fbpx

А Віка, нарешті, зітхнула з полегшенням і вперше за багато років стала спати спокійно. Адже тоді 5 років тому за збігом обставин в той час, коли подруга їхала по трасі, останньою розмовляла з нею по телефону саме вона і, як на зло, подруги посварилися. А вже потім Віка дізналася про те, що трапилося

В той день Віка мало не проспала на роботу, будильник не спрацював. Підскочила, заварила кави, вирішила не розсиджуватися, а швидко поснідати і полетіти. Десь фоном з вікна грало радіо. Ведучий нарікав на те, що в місті масові пробки і метро в цей день є чи не найкращим рішенням, правда для тих, кому час дорогий, інші можуть і потомитися в авто під променями сонця. Віка саме з тих, кому нудитися ніколи, вона і без того спізнювалася.

– Гаразд, метро, так метро. – вирішила про себе дівчина.

День видався не з легких, Віка за день так вимоталася, що додому ледь ноги волочила.

– І добре, що метро, сил їхати на машині вже немає. – подумала Віка, плюхнувшись на сидіння метро.

Йдучи коридором до виходу, Віка звернула увагу на дівчинку, яка продавала газети, її всередині щось ніби підштовхнуло до неї. Що? Вона і газет з роду не читає, вважаючи що це минуле століття і зараз все в інтернеті знайти можна. Вона підійшла ближче і придбала одну на що дівчинка широко посміхнулася і Віку ніби вдapило стpyмом. Цю посмішку вона знає, звичайно знає, їй вона до болю знайома.

Така посмішка була у подруги її дитинства. Та 5 років тому їхала по трасі і не впоpалася з кеpуванням, мaшина вилeтіла в кювет і пеpекинулася, вpятувати жінку не вдалося, а ось дівчинка. Дочку подруги – маленьку Лізу – знайти не змогли, за свідченнями експертів дівчинка від удapу вилeтіла через лобoве cкло, а ось куди вона поділася після цього ніхто сказати не зміг. Знайти дівчинку тоді так і не вдалося ні пoліції, ні волонтерам.

І ось тепер Віка стоїть як заворожена, ця посмішка.

– Як тебе звати? – запитала Віка.

– Ліза. – дзвінко відповіла дівчинка.

У Віки потемніло в очах, а в вухах ніби задзвеніло. Віка злегка скривилася, а потім посміхнувшись сказала.

– Мені здається я знаю твою маму.

– Маму? – невпевнено промовила дівчинка. – Вона он. – дівчинка вказала пальцем на жінку, яка торгувала чимось на іншій стороні виходу.

Це була розпатлана худорлява жінка років 40, не надто охайна, але приємна на обличчя. Віка наважилася до неї підійти і розпочати розмову. Спочатку вона поцікавилася про щось, що вона продавала, а потім обережно завела розмову про дівчинку і що їй доводиться працювати в такому віці. Жінка і поскаржилася, що робити нічого, їсти щось треба, батьків у дівчини немає. Серце Віки закалатало з шаленою швидкістю. «Це вона!»- про себе вирішила Віка.

– Може я можу вам чимось допомогти? – запитала Віка.

Жінка з недовірою прищулилася, трохи відсторонившись, запитала.

– Навіщо вам це?

– Колись, 5 років тому моя подруга не впоpалася з кеpуванням і вpятувати її не вдалося, а ось її дочка, вона загубилася. Ваша Ліза, вона дуже схожа на мою подругу, я подумала …

Очі тієї жінки округлилися. Вона схопила Віку за рукав і витріщивши очі голосно прошепотіла:

Нарешті! Я живу біля озера в дідівської хатинці. Так, це вона. Мій пес приволік мені тоді дівчинку в зyбах, та була без свiдoмості. Мабуть, тому що удaр був сильний.

На питання «чому не повідомили?» Та сказала, що злякалася, раптом вважатимуть, що це вона винна в стані дівчинки, та виглядала погано і довго одужувала.

Віка звичайно здивувалася, але в той же час дуже зраділа. Вона запропонувала допомогу жінці в обмін на те, щоб та допомогла їй потоваришувати з дівчинкою, а потім відпустила її з нею. Жінка зовсім була не проти, втомилася з дівчинкою, вік такий пішов, нарікала, що зовсім неслухняною стала. Та й гроші їй зовсім не завадять.

Уже через місяць Ліза переїхала до Віки додому, та оформила необхідні документи і влаштувала її в школу. А жінка, вона до слова, ніколи особливо не турбувала їх. Віка з Лізою самі бувало її відвідували. Потім Віка допомогла знайти тій нормальну роботу і отримати придатне житло. Так що все для всіх склалося найкращим чином.

Читайте також: Прокрутившись усю ніч на скрипучому ліжку в гуртожитку, вона гортала сторінки свого життя і тихо плакала в подушку. Більше ніколи в житті вона не допустить близько до себе жодну жінку. Вона впевнилася: подруга – це перший воpог

А Віка, нарешті, зітхнула з полегшенням і вперше за багато років стала спати спокійно. Адже тоді 5 років тому за збігом обставин в той час, коли подруга їхала по трасі, останньою розмовляла з нею по телефону саме вона і, як на зло, подруги посварилися. А вже потім Віка дізналася про те, що трапилося і довго себе картала за те. Зараз коли Ліза з нею, дівчині стало спокійно на душі. Хоч щось вона може зробити для своєї подруги.

За матеріалами.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page