— Мама мені дзвонила. Чому ти не дала їй грошей? — голос Богдана був різким, як лезо, і пронизував тишу нашої маленької кухні. Він стояв у дверях, не знявши ні пальта, ні черевиків, що лишили на підлозі брудні сліди від талої снігової каші. Його очі палахкотіли звинуваченням, а руки, ще в рукавичках, нервово стискалися.

Я сиділа за столом, тримаючи в руках холодну чашку з ромашковим чаєм. Не обертаючись, я обережно поставила її на блюдце, і легкий дзенькіт порцеляни розірвав напружену тишу. Тільки тоді я повільно повернула голову, зустрівши його погляд. Мій спокій, здається, дратував його ще більше.
— Вона в скруті, Олено! — продовжив він, підвищуючи голос. — Вона ледь не плакала в слухавку! Сказала, що ти навіть не захотіла її вислухати, а просто відправила геть, як якусь жебрачку!

Він ступив крок уперед, лишаючи ще один брудний слід на нашій чистій підлозі. Його гнів був майже відчутним, як гаряча хвиля, що накочувалася на мене. Але я не здригнулася. Я дивилася на нього — спокійно, вичікувально, знаючи, що правда, яку я тримаю, важить більше, ніж його звинувачення.

— А вона тобі сказала, на що їй потрібні 50 000 гривень? — запитала я, і мій голос був рівним, без тіні сумніву.

Його обличчя на мить застигло. Він явно не чекав такого запитання. Богдан очікував моїх виправдань, сліз чи хоча б спроби захищатися, але не цього холодного, ділового тону.

— На що? На життя, Олено! На їжу, на ліки! Ти думаєш, їй легко просити? Ти думаєш, це не приниження для неї — приходити до нас, до тебе, і благати про допомогу? — він розходився, але я бачила, як у його очах з’являється тінь невпевненості.

Я повільно підвелася з-за столу і відійшла до вікна, дивлячись на засніжений двір, освітлений тьмяними ліхтарями. Я не поспішала відповідати. Нехай відчує вагу тиші.

— Не на життя, Богдане, — сказала я нарешті, повернувшись до нього. Мої слова були тихими, але твердими, як камінь. — Вона хоче ці гроші, щоб утримати свого нового друга. Того, хто молодший за тебе на сім років.

Його очі розширилися від подиву. Він стояв, ніби вкопаний, і я бачила, як його гнів поступово змінюється розгубленістю. Він не вірив. Не хотів вірити.

— Що ти несеш? — видав він нарешті, але голос його тремтів. — Якого ще друга?

Я зробила крок до нього, і він мимоволі відступив, упершись спиною в холодильник. Я бачила, як він намагається вхопитися за свою правду, але вона вже тріскалася під вагою моїх слів.

— Його звати Назар. Вони познайомилися три місяці тому на вечорі танців для пенсіонерів. І з того часу твоя мама витрачає всі свої заощадження на нього. А тепер, коли гроші закінчилися, вона прийшла до нас. Не за ліками, Богдане. За машиною. За новеньким позашляховиком, який Назар хоче, щоб виглядати «солідно».

Він мовчав. Його обличчя стало блідим, а очі — порожніми. Я бачила, як усе, у що він вірив, руйнується прямо на очах. І в цій тиші я зрозуміла: я перемогла. Але перемога ця була гіркою.

Мене звати Олена, і я ніколи не думала, що правда може бути такою важкою. Наша з Богданом квартира на околиці Києва завжди була моїм притулком.

Невелика, але затишна, з дерев’яними меблями, які ми купували разом, і запахом свіжозвареної кави, що щоранку наповнював дім. Але того вечора, коли Богдан увірвався додому з брудними черевиками і звинуваченнями, наш дім перестав бути притулком спокою.

Усе почалося за кілька тижнів до того вечора. Моя свекруха, Галина Петрівна, завжди була для мене загадкою. Вона виглядала як типова турботлива мама: завжди з ідеально укладеним волоссям, у скромних сукнях, із тихим голосом і сумними очима.

Вона часто розповідала про свого покійного чоловіка, Богданового батька, і про те, як важко їй без нього. Я поважала її за це. Але останнім часом я почала помічати зміни.

