«Ольго Іванівно, а ви ніколи не думали повернутися до роботи? Хоч бодай на пів ставки?» — запитала я тихо, але чітко, відчуваючи, як у кухні раптом стало зовсім тихо.

Вона повільно повернула до мене голову. Очі звузилися, губи затремтіли.

«Що ти сказала, Аню?» — її голос став низьким, наче перед грозою.

«Я сказала… якщо вам так бракує коштів на життя, може, варто подумати про підробіток? Ви ж енергійна, досвідчена. Багато жінок вашого віку працюють, і їм це навіть подобається».

Вона різко відсунула стілець, той заскрипів по линолеуму.

«Ти… ти серйозно пропонуєш мені, шістдесятирічній жінці, йти кудись прибиральницею чи вахтеркою?»

«Вона не те мала на увазі, мамо», — Володимир спробував втрутитися, але я підняла долоню.

«Ні, мала. Саме те. Бо я вже не знаю, як інакше. Ви приходите щотижня і розповідаєте, як у ваших подруг діти купують квартири, машини, відправляють на курорти. А ми з Володею ледь справляємося зі своїм життям. І все одно щомісяця віддаємо вам частину зарплати. Але цього вже замало, правда?»

Ольга Іванівна стояла, тримаючись за спинку стільця. Обличчя її стало білим, потім раптом спалахнуло.

«Тобто ти вважаєш, що я маю сама собі заробляти, як якась жебрачка? Після всього, що я зробила для сина?»

«Саме так», — відповіла я, і голос мій не тремтів, хоч усередині все горіло.

Вона подивилася на Володимира.

«Володю, ти це чуєш? Твоя дружина пропонує твоїй матері йти на роботу. Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?»

Володимир мовчав. Він дивився то на мене, то на матір, і я бачила, як важко йому.

«Я піду», — сказала Ольга Іванівна глухо. «Я все зрозуміла. Ви обоє мене більше не потребуєте».

Вона схопила сумку і пішла до дверей. Володимир кинувся за нею, але вона відштовхнула його руку.

«Не чіпай мене. Я для вас тепер — чужа».

Двері зачинилися. Ми залишилися вдвох на кухні, і я відчула, як сльози самі котяться по щоках.

Це було півтора року тому. А почалося все значно раніше.

Мене звати Анна. Мені тридцять два. Я працюю менеджеркою проєктів в ІТ-компанії, Володя — старший розробник.

Ми разом уже вісім років, одружені шість. Живемо в невеликій двокімнатній квартирі на Троєщині, яку взяли в іпотеку одразу після весілля.

Ще чотирнадцять років платежів попереду. Квартира світла, затишна, з великим балконом, звідки видно Дніпро вдалині.

Ми самі робили ремонт, клеїли шпалери ночами, сміялися, коли фарба капала на підлогу. Це наш дім. Наш маленький острівець.

Ольга Іванівна, Володимирова мама, живе в старій хрущовці на Лісному масиві. Квартира двокімнатна, успадкована від її батьків.

Три роки тому ми з Володею допомогли їй зробити там ремонт: нові вікна, ламінат, свіжа сантехніка.

Вона тоді дуже дякувала, пригощала нас пирогами, розповідала сусідам, які в неї чудові діти — ну, тобто син і невістка.

Спочатку її візити були радісними. Вона приїздила раз на два тижні, привозила домашнє варення, соління, пиріжки.

Ми пили чай, сміялися, вона розповідала історії з молодості. Я щиро її полюбила. Вона виростила Володю сама — чоловік пішов, коли синові було п’ять.

Працювала бухгалтеркою на заводі, відмовила собі в усьому, аби син закінчив університет. Я поважала її за це.

Але десь через рік після нашого весілля все почало змінюватися.

Спочатку це були невинні зауваження.

«Ой, а у моєї подруги Світлани донька з зятем купили їй нову мікрохвильовку. Таку гарну, з грилем».

