Це сталося майже через три роки після того, як я народила нашу донечку. Моє життя з чоловіком, Віталієм, стало спокійним і розміреним. Якось увечері, гортаючи стрічку новин у соціальній мережі, я побачила системне повідомлення про те, що мій колишній хлопець, Арсен, святкує ювілей.
Навіть не знаю, що мною керувало: ностальгія за студентськими роками, чи просто миттєвий порив. Я вирішила його привітати. Жодного прихованого наміру, жодної думки про минуле. Просто згадка про ті дні, коли я, тоді ще юна студентка, була справді закохана й мріяла про більше, ніж просто про швидкоплинний роман.
Я написала коротке, але щире повідомлення, бажаючи йому успіху та щастя.
Замість простого «дякую» мені прилетіла відповідь, яка викликала неабиякий опір і здивування. Це була довга тирада, сповнена несподіваної злості й цинізму. Я сиділа в ліжку, а Віталій вже спав поруч, коли я читала ці рядки, і відчувала, як мої щоки починають палати.
— Привіт, Софіє, — починалося його послання, але тон був зовсім не дружній. — О, ти вирішила мене привітати? Невже твій благовірний відпустив тебе зі свого «кам’яного муру»?
Я швидко набрала відповідь.
— Арсене, досить. Я просто привітала тебе. Я заміжня, і я щаслива. Будь ласка, залиш цей тон.
Його відповідь не змусила себе чекати.
— Щаслива? Невже? А що ти робиш у мережі так пізно? Ти, напевно, забула, як я тоді висловився? Я тоді сказав, що не збираюся вішати на шию собі ярмо сімейного життя. І це була чиста правда, Софіє! А ти, ти просто поспішила задовольнитися першим-ліпшим, хто пообіцяв тобі захист і «стабільність».
Він продовжував, наче розкриваючи свій давній, ретельно прихований план.
— Ти думаєш, що я весь цей час страждав і чекав на тебе? Це було просто шоу, Софіє! Ти була надто легковажна, занадто багато мріяла про весілля, про «велике кохання». А я просто отримував задоволення, розумієш? Мені було комфортно, доки ти не почала свої натяки про спільне життя.
— Як ти можеш таке говорити? — моє серце заходилося від обурення. — А як же всі ті твої слова на виписці з пологового? Твій букет? Твоя обіцянка «чекати на мене все життя»? Це теж було шоу?
Арсен не забарився з відповіддю, і вона була найбільш нищівною.
— Чекати все життя? Ти справді повірила? — він використав великі літери, наче сміявся мені в обличчя. — Софіє, це був просто артистичний жест. Я хотів подивитися на реакцію твого нового чоловіка. Хотів відчути, що я ще маю над тобою владу, що ти все ще думаєш про мене. Це був просто спосіб потішити своє самолюбство, а не щирі почуття. Звичайно, я радий, що ти знайшла того, хто готовий одягнути собі на шию хомут, як ти його називаєш. Я ж не такий дурень.
Я сиділа, дивлячись на екран. Усе, що я тоді вважала його стражданням, його великою помилкою, тепер виявилося холодним, розважливим цинізмом. Це був момент повного й остаточного прозріння.
— Арсене, ти просто жалюгідний, — написала я, відчуваючи, що мої слова абсолютно правдиві. — Я справді помилилася в тобі. І я дуже рада, що пішла від тебе.
Більше нічого не написавши, я заблокувала його в усіх соціальних мережах. Я озирнулася на Віталія, який тихо спав поруч. У той момент я остаточно, без жодного сумніву, усвідомила, що три роки тому зробила єдино правильний вибір.
Мене звати Софія, і я розповім вам свою історію про те, як юнацьке захоплення перетворилося на важливий життєвий урок.
Наші стосунки з Арсеном розпочалися на останньому курсі інституту. Я тоді була на сьомому небі від щастя. Арсен був яскравим, рішучим, з ним завжди було весело, і я була впевнена, що він відчуває те саме, що й я — що це та сама, велика й єдина любов.
Наші «дорослі» стосунки розвивалися стрімко. Я мріяла про спільне майбутнє, про сім’ю, про затишний дім. Мої натяки на те, що нам час задуматися не тільки про спільні вечірки, але й про офіційне оформлення стосунків, він сприймав зі скептичною посмішкою.
— Софіє, куди ти поспішаєш? — казав він, обіймаючи мене. — У нас усе життя попереду.
Але одного разу я вирішила поговорити з ним серйозно. Ми сиділи в маленькій кав’ярні недалеко від нашого навчального закладу.
— Арсене, мені здається, нам потрібно вирішити, що буде далі, — я намагалася говорити спокійно, але мої долоні пітніли. — Я хочу стабільності, хочу сім’ю.
Він відкинувся на спинку стільця, і його обличчя стало кам’яним.
— Софіє, я не збираюся вішати собі на шию ярмо сімейного життя. Ти — чудова, мені з тобою добре, але мене зараз цікавлять виключно «розваги» і кар’єра. Про ЗАГС і дитячі візочки не може бути й мови. Я не хочу обтяжувати себе відповідальністю.
Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Мій ідеальний світ, збудований на ілюзіях, посипався. Я відчула себе використаною і приниженою. Наші стосунки закінчилися тієї ж миті.
На нашому курсі був ще один хлопець, Віталій. Він завжди тримався трохи осторонь, був ввічливим, але рішучим. Усі знали, що я йому небайдужа, це було помітно по його погляду, по тому, як він завжди приходив на допомогу.