Одного дня вона прийшла до нас із несподіваним проханням. Ми сиділи на кухні, пили чай із печивом, яке я спекла напередодні. Галина Петрівна виглядала незвично бадьорою: її очі блищали, а на губах грала легка посмішка.

— Оленко, я хотіла з тобою поговорити, — почала вона, обережно обертаючи ложечку в чашці. — Мені потрібна ваша допомога. Невелика, але… важлива.

Я кивнула, чекаючи, що вона попросить грошей на ліки чи оплату комунальних. Вона часто зверталася до нас із такими проханнями, і ми з Богданом завжди допомагали, хоч іноді це було непросто. Наші зарплати вчителя та інженера не дозволяли нам жити розкошно, але ми намагалися підтримувати її.

— Скільки потрібно? — запитала я, уже прикидаючи, як ми перерозподілимо бюджет.

Вона зам’ялася, а потім тихо сказала:

— 50 000 гривень. Це для однієї справи.

Я здивувалася. Це була велика сума, значно більша, ніж вона просила раніше. Я попросила уточнити, на що саме потрібні гроші, але вона ухилялася від прямої відповіді, бурмочучи щось про «особисті потреби». Мене це насторожило. Я не поспішала відмовляти, але сказала, що нам із Богданом треба обговорити це.

— Звісно, Оленко, я розумію, — відповіла вона, але в її голосі я відчула нотку роздратування. — Просто… це терміново.

Коли вона пішла, я розповіла про розмову Богданові. Він лише знизав плечима:

— Мамі видніше, на що їй гроші. Якщо просить, значить, треба.

Але я не могла позбутися відчуття, що щось не так. Галина Петрівна завжди була відкритою щодо своїх потреб, а тут — якась таємничість. Я вирішила дізнатися більше.

Наступного дня я зателефонувала нашій спільній знайомій, Тетяні, яка часто бачилася з Галиною Петрівною на танцювальних вечорах для пенсіонерів. Тетяна була балакучою і завжди знала всі плітки.

— Олено, ти що, не чула? — здивувалася вона, коли я обережно завела розмову про свекруху. — Галина закрутила роман із якимось Назаром!

Молодший за неї років на двадцять, красунчик, але, кажуть, любить гарне життя. Вона вже витратила на нього купу грошей — то телефон новий, то одяг модний. А тепер, чула, він машину хоче!

Я слухала, і в мене хололо всередині. Тетяна розповідала з ентузіазмом, але для мене кожне її слово було як важкий камінь. Я не могла повірити, що Галина Петрівна, яку я вважала зразком гідності, могла так змінитися.

— Ти впевнена? — перепитала я, сподіваючись, що це просто плітки.

— Та звісно! — засміялася Тетяна. — Усі на танцях про це говорять. Вона сама хвалилася, як Назар її «оживив».

Я подякувала Тетяні й поклала слухавку. Мені потрібно було подумати. Я не поспішала розповідати Богданові — знала, що він не повірить, доки не переконається сам. Але сумніви гризли мене, і я вирішила поспостерігати.

За тиждень Галина Петрівна знову прийшла до нас. Цього разу вона була нервовою, її руки тремтіли, коли вона тримала чашку.

— Оленко, ви подумали? — запитала вона, навіть не привітавшись. — Мені дуже потрібні ті гроші. Це для важливої справи.

Я зітхнула і вирішила бути прямолінійною.

— Галино Петрівно, скажіть чесно, це для Назара?

Вона здригнулася, ніби я крикнула. Її очі розширилися, а обличчя почервоніло.

— Звідки ти? Хто тобі сказав? — її голос тремтів від обурення.

— Це не важливо, — відповіла я спокійно. — Але я знаю, що ви витрачаєте гроші на нього. І що він просить машину. Ми не можемо дати 50 000 гривень на такі речі.

Вона різко підвелася, її очі блищали від образи.

— Ти не розумієш! — вигукнула вона. — Я одна, Олено! У мене нікого немає, крім нього! Він дає мені радість, сенс! А ви з Богданом. Ви просто заздрите, що я нарешті щаслива!

