Я медсестра, і моє життя змінилось назавжди через одну людину — мою колишню свекруху, Олену Григорівну. Десять років тому вона зруйнувала мій шлюб. Хто ж знав, що вона прийде в моє життя знову.

– Ти впевнена? – Олексій уважно подивився на мене, тримаючи чашку кави. – Це ж та сама свекруха, яка зруйнувала твоє життя.

– Саме та, – я сіла поруч на диван, відчуваючи, як душа наповнюється спогадів. – Але я мушу це зробити, Олексію. Не для неї – для себе.

– Іду-іду, хвилинку, зараз відчиню, – тремтячий голос долинав із-за дверей. Повільне шаркання наближалось, і я відчула, як у горлі пересохло.

Двері відчинилися, і я застигла: переді мною стояла не та владна Олена Григорівна, яку я пам’ятала, а згорблена старенька в поношеному халаті, що важко спиралася на стіну.

– Маріє! – вигукнула вона, і її голос тремтів від слабкості. – Боялася, що не прийдеш. Заходь на кухню, там зручніше розмовляти.

Я ступила в захаращену квартиру. Повітря пахло затхлим, а на кухонному столі лежали порожні упаковки від ліків.

– Що з вами сталося? Ви занедужали? – запитала я, помічаючи, як важко вона дихає.

– Так, – Олена Григорівна майже впала на стілець. – Думала, сама впораюся, але. Ти ж медсестра, знаєш, як це буває.

– Ви тут одна? – я окинула поглядом занедбану кухню. – А де Богдан? Він же ваш син, невже не допомагає?

– Богдан у Швейцарії, з Софією, – вона опустила очі. – У неї кар’єра, їм не до мене. А інші. Хто на пенсії, хто сам не здоровий. Ніхто не приходить, Маріє. Мені потрібна допомога. Я розумію, що не маю права просити, але. Більше нікого.

Я відчула, як у голові гуде. Десять років тому саме її слова змусили Богдана розірвати наш шлюб. А тепер вона сидить переді мною, безпорадна, і просить допомоги.

– Ви зруйнували моє життя, – мій голос був холодним, як лід. – Чого ви тепер від мене хочете?

На кухні запала тиша. Лише кран капав – розмірено, наче відлічуючи секунди до моєї відповіді.

Минулого вечора, коли я отримала її повідомлення, я перечитала його разів зо п’ять. «Маріє, пробач за все. Мені потрібна твоя допомога».

Олена Григорівна не писала мені з того дня, як Богдан оголосив про розлучення. Хотіла видалити повідомлення, забути, але щось у її словах – чи то незвичне «Маріє», чи прохання про прощення – змусило мене зупинитися.

– І що мені з вами робити? – тихо запитала я, дивлячись на неї. Куди поділася та горда директор гімназії? Переді мною сиділа старезна жінка з сивим пучком і розпачем в очах.

Я заплющила очі, і спогади накотили, наче хвиля. Лікарняний коридор, запах дезінфекції, і я – юна медсестра, щойно після училища. Тоді я вперше побачила Богдана – високого, серйозного, у білосніжному халаті. Молодий спеціаліст..

– Сестро, підготуйте перев’язочну, – його голос був спокійним, але я помічала, як він затримується біля мого поста, наче випадково.

Закохалася я не одразу – повільно, непомітно. Його увага до пацієнтів, м’яка усмішка, вечірні розмови про все на світі. А потім він запросив мене в кіно.

Олена Григорівна сприйняла наш роман холодно. Вона постійно твердила, що Богданові треба зосередитися на кар’єрі, натякала, що мені не місце поруч із ним. Я намагалася не зважати – вірила, що любов усе здолає.

Перші місяці після весілля були щасливими. Ми жили в маленькій орендованій квартирі, обоє багато працювали. Я намагалася створити затишок, підтримувати Богдана, який писав дисертацію. Але все змінилося, коли Олена Григорівна вирішила запровадити «сімейні обіди» – щоб син «не забував матір».

На одному з таких обідів з’явилася Софія – молода лікарка, донька подруги Олени Григорівни. Свекруха пожвавішала:

– Софіє, розкажи Богданові про свою статтю! Ти уявляєш, вона вже другу публікацію в міжнародному журналі має!

Софія стала постійною гостею. Я все рідше ходила на ці обіди – не могла дивитися, як свекруха вихваляє її, а Богдан захоплено обговорює наукові новинки. А потім Софія отримала грант на стажування в Швейцарії. Через тиждень Богдан подав на розлучення.

– Пробач. Так буде краще, – сказав він, уникаючи мого погляду.

Капання крана повернуло мене до реальності.

– Розкажіть, що сталося, – мій голос пом’якшав.

– Місяць тому я прокинулася і не змогла встати. Добре, що телефон був поруч, викликала швидку, – Олена Григорівна гірко всміхнулася. – А як виписали – нікому не потрібна стала. Спершу ходила до мене на допомогу донька подруги, але вона втекла через три дні. Сказала, зі мною важко.

Телефон у кишені задзвенів. На екрані висвітилося: «Олексій».

– Вибачте, я відповім. Алло? Так, коханий. Затримаюся трохи. Добре, куплю хліб. Цілую, – я всміхнулася, згадуючи, як познайомилася з Олексієм.

