«Як ти добре з невісткою, Ірино, живеш, не кожна так зможе», – чую від багатьох своїх подруг, які навпаки, на своїх жаліються, що мало їх поважають та цінують за зроблене. А я тільки кажу, що знаю секрет один, подруги аж вуха розвісили, щоб його почути, бо ж так хочеться ось тут покрутити, а тут натиснути і вже все готово – тебе люблять і поважають. І я почала розповідати про той секрет, але трохи здалеку.
– А ви пам’ятаєте, як ви мене розраджували аби син не женився в двадцять один рік?
– Так, пам’ятаємо.
– А пам’ятаєте, що мені казали, коли у них і третє знайшлося?
– Так, пам’ятаємо.
– А пам’ятаєте, що ви мені сказали, коли я дітей забрала до себе, молодшому був рік і два місяці?
– Пам’ятаємо.
– От і маєте відповідь, – кажу їм і хитро усміхаюся.
– Ні, Ірино, так не піде, ми нічого не зрозуміли. Ми пам’ятаємо одне – ми тебе відговорювали від усього, а ти те й робила, що їм помагала. Яка тут має бути відповідь?
Нічого вони не розуміють.
Коли невістка Мар’яна прийшла до матері своєї з проханням аби побула з дітьми, а вони з Степаном поїдуть на кілька років на заробітки, щоб хату добудувати, то її рідна мама сказала:
– Я до такої малої дитини навіть не підійду. Не лишай мене з ними, бо я не зможу.
Вона тоді навіть мені не дзвонила, а син зателефонував і все розказав, а я тоді кажу:
– Нема питань, везіть. Ми з батьком справимося.
Ви думаєте, що мені не було страшно з такою малою дитиною лишатися? Було, але я знала, що треба.
А як мені старші діти помагали, з усіма ними я знайшла спільну мову, вони мене більше признають за бабусю, ніж бабусю по матері. Бо у неї теж нема часу на дітей, вона так само була проти раннього весілля і третьої дитини. І вона була такої думки, що їй ніхто не помагав і вона нікому не буде помагати.
А я росла в такій родині, де один одному помагали, мене моя бабуся вибавила, а не мама і я досі з ніжністю її згадую. Для мене бути бабусею, то як передати тепло ще від своєї бабусі моїм онукам, а вони передадуть своїм.
Сваха просто не навчена помагати, лише на себе надіється. Може, то й добре, але тоді нехай не каже, чого онуки до неї не йдуть. То все важка праця, попри власне самопочуття. Аякже.
– То в чому секрет, Ірино, – не витримують подруги.
– Та у праці, мої любі, що ж ви такі нетямущі. Працюйте і будете мати за свої труди. Я працювала і маю віддяку від невістки і любов від онуків. ви думаєте, я не хотіла полежати перед телевізором, замість того аби йти їх возити на санках? Але йшла на вулицю, ліпила снігову бабу, дід заливав під ковзанку воду. Та то найкращі мої спогади, хоч я там не раз присіла. А ви хочете в телефоні сидіти і аби все саме собою було. так не буває.
– Ой, вже завершуй свою проповідь. Як невістка невдячна, то хоч що їй давай, але не буде цінувати. Навпаки, чим більше даєш, тим менше цінує.
Я іншої думки і не вважаю свій випадок виключенням. А ви якої думки: любов можна купити чи заслужити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
