А Зірка гарно молока дає, не вередує, що руки інші порають? – починає тато, – А паці їдять справно у спеку? Ти ж їм не води, а сироватки лий, так щоби завжди була. А з мамою балакала, то як вона там у своїй Італії, у них теж 40 у тіні? – мама ж сидячи поруч прикриває рота рукою і плечі їй здригаються від німого хлипання. Кладу трубку і ледь розбираю її слів: “Як тобі тільки совість дозволяє, от так неправду рідному батьку у трубку казати?”.

Я росла татовою донькою і бабусиною квіткою, бо мама завжди була в Італії. Я чекала її, виглядала, вірила, що от ще добудуємо хату, от новий дах, от паркан, ремонт і свердловина і вже вона повернеться.

Періодично вона приїздила, але й тоді їй не було часу на свою дитину, бо за два тижні намагалась наздогнати усю свою річну роботу. Їздила на закупи, обходила рідних із візитами, а потім уже й пакувалась назад на роботу.

Тато ж був ніби і зі мною більше часу, та то він був тільки так, для очей. Тримав господарку чималу, дім будував, все руками своїми робив. Бачила я його завжди за роботою, інколи за день крім “доброго ранку” і “на добраніч” одне одному і не казали нічого.

Періодично і тато їхав на роботу і тоді у нашому домі з’являлась бабуся Валя. Доброї людини повинно бути багато, а бабуся моя була дуже доброю. Тоді дім починав пахнути не фарбою і цементним пилом, а пирогами, і борщами, і свіжим хлібом.

Вже хто, а бабуся мене бачила, чула і любила. Я з нею вибалакувалась і саме вона була вірним мені другом і соратником. Нема-нема і зронить сльозу:

— Сирота при живих батьках. – А я вже знала, що то таке сирота і не розуміла, як я можу бути нею, коли є батько і матір.

Нині мені 25 і у нашій сім’ї нічого не змінилось, хіба масштаби робіт. Мама і досі на заробітках, бо ще є цілий вагон “треба”, а тато все так ж працює від зорі і до смерку світу білого не бачачи. Чи то пак, працював.

То щастя, що того дня дядько Василь їхав на своє поле та звернув попід наші городи. Саме він і викликав мене із міста, бо ж знайшов тата. Пішов батько косити сіно, та стало зле. Вже я у стаціонар приїхала до нього.

Ох і кипіло в мені все, коли почула спеціаліста. Виявляється, тато знав, що має негаразди із моторчиком