Я була приголомшена. Я намагалася залишатися спокійною, але її слова були дуже несправедливі і образливі. Я попросила її піти, сказавши, що ми не можемо допомогти. Вона пішла, грюкнувши дверима.

Того ж вечора Богдан повернувся додому обуреним. Очевидно, Галина Петрівна подзвонила йому й розповіла свою версію подій. І ось ми опинилися в тій самій кухні, де почалася наша найгостріша розмова.

Після того, як я розповіла йому правду про Назара, Богдан стояв, притулившись до холодильника, ніби боявся впасти. Я бачила, як усе, у що він вірив, руйнується.

Його мати, яку він вважав ідеалом, виявилася людиною, здатною заради ілюзії щастя поступитись гідністю. Я не тріумфувала. Мені було шкода його. Але я знала, що мовчати не можна.

Він узяв телефон і зателефонував матері. Я стояла осторонь, слухаючи, як він різко обриває її виправдання.

— Машини не буде, — сказав він холодно. — І грошей не буде. Більше не дзвони з такими проханнями.

Він поклав слухавку й повернувся до мене. Його очі були порожніми, як вимкнений екран.

— Ти задоволена? — запитав він тихо.

Я відчула, як ці слова пронизують мене. Я не була задоволена. Я відчувала лише порожнечу.

— Богдане, я не хотіла. — почала я, але він перебив.

— Ти перемогла, Олено. Ти відкрила мені очі. Але знаєш, що я тепер бачу? Не тільки те, що моя мама зробила помилку. Я бачу, що ти раділа, розповідаючи мені це. Ти хотіла, щоб я відчув цей сором.

Я заперечила, але він не слухав. Він обійшов мене й пішов до спальні, тихо зачинивши двері. Я залишилася одна, стоячи посеред кухні. Моя правда перемогла, але я втратила щось набагато важливіше.

Наступні дні були важкими. Богдан майже не розмовляв зі мною. Він приходив із роботи, їв мовчки й ішов до спальні. Я намагалася завести розмову, але він відмахувався.

Одного вечора я не витримала.

— Богдане, нам треба поговорити, — сказала я, коли він сидів на дивані, гортаючи телефон.

Він підняв очі, і я побачила в них втому.

— Про що? Про те, як ти зруйнувала мою сім’ю? — його голос був спокійним, але кожне слово боліло.

— Я не руйнувала, — відповіла я, намагаючись стримати емоції. — Я хотіла захистити нас. Ми не можемо віддавати всі заощадження на чиїсь забаганки.

Він гірко всміхнувся.

— Ти могла просто сказати «ні». Але ти пішла далі. Ти розповіла мені все в таких деталях, ніби хотіла, щоб я розчарувався у рідній матері. що, скажеш я не правий?.

Я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася.

— Я не хотіла нікого очорнити, — сказала я тихо. — Я хотіла, щоб ти знав правду. Щоб ми могли вирішити це разом. Чи це нормально коли жінка просить такі великі гроші? А якби у неї були проблеми?

Він мовчав, дивлячись кудись у порожнечу. Потім зітхнув.

— Може, ти й права. Але я не знаю, як із цим жити.

Минуло кілька тижнів. Галина Петрівна більше не дзвонила. Я дізналася від Тетяни, що Назар покинув її, щойно зрозумів, що грошей більше не буде.

Я не відчувала радості від цього. Мені було шкода її, але то виявився не кінець історії. Мало того, що чоловік зі мною насилу розмовляє, так свекруха потрапила до стаціонару.

Коли Богдан поїхав до неї, то повернувся чорнішим від хмари. Майже не хотів зі мною розмовляти, насилу я його розговорила, але намарне, бо вже за пів години він пішов грюкнувши дверима.

А знаєте чого? Бо я довела його матір до стаціонару. Бо я зруйнувала життя наше і її. Бо я влізла не у свої справи, маніпулювала життям свекрухи і напим, як виявилось.

От чого я не чекала то от такого фіналу. Минув місяць, чоловік так і не повернувся, не телефонує, не розмовляє. Ображений. А я аж підстрибую від такої несправедливості. Ну скажіть мені на милість, ну де є моя вина?

Ви б віддали гроші 50 000 свекрусі просто так?

Головна кратинка ілюстртивна.