В нас прийнято рано виходити заміж. Я не бачила нічого дивного в тому, що моя донька одразу після школи вийшла заміж і через рік у нас був вже онучок.
Про якусь професію і мови не могло бути, бо ж хто буде з дитиною сидіти, але й навіщо?
Он я все життя ніде не вчилася, але ж у мене така господарка, така хата, такий город – писанка! Та біля того всього я так нароблюся, але ж і користь з того маю.
Мій чоловік все життя їздив в Сибір і заробляв немаленькі гроші, а я сиділа вдома з дітьми, у нас їх трійко і про молодшу доньку, Анну, я й розказую.
Не скажу, що все у нас було гладко з Петром, але ж он і сорок років разом прожили, всіх дітей одружили та онуків няньчимо. То чим не радість на старість?
Так от, вискочила Аня заміж і я вже полегшено зітхнула, бо ж усі діти мають родини, а що це як не радість для батьків?
Аня пішла в невістки і я тому не дуже противилася, бо Дмитро одинак і там велика хата, господарка, то є біля чого працювати.
За першою дитиною пішла друга і вже стало мені зрозуміло, що про ніяке навчання й мови не може бути.
Мені її класна керівничка говорила:
– Маріє, ваша донька так гарно вчилася. Хай би далі пішла вчитися, адже ви маєте за що її вивчити.
– Вона вже прилаштована на роботу – гроші в чоловіка рахувати, – відказала їй на те я.
Ну і що, що любила вона читати? Колись і вірші писала? Тепер то до чого? Є діти, то хай вже коло них тішиться.
Але все було б добре, якби Дмитро не був дуже хитрим. Він трохи поїздив на Сибір, а потім покрутився і вже буде допомагати бригади формувати на виїзд та людей приймати.
Купив велику квартиру в місті і перевіз туди Аню з дітьми.
Вона спочатку сумувала за домом, але потім звикла.
Ми були всі і на новосіллі, гарні подарунки подарували та натішилися, як там все чистенько.
– Ото вже, доню, відпочинеш від корів та полів, – таки втішилася я.
– Ая, мамо, ви подивіться, яке тут все біле… Я лиш те й роблю, що все витираю та мию і за дітьми пильную, аби ніде не нахляпали та не понищили, бо Дмитро тоді сердиться. А ще йому треба сорочки прати та прасувати, капці чистити та їсти готувати.
Ну, нічого, думаю, то вам не гектар поля та корова і свині – справиться.
Але засумую за донькою та й їду до неї, а вона все марніє і марніє. Каже, що ніяк не може вгодити Дмитрові, що той постійно робить їй зауваження, що вона не веде себе як панянки міські, що діти по-сільському говорять, що не слухняні та й таке всяке…
А якось я приїхала, а вона така сидить і дивиться в одну точку! – Мамо, у Дмитра хтось є.
– Не вір і не йди від чоловіка!, – кажу я їй, – Любка любкою, а рідна жінка завжди буде жінкою.
– Мамо, ви б чули, що він мені каже… Каже, що він мене годує і я без нього не виживу в цьому світі.
– І що? Чоловік і має таке робити, а жінка має три кути в хаті тримати!
– Мамо, мені вже тридцять, а я як безпорадна дитина!
– Що ти розказуєш? Втри очі і роби вигляд, що все добре. Я переговорю з Дмитровою матір’ю, що то син її таке виробляє. Все буде добре.
Нічого в цьому такого я не бачу. Погуляє і вернеться – то діло житейське. А от діти, законна жінка – воно таки має вагу. Тим більше, що Дмитро наші звичаї знає і дружину ніколи не покине, у нас так, що може бути між парою всяке, але шлюбу ніхто не розірве.
Мене лиш насторожує, що моя Аня отак на це все реагує. Таки вона у мене дуже вразлива.
Фото Ярослава Романюка.