Після розриву з Арсеном, я була спустошена. Мною керувало бажання помститися, довести Арсену, що я не пропаду сама. І я вирішила закрутити легкий роман із Віталієм. Я хотіла, щоб Арсен побачив, кого він втратив.
— Віталію, може, підемо сьогодні ввечері в кіно? — запитала я його.
Він подивився на мене з підозрою, але швидко погодився. Наше перше побачення було дивним: я постійно говорила про Арсена, намагаючись викликати у Віталія ревнощі, але він просто слухав.
— Софіє, я знаю про ваші минулі стосунки, — сказав він якось увечері, коли ми прогулювалися набережною. — І я тебе не засуджую. Але я не буду інструментом для твоїх емоційних ігор. Я хочу справжніх стосунків, а не інтрижки. Якщо ти готова до цього, скажи мені.
Його прямота мене вразила. Це було настільки не схоже на легковажного Арсена. Віталій швидко взяв ініціативу у свої руки, але не для інтрижки, а для створення чогось ґрунтовного. Він не дозволяв мені згадувати Арсена, а просто заповнював моє життя турботою та увагою.
— Я хочу, щоб ти почувалася зі мною в безпеці, — казав він мені. — Ти заслуговуєш на повагу.
Я не відразу це усвідомила, але поступово ті дитячі, не до кінця згаслі почуття до Арсена, які ще десь тліли глибоко всередині, почали згасати. Віталій був справжньою опорою.
Він знав про моє минуле, але жодного разу не дорікнув. Його наполегливість, його щирість, його прагнення захистити мене. Я зрозуміла: за Віталієм я буду, як за кам’яною стіною.
Коли ми одружилися, і я отримала омріяний штамп у паспорті, я взагалі перестала згадувати про ту «велику любов» з Арсеном. Моє серце належало чоловікові, який дав мені стабільність і повагу.
Але про мене не забув Арсен. Як тільки він дізнався, що я вийшла заміж, він почав справжню облогу у соціальних мережах.
— Софіє, я був дурнем! — писав він. — Ти — моє щастя! Я зробив величезну помилку. Повір, я ніколи не переставав думати про тебе.
Він сипав компліментами, намагаючись вплинути на мене, знаючи, що кожна жінка любить вухами. Я відповідала йому стримано.
— Арсене, будь ласка, припини. Я щаслива у шлюбі. Це в минулому.
Якось, зрозумівши, що його слова не мають бажаного ефекту, я вирішила поставити крапку, поділившись важливою новиною.
— Арсене, я чекаю дитину. Будь ласка, більше не турбуй мене.
Після цього він на деякий час зник. Я зітхнула з полегшенням, думаючи, що нарешті він зрозумів.
Однак, як виявилося, він не випустив мене з поля зору. Ймовірно, через свою матір, яка, як я знала, працювала у медичній установі, він дізнався, коли мені народжувати.
На виписці з пологового мене чекав Віталій з величезним букетом, і це був один із найщасливіших днів у моєму житті. Але коли ми вийшли у хол, я побачила Арсена.
Він стояв із просто неймовірним, розкішним букетом червоних троянд. Його присутність була для мене цілковитою несподіванкою.
У Віталія було нерухоме обличчя. Я готувалася до сцени, до конфлікту. Але Віталій повівся, як справжній чоловік.
— Арсене, — спокійно сказав мій чоловік, без жодного натяку на підвищення тону, — дякую за турботу і за такий шикарний букет. Софія його прийме. Це дуже витончений жест.
Віталій не став влаштовувати скандал. Він навіть похвалив його вибір квітів.
— Я радий, що ти щаслива, Софіє, — з пафосом сказав Арсен. — Я хотів би поглянути на дитину. Це ж частина.
— Ні, — категорично відповів Віталій, — наша вітальна програма закінчена. Тепер ми їдемо додому.
Коли ми сідали в машину, Арсен кинувся до вікна і крикнув:
— Софіє, я буду чекати на тебе все життя! Якщо щось піде не так, ти знаєш, де мене знайти!
Віталій не відреагував. А я, міцно взявши його за руку, прошепотіла йому на вухо:
— Тільки ти. Ти — моя кам’яна стіна.
Після того, як я заблокувала Арсена, я відчула, що скинула з себе останній тягар минулого.
— Що сталося, люба? — Віталій прокинувся від мого несподіваного руху.
— Нічого, — я пригорнулася до нього, — просто остаточно закрила одну стару справу. Я нарешті зрозуміла, що мій вибір був не просто правильним, він був єдино можливим.
Віталій лише обійняв мене міцніше.
— Я завжди знав, що ми будемо разом. Я завжди був готовий чекати на тебе, скільки потрібно.
Ми розмовляли про те, як швидко зростає наша донька, про плани на наступний рік, про те, як ми хочемо облаштувати наш заміський будиночок. Жодного натяку на фінансові проблеми, жодного конфлікту.
Тепер, коли я згадую ту ситуацію з Арсеном на виписці, я бачу її зовсім інакше. Його помпезний букет, його гучні слова про “вічне чекання” — усе це було лише грою. І я була пішаком у його грі, інструментом для його самоствердження.
Можливо, мені варто було б відчувати образу чи злість, але я відчувала лише глибоке задоволення від того, що більше не маю до нього жодного стосунку.
Я вийшла заміж не за ілюзію, а за справжню турботу та стабільність. Я вибрала тиху гавань, а не небезпечний океан.
Я подивилася на Віталія. Його спокійне, впевнене обличчя було для мене гарантією надійності. Він не обіцяв мені казкових замків, але він дарував мені щоденну впевненість.
Головна картинка ілюстративна.
