Невже мене важко впізнати через стільки років? Важко впізнати волосся, яке ти перебирав руками і ховався в ньому? Важко впізнати мою родимку над губою, яку ти цілував? Важко впізнати мої очі, які ти ніколи не хотів покидати?
Чи ти просто не хочеш їх бачити?
Ми тоді вже не були юні, щоб все списати на гормони, ми зустрілися, коли обом було за тридцять, обоє чекали від шлюбу кращого і не знайшли, обоє були неоцінені нашими половинками.
А от разом, ми були, які ті пазли, що ідеально підходять і стикаються так міцно, що їх просто неможливо роз’єднати.
Це був банальний службовий роман, але для нас він був не банальним, а ковточком свіжого повітря, вірою, що не все скінчено і за нудним шлюбом є щастя.
Звичайно, що я не надіялася на продовження, бо що ти мені міг дати, рядовий трудяга з дітьми на шиї? Я спочатку на тебе й дивитися не хотіла – на тобі й око не мало на чому затриматися.
Але от руки… Руки були великі і жилаві… Цими руками ти й притримав мене, коли я мало не впала, прикрашаючи ялинку. Ці руки були такі міцні, вони могли так обхопити і тримати…
В мого чоловіка таких рук не було, звичайні білі пещені, які не знали більшого зусилля, ніж скріпити стиплером папери.
Я почала шукати привід аби знайти в тобі щось ще гарне, окрім рук. Привід знайшовся на корпоративі і я стояла біля тебе і випитувала про життя.
Ти хотів бути знаменитим боксером, роки ходив на бокс, але так і не пішов вище рівня обласного чемпіонату. Батько не хотів витрачати на твої тренування гроші, а вибирав себе з пивком біля телевізора.
А тепер твої діти ходять на ті гуртки, які тільки хочуть і ти хвалився, що син вже має кілька медалей.
Жінка жаліється на вічну нестачу грошей і каже, що треба було виходити заміж не за м’язи, а мізки.
Я тут засміялася і сказала, що якраз зовсім іншої думки – тебе щодня сканують чи не стала ти гіршою версією себе, а це дуже важко зробити, коли втомилася бути ідеальною.
Ми цілувалися в комірчині, поки інші веселилися, а далі я знайшла вихід – квартира моєї бабусі.
Ми приходили до неї мало не щодня і під запилюженими чужими фотографіями вірили, що творимо щось наше спільне і вічне.
Через пів року я вже не хотіла більше грати роль хорошої дружини, я не хотіла ні секунди бути поруч зі своїм чоловіком і не розуміла, чому ти не відчуваєш того самого.
– Розумієш, у мене діти, я хочу бути з ними, – говорив ти мені, перебираючи в руках моє волосся.
– Якщо захочеш, у нас будуть власні спільні діти, – прямо говорила я.
– Але моя дружина…
– Вона тебе не цінує, ти їй такий не потрібний, а мені навіть дуже…
Але ти все вагався і вагався, тому я вирішила показати приклад і повідомила чоловіка, що йду від нього в стару бабусину квартиру. Я почувалася такою вільною – життя починалося з початку і я більше не планувала робити в ньому помилок.
Я робила в квартирі ремонт і ти допомагав клеїти шпалери та прикручувати полички. Я все розрахувала для нас обох – тут твоя тумбочка, тут твої полички, тут твоя частина шафи…
Але ти ніколи не лишався на ніч в нашій квартирі, ніколи…
Якось мені здалося, що я при надії і ти злякався. Я бачила в твоїх очах страх і все зрозуміла – ти не хочеш починати нічого з початку.
Я пішла з роботи і переїхала в інше місто – спалила всі мости водночас, я була впевнена, що ти мене шукатимеш і тоді ми будемо разом. Я натякала тобі, ще в ті наші часи, що люблю місто, де вчилася і мрію жити навпроти училища в будинку з херувимами. Мене дуже просто було знайти, але…
Я ще надіялася, що буду мати від тебе дитинку, але це була марна надія.
Двадцять років я прожила в тому будинку з херувимами, перші роки пристрасно бажаючи побачити твою постать біля під’їзду, далі боялася, що пропустила тебе і далі жила там.
Я існувала.
Я вірила, що оживу, коли ти прийдеш до мене.
Сьогодні я повернулася і бачу тебе вперше за стільки років, і ти байдуже минаєш мене. Для чого я стільки років чекала? Для чого я стільки років не жила?
