову промовчав. Люди, мешканці, клієнти, всі дуже різні, Павло вже давно навчився розуміти, хто схильний до спілкування, хто ні. Видно було, що симпатична панночка підтримати розмову не жадає.

У суботу Ірина зателефонувала до Павла щодо заміни кухонного крана. Павло працював весело муркочучи під ніс якусь мелодію. Ірина спостерігала за роботою підібгавши губи, Але Павло ніби й не помічав цього. А потім зовсім хоробрості набрався і посміхнувшись попросив:

– А може, чаю наллєте?

– Добре. – Після дещо розгублено відповіла Ірина. А про себе подумала: “Оце нахабство!”

– А ремонт коли плануєте? – Закінчивши роботу спитав Павло, сьорбнувши чай і оглядаючись на всі боки.

– Не ваше діло! – Хотіла різко відповісти Ірина, але натомість просто сказала. – Поки що не до цього.

– Можу допомогти, якщо потрібно. Я не лише слюсар, а на всі руки майстер, кажуть. – Павло засміявся.

– Допоможіть дружині вдома. – грубо відповіла Ірина. Посмішка моментально зійшла з обличчя Павла, і він поспішив попрощатися.

“Все ясно, як про дружину нагадала, відразу осікся, все бажання допомагати пропало. Такий же, мабуть, як… Та всі вони однакові!” – пересмикнувши плечима подумала Ірина, коли Павло пішов.

Через два дні Василина, повернулася зі школи і не змогла відчинити двері, замок заклинило. “Та що це таке!” злилася Ірина, знову набираючи Павла.

– Дякую вам. – Василина щиро дякувала своєму рятівнику. Вона більше години просиділа у під’їзді.

– Та нема за що. – відмахнувся Павло. – Я зараз замок змастив, поки все нормально буде, увечері зміню серцевину, маму попередь.

– Добре. – кивнула Василинка.

– Вона завжди в тебе така строга? – не втримався і спитав Павло.

– Не завжди. Взагалі мама добра, просто зараз важко їй. Вони з батьком нещодавно розійшлися. – зізналася Василинка, усміхненому чоловікові, що вже вдруге врятував її, і їй подобався.

– Ага. – Якось невизначено хмикнув Павло. – Ну, до вечора. – попрощався він і почав спускатися, за звичкою муркочучи під ніс якусь мелодію.

Увечері, коли з ремонтом замка було покінчено, Павло, набравшись сміливості, посміхнувся і сказав:

– Ви мене минулого разу чаєм пригощали. Чи можу я вас також пригостити і запросити до кафе? – спитав він. Ірина сподобалася йому одразу. Спочатку, він не міг припустити, що нова сусідка самотня, а потім вона здалася йому аж надто холодною і пихатою, але тепер ситуація стала зрозумілішою – образив один, ось і іншому не довіряє.

– Іншим разом. – засмутивши від несподіваного запрошення відмовилася Ірина.

– Добре. – Павло знизав плечима.

– Теж мені, залицяльник! – Закочуючи очі скаржилася Ірина Тетяні, коли та прийшла її провідати у вихідний.

– Даремно відмовилася. – задумливо сказала Тетяна, вислухавши розповідь Ірини про знайомство з Павлом.

– Таня, він слюсар із ЖЕКу. – здивовано подивилася на подругу Ірина. У погляді читалося: Василь був начальником відділу, а це слюсар як можна?

– Ну то й що? Зате з руками чоловік. Знаєш, скільки у слюсаря підробітків? У нього дохід, може, й більше деяких начальників виходить. – відповіла Тетяна, так само багатозначно дивлячись на подругу: мовляв, не забула, ким твій колишній працював.

– Слюсар, Таню, неосвічений зовсім, напевно. – Ірина насупила брови.

– Звідки ти можеш знати. Можливо, він вечорами Хемінгуея читає. – Тетяна підняла брови і, уявляючи, як Павло читає перед сном, схвально кивнула.

– Та й негарний він зовсім, непоказний. – не здавалася Ірина.

– З лиця воду не пити, головне, щоб людина була хороша. – не здавалася і Тетяна.

Ірина промовчала, а після паузи змінила тему.

Кілька разів після цього Ірина та Павло перетиналися у дворі. Павло вітався посміхаючись, Ірина швидко кивала, ледь кидаючи погляд у його бік.

Якось Ірина чистила машину від снігу поряд із під’їздом, і випадково почувши розмову двох сусідок, насторожилася. Чи не про спільного сусіда йдеться?

