“А як же я?” – дивиться на мене свекруха великими очима сповненими сліз. Мені важко було говорити їй таке і я ту розмову відкладала до останнього. От така її реакція була очікуваною, тому я відповіла з упевненістю.
Ще коли я тільки зібралась заміж виходити за свого чоловіка, моя свекруха майбутня запросила мене на каву. Я здивувалась, адже ледь її знала, тому йшла на ту зустріч схильовано:
— Мариночко, – почала вона тоді. – Ти прекрасна людина і я дуже сподіваюсь на те, що саме ти врятуєш мого сина. Просто, аби ти знала і була готова – твій шлюб із ним приречений. Я знаю, ти при надії і я уже люблю свою онучку усім єством і буду поруч вас завжди. Але Андрій. Я не знаю, як тобі це пояснити, чи, як зрозуміти самій, але, як би він не намагався, як би не змінював своє життя, як би далеко не їхав, а повертається до Світлани. Мені кажуть – наврочила, бо пояснити от таку любов до неї я не можу. Можливо і так. Просто, аби ти була готова до цього.
Я лиш посміялась тоді про себе. Ми ж пів року зустрічались, я кохала Андрія, він кохав мене і ні про яку Світлану не згадував. Слова свекрухи здались мені дивними, я їх віднесла до забобонів, та й забула.
Однак, ми й трьох років не пожили, як Андрій став повертатись додому пізно. Все більше я ловила його на відвертій неправді. Він раптом полюбив риболовлю і все частіше йшов із кімнати коли йому хтось телефонував.
У його життя повернулась Світлана і ні я, ні улюблена донька не могли його спинити і втримати у сім’ї. Він пішов до тієї жінки одразу ж, варто було їй його покликати. Я ж залишилась одна.
Тоді Марійці було лиш два рочки і я не уявляла, як то я маю от так жити, а головне – за що? На той момент я була в декреті, квартира орендована, рідні до того часу на цім світі у мене не було уже.
Саме у той, найважчий момент і приїхала моя свекруха. Мама мого не вірного чоловіка забрала нас до себе в село, обігріла в усьому допомагала.
Я розуміла, що так довго тривати не може, тому почала думати над тим, як все ж заробити грошей і на життя і на житло. Оренда не підходила, я повинна була мати дім.
Моя кума уже багато років була у Чехії і я попросилась до неї. Свекруха підтримала мене у тому рішенні, запевнила, що буде із онучкою стільки, скільки буде потрібно:
— Ви єдині рідні мені люди, – повторювала мені Інга Петрівна. – Андрій – мій син, але доки у його житті є Світлана, я для нього не існую.
От так я сім років і жила на дві країни: Україну і Чехію. Свекруха чекала мене, була моїй доні за рідну маму, бо такої любові отримати від однієї людини навряд кому пощастить.
Але ось тепер у мене дуже непроста ситуація. Я ж у Чехії зустріла свою долю – Мірослава. Ми з ним уже два роки зустрічаємось, рік живемо разом. Він запропонував мені вийти за нього, звісно, я погодилась, адже то надзвичайно добра людина і я вже просто не уявляю свого життя без нього.
Та, от коли свекруха моя почула що я хочу і Марійку забрати – в сльози:
– Як так, доню? Ти мене залишиш саму, одну тут. Ви ж сенс мого життя, як я одна?
Я довго готувалась до цієї розмови, я відкладала її і відкладала. Ми з Мірославом про це говорили і не раз, і я приїхала в Україну уже з готовим рішенням:
— А чого то ви одна будете? А ми? Поїдете із нами, мамо. Уже й кімната для вас готова.
Та Інга Петрівна не хоче залишати свою хату. Нині я займаюсь документами, а вона ходить і хлипає, тулить до себе онучку і говорить, що не уявляє, як то мусить залишитись у домі одна однісінька.
Я відчуваю себе кепсько, дуже кепсько. У душі відчуття, ніби я зроджую найріднішу людину.
Підкажіть, як же мені бути, як зробити так, аби і Інга Петрівна була щаслива? Таке можливо у нашій ситуації?