Потім:

«Знаєте, у Валентини Іванівни син подарував їй телевізор з великим екраном. Тепер вона серіали дивиться, наче в кіно».

А потім почалися порівняння з квартирами.

«У Тамари діти купили їй однокімнатну в новому ЖК на Позняках. Все готове, з ремонтом від забудовника. Консьєрж, дитячий майданчик, підземний паркінг… А мені шістдесят, і я досі в старій хрущовці».

Вона завжди починала м’яко, з усмішкою, але закінчувала сльозами і докорами.

Ми з Володею спочатку намагалися жартувати.

«Мамо, та ваша квартира після ремонту краща за багато нових!»

«Так, але ж це не новобудова…»

Потім почали пояснювати.

«Ольго Іванівно, ми самі ще іпотеку платимо. Немає можливості».

«Володю, ти ж добре заробляєш. І Анна теж. Невже не можете мамі допомогти?»

Вона ніколи не казала прямо «купіть мені квартиру». Вона натякала. Розповідала.

Плакала. Потім йшла, ображена. Через тиждень телефонувала, наче нічого не було, і знову приїздила з пиріжками.

А ми з Володею щоночі говорили про це.

«Аню, може, справді спробуємо щось придумати?» — питав він винувато.

«Володю, ми ледь справляємося. Машина в кредиті, іпотека, комуналка. Ми ж тобі мамі щомісяця допомагаємо».

«Так, але їй цього мало…»

І я відчувала, як у мені наростає роздратування. Не на Володю. На неї. Бо вона ніколи не питала, як ми. Чи вистачає нам. Чи втомлені ми. Чи мріємо про щось своє.

Одного разу вона приїхала в неділю вранці. Ми щойно поснідали, планували поїхати в парк погуляти — рідкісний вихідний удвох.

Вона поставила на стіл велику сумку.

«Привезла вам огірків маринованих, помідорів, ще яблук з дачі сусідки».

«Дякуємо, мамо», — Володя обійняв її.

Ми сіли на кухні. Вона довго роздивлялася наші нові штори — я сама пошила.

«Гарні», — сказала. «У Марини в новій квартирі теж такі, тільки з електрокарнизом».

І понеслося.

Вона розповіла про подругу, якій діти купили квартиру в ЖК «Комфорт Таун». Про іншу, яку відправили на море до Єгипту.

Про третю, якій син щомісяця дає чималу суму «просто так, бо любить маму».

«А я що? Гірша за них?» — запитала вона врешті, дивлячись на Володю.

Він зітхнув.

«Мамо, ми ж допомагаємо».

«Допомагаєте, — погодилася вона. — Але ж це… крапля в морі. Мені б хоч трохи більше, щоб я могла собі дозволити щось. Хоч би раз на рік кудись поїхати. Чи просто нормально харчуватися».

Я мовчала. Бо знала, що зараз почнеться.

«От у Оксани син — звичайний водій тролейбуса, а мамі й машину купив, і квартиру поміняв».

Володимир потер скроні.

«Мамо, ми не можемо».

«Тобто не хочете», — виправила вона.

«Ні, саме не можемо. У нас свої кредити, свої витрати».

Вона подивилася на мене.

«А ти, Аню, що думаєш?»

Я намагалася бути м’якою.

«Ольго Іванівно, ми дуже вас любимо і хочемо, щоб ви жили комфортно. Але зараз ми просто не тягнемо більше».

Вона кивнула. Потім раптом сказала:

«Тоді я маю пропозицію. Якщо велику допомогу не можете — давайте хоч збільшимо щомісячну. Щоб мені вистачало бодай на ліки й нормальні продукти».

Володя похитав головою.

«Мамо, ми вже віддаємо стільки, скільки можемо без шкоди для себе».

«Для себе у вас завжди вистачає», — тихо сказала вона. «Нові штори пошили. Машина у вас нова. Телефони дорогі».

«Машина в кредиті, мамо. Телефони теж».

«А я на старенькому кнопковому», — відповіла вона.

І знову пішла, ображена.