Після розлучення я перейшла в приватну клініку – працювати у тому колективі було нестерпно. Одного дня Олексій привіз батька на обстеження.

Високий, трохи розгублений у лікарняних коридорах, він здавався таким щирим. Я допомогла з документами, а через тиждень він повернувся – з квітами і запрошенням на вечерю.

– У тебе все добре? – тихо запитала Олена Григорівна.

– Так. Олексій. Він зовсім інший. Знає, чого хоче, і не боїться брати відповідальність. Нашій доньці вже вісім, а другого чекаємо, – я ніжно всміхнулася, торкнувшись живота.

– Другого? – вона здригнулася. – А я тут зі своїми проблемами.

– Четвертий місяць, – відповіла я.

– Маріє, пробач мені, – її голос затремтів. – Я зруйнувала твій шлюб. І своє життя теж. Богдан рідко дзвонить, у Софії кар’єра, конференції. А він. Наче в її тіні. Чужий став.

Я дивилася на неї і думала, як дивно складається доля. Колись вона розбила моє життя, а тепер сама просить допомоги. Тоді здавалося, що життя скінчилось. А виявилося, той розрив привів мене до справжнього щастя.

– Давайте подивимося ваші виписки, – я рішуче підсунула теку з документами. – Треба розібратися, що вам потрібно. І знайти нормальну помічницю.

– Ти допоможеш? – її очі блиснули надією.

– Допоможу, чим зможу. Я ж медик, хай і, як ви казали, «на пів ставки».

Вона здригнулася. Саме так вона називала мене колись: «Ти не його рівень, так медик на пів ставки. Софія – ось хто потрібен Богданові».

Через тиждень я привела до Олени Григорівни нову помічницю – Тетяну, спокійну жінку середнього віку з досвідом догляду.

– Знайомтеся, – сказала я, розкладаючи ліки за графіком. – Тетяна досвідчена, впорається з усім. Я теж заходитиму час від часу.

Олена Григорівна кивала, нервово мнучи серветку. Я відчувала, як їй важко приймати мою допомогу – від тієї, кого вона вважала «не гідною».

Життя поволі налагоджувалося. Я заходила раз на тиждень, перевіряла, чи все гаразд. Тетяна виявилася справжньою знахідкою – не лише допомагала з побутом, а й робила з Оленою Григорівною вправи. Одного зимового вечора, коли за вікном падав сніг, ми вперше по-справжньому розговорилися.

– Богдан учора дзвонив, – вона задумливо дивилася на чай у чашці. – У Софії нове призначення, вона тепер керує відділенням. А він. Наче й добре влаштувався, але я думаю, що він не щасливий.

– Хіба не цього ви хотіли? Щоб він був із успішною жінкою? – я не стримала легкої іронії.

– Хотіла, – вона гірко всміхнулася. – Усе життя будувала за якимись шаблонами. Спершу своє – знаєш, я колись теж вибирала між почуттями і кар’єрою. Вибрала кар’єру. Потім Богдана так виховувала. А тепер, – вона окинула поглядом кухню. – Сижу сама. Син далеко, дзвонить раз на місяць, наче з обов’язку. Про здоров’я не питає. Внуків немає – Софії ніколи, вона в науці.

Я мовчала, дивлячись на засніжений двір. У світлі ліхтарів гасали сніжинки. Чомусь згадалося, як ми з Богданом сиділи на цій же кухні, мріяли про дітей.

– А ти щаслива, Маріє? – раптом запитала вона.

– Так, – відповіла я. – Олексій. Він справжній. Не женеться за славою, просто робить свою справу, дбає про нас. Уміє слухати, але вирішує сам. Як ми хочемо.

– А Богдан не вмів, – повільно сказала вона. – Це я його таким зробила. Усе за нього вирішувала. Спершу я ним керувала, тепер Софія.

За вікном сутеніло. Десь на вулиці лунав дитячий сміх – сусідські діти ліпили сніговика. Я поклала руку на живіт – мій малюк колись теж так гратиметься.

– Я не одразу зрозуміла, що накоїла, – її голос тремтів. – Коли вони поїхали, я ще пишалася – думала, усе вдало влаштувала. А потім. З кожним дзвінком, з кожним приїздом бачила – щось не те. Але гордість не дозволяла визнати. А тепер? Пізно щось міняти.

– Знаєте, – я підвелася, прибираючи чашки, – я довго не могла вас пробачити. Не за розлучення – за те, як ви зі мною поводилися. Наче я не людина, а порожнє місце. Але. Напевно, я маю подякувати.

– За що? – вона здивовано звела брови.

– За те, що все склалося саме так. Без того розлучення не було б ані Олексія, ані доньки, ані цього нового життя.

Вона довго дивилася на сніг, потім повернулася до мене:

– А я думаю. Може, якби я дозволила Богданові самому обирати, він був би щасливішим? Не таким успішним, зате, – вона не договорила, але я зрозуміла.

Коли того вечора я виходила із її квартири мені було безмежно сумно. Невже матері можуть бути настільки сліпими? Про що вона узагалі думала? Тепер вона щаслива. коли отримала те, чого так прагла?

Головна картинка ілюстратвина.