Але мій чоловік мені спокою не дає – треба в усьому зізнатися.
– Я ні в чому не винна, щоб у чомусь зізнаватися, – кажу я на те, – самі розберуться.
А тепер ви мені скажіть чи маю я право ту таємницю розповідати.
Ми з чоловіком купили будиночок недалеко біля міста, але справа в тому, що наших сусідів практично нікого нема, всі вони живуть в місті і тільки на пару днів їдуть на ці свої дачі, хоч і язик таке сказати на ці хороми не повертається.
Хіба влітку тут вирує життя, але нам і добре, бо тиша, краса і благодать. Це ми так думали перший рік, але потім вже таки хочеться хоч з кимось словом перемовитися, особливо мені, бо я була в декреті і приїзд чоловіка пізно ввечері та ще й втомленого, не дуже спонукав до балачки.
І раптом я побачила молоду жінку, яка везла в колясці дитину. Я так зраділа! Першою привіталася і почала розпитувати, проте, Катя виявилася такою балакучою, що я вже її спинити й не могла.
Виявилося, що вона приїхала до батьківської хати жити, бо її покинув чоловік, а мати її на заробітках, а батька давно нема.
– Та я тут ненадовго, тільки доня трохи набереться сил і я одразу поїду в місто, ти ж знаєш, які там у мене кавалери, просто проходу не дають, а мені ж дитина головна.
А як вона починала говорити за кавалерів, то я вже й з ліку збилася, хто коли та з ким, а вона аж сердиться:
– Та ж Дмитро, забула?
– Ага, – вважала я за краще погодитися.
Я й вдома і неї була, було видно, що мати передає їй продукти, але виглядала Катя не як доглянута багата жінка. Вона жила на те, що їй давала мати, а не на те, що її забезпечував батько дитини. Коли я спитала її про це, то вона аж спалахнула:
– Я все йому залишила, всі, від косметики, до одягу, щоб він знав, що мені його нічого не треба! У мене ще є самооцінка і я бровою моргну, то матиму будь-якого чоловіка!
Я більше вже цю тему не піднімала. Жили ми далі в мирі і злагоді, вона мої дні скрашувала, а я її. Не скажу, що вона мені дуже подобалася як людина, але я все на її молодість звертала, бо дівчина молода, не вміє десь змовчати, десь послухати чоловіка, але з часом все зрозуміє.
А тут новина – виходить Катя заміж!
– За батька дитини, – питаю я її.
– Ні, але Василь обіцяв і дитину всиновити, і мати її за рідну. Ви запрошені!
Я зраділа, що нарешті десь вийду, попросила маму побути з малюком і пішли ми з чоловіком на весілля. Катя відривалася на повну, мати її була теж рада, а от батьки молодого та й сам Василь щось геть сиділи не раді.
Ну, що ми там знаємо про них, ми ж просто знайомі.
Я вийшла до мами зателефонувати, що там синочок і так відійшла подалі, щоб не було чути музики, як почула розмову. Від того, що я почула, мені аж ноги затерпли.
Говорила свекруха Каті і ще якась жінка.
– Не можу я, Любо, лице тримати, не можу. Та ж Василько мав таку гарну наречену, Віточка така хороша, а ця… ти ж сама бачиш. Якби хоч дитина не його, а він зізнався, що був тоді з нею і може бути його, та й наче схожа на нас. І як дитина буде без батька рости.
– Та, може, якось Катя до вас прихилиться, – казала та жінка.
– Не знаю, я вже її бачити не можу, а що далі буде?
Я зблідла, адже я знаю, що дитина не Василя. Катя хвалилася, що його звати Андрій і він великий бізнесмен, засипав подарунками, а як дізнався про дитину, то зник.
Я про все це розповіла чоловікові, а він наполягає аби я в усьому зізналася батькам Василя. Але навіщо мені цей клопіт? Вони дорослі люди і розберуться, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