Після того візити стали частішими. Щосуботи. Іноді навіть без дзвінка.

Вона приїздила, розповідала, плакала, йшла. Потім телефонувала, вибачалася, знову приїздила.

Я відчувала, як у мені щось ламається. Я перестала радіти її приїзду. Почала внутрішньо напружуватися, коли чула дзвінок у двері.

Володимир страждав. Він любив матір. Він пам’ятав, як вона одна тягнула його в дитинстві. Він відчував провину.

«Аню, може, візьмемо ще один кредит?» — питав він ночами.

«Володю, ми й так ледь справляємося. Ми ж хочемо колись дитину. А з такими витратами…»

Він мовчав.

І ось настав той день.

Вона приїхала знову в суботу. Привезла банку меду й домашнього сиру.

Ми сіли за стіл. Вона почала з подруги, якій діти купили квартиру в новому ЖК на Виноградарі.

«Все готове, меблі, техніка. Консьєрж, відеоспостереження… А мені шістдесят, і я досі в старій квартирі без ліфта».

Володимир спробував жартома:

«Мамо, та у вас після ремонту краще, ніж у багатьох новобудовах».

«Але це не новобудова», — відповіла вона.

Потім почала про гроші.

«Мені б хоч трохи більше щомісяця. Щоб я могла собі щось дозволити. Хоч би раз на рік до санаторію поїхати».

Ми знову пояснювали.

Вона знову плакала.

А потім я не витримала.

І сказала про роботу.

Після того, як вона пішла ми з Володею довго сиділи мовчки.

«Аню, ти занадто різко», — сказав він нарешті.

«Можливо. Але я мала це сказати. Бо інакше вона ніколи не зупиниться».

Він обійняв мене.

«Я знаю. Але мені важко».

З того дня вона не дзвонила три тижні. Найдовша пауза за всі роки.

Потім написала Володимиру: «Сину, я все зрозуміла. Ви мене більше не потребуєте. Живіть своїм життям».

Він показав мені повідомлення. Ми мовчали.

Потім вона почала дзвонити рідше. Приїздила раз на місяць. Розмови стали коротшими, формальнішими.

Ми продовжували допомагати — тією самою сумою. Вона брала, дякувала, але вже без колишньої теплоти.

Іноді я бачила, як вона дивиться на наші фото на стіні — весільні, з подорожей, з друзями. І в її погляді було щось нове. Не докір. А ніби… заздрість.

Минуло півтора року.

Ми з Володею досі платимо іпотеку. Досі допомагаємо його мамі. Досі іноді чуємо історії про подруг, яким діти купують квартири й машини.

Але тепер я не мовчу.

Коли вона починає, я спокійно кажу:

«Ольго Іванівно, ми робимо все, що можемо. Більше — ні».

І вона замовкає.

Минулого місяця вона вперше сама знайшла підробіток — шиє на дому, продає через OLX. Заробляє небагато, але вистачає на дрібні радощі.

Вона не розповідала нам про це. Ми дізналися від спільної знайомої.

Вона досі іноді телефонує і скаржиться. Але вже рідше.

А я досі іноді думаю про той день. Про свої слова. Про її сльози.

І запитую себе: що я сказала не так? Хіба те, що моя свекруха самостійно підняла на ноги свого сина робить нас автоматично багатшими?

Невже те що ти була хорошою матір’ю для своєї дитини робить її довічним боржником? У її подруг діти отримали хорошу освіту, старт у житті якого ми ніколи не мали.

Але ми не дорікаємо свекрусі тим, що вона нам нічого не дала, що не вивчила свого сина у престижному університеті, що не дала грошей йому на квартиру. То звідки у неї впевненість у тому що вона має право отак вимагати?

Скажіть мені бо я не розумію: чому деякі батьки думають що діти їм винні тільки тому, що вони виконали свій обов’язок і виростили свою дитину?

Як можна вимагати фінансових благ від дитини який ти по суті нічого не дав крім життя?

Головна картинка ілюстративна.