– Мариночко, я дивлюся, Аза твоя вже здорова. – Одна літня сусідка вітала іншу.

– І не кажи, Анно, а все завдяки Павлові нашому. – відгукнулася друга, спускаючи з рук на землю кудлатого песика. – Павло ж побачив, як той на машині Азу зачепив, і чимдуж до ветеренарки.

– Павло, золотий чоловік. – погодилася з Мариною Анна. – І руки золоті та серце. Згадай торік хворіли ми з тобою обидві, так і подбати один про одного не могли, скільки разів Павло продукти приносив і мені, і тобі.

– Як не пам’ятати. – кивнула Марина. – Жаль тільки все ніяк не одружується. Вже сім років минуло, як Галини не стало, час би вже. Не годиться такому чоловікові та одному. Галина, звичайно, дуже добра була, але все ж таки, час життя налагоджувати… – Понизивши голос продовжила господиня Ази.

“Отже, дружини Павла не стало”. – зрозуміла Ірина і їй стало соромно за свої слова та думки тоді на кухні.

Ще через кілька днів Ірина поверталася з магазину, в сутінках вона не помітила втрамбовану хлопчиками до крижаного блиску ділянку тротуару, послизнулася, не втримала рівновагу і впала. Різкий біль пронизав ногу.

– Як ви? Дуже боляче? Тримайте руку. – Над Іриною навис Павло.

– Ви що переслідуєте мене? – Ірина гнівно подивилася на Павла.

– Звісно, ні. Це не більше ніж збіг. Та й яка зараз різниця, давайте руку. – відповів Павло винуватим тоном. Ірина подала руку, але підвівшись ойкнула.

– Нога…

– Спирайтеся на мене, до машини недалеко. Поїдемо до травмопункту. – Скомандував Павло.

– Ви, я бачу, всіх по лікарнях возите. – Ірина, намагалася іронізувати, не дивлячись на біль. Павло здивовано глянув на Ірину: що вона мала на увазі? Промовчав, допомагаючи їй шкутильгати до машини, прихопивши і її пакет з продуктами.

На щастя, обійшлося без гіпсу:

– Тиждень полежите, щільна пов’язка, знеболювальні і будете як нова. – Лікар розглядав знімок Ірининої ноги.

– Ви не соромтеся, дзвоніть, якщо щось буде потрібно. – сказав на прощання Павло, коли Ірина вже тяжко опустилася у домашнє крісло. Його очі здалися їй такими добрими, щирими. А може, даремно вона так грубо з ним? – подумала Ірина, а вголос сказала:

– Вип’ємо чаю? Якщо вам, звичайно, не важко все приготувати. – Ірина посміхнулася.

Поки пили чай Павло говорив не замовкаючи, розповідав якісь веселі історії з життя, і знову запропонував свою допомогу з ремонтом, а Ірина думала, як давно їй не було так спокійно та затишно, як давно ніхто так не дбав про неї. А ще, що Таня, мала рацію у всьому, ну або майже у всьому:

– Павле, а у вас випадково, книжки “Старий і море” не знайдеться позичити? Василинці у школі задали. – несподівано, запитала Ірина. Павло на мить задумався:

– Є. Зарубіжна класика “Зібрання творів” 12 томів. Дружина читала багато, любила, скуповувала по пів книжкового магазину за один раз. Та й я, знаєте, якось звик. – з ніжною усмішкою згадав Павло. Ірина розуміюче посміхнулася у відповідь.

Про те, як потім разом робили ремонт і, як не наважувалися зізнатися один одному в почуттях, ніби їм по шістнадцять років, а може, саме тому, що їм давно вже не шістнадцять – не варто багато говорити.

Головне, те, що через рік, Ірина думала, що все в житті робиться правильно і вчасно, адже якби її не покинув тоді Василь, то вона ніколи б не зустріла Павла і так би і жила з людиною, яка і не любила її, закриваючись від правди про походеньки. А Василинка, поступово на батька злитися перестала, не те, що б зовсім пробачила, просто не було сенсу думати про це, головне, що зараз все було добре не лише у мами, а й у неї самої. Дядько Павло їй подобався. А Павло думав, як йому пощастило: розгледів, розтопив серце Ірини, тепер душа в душу в них все. До того ж, своїх дітей Павло з Галиною не нажили, Василинка йому як рідна стала.

You cannot copy content of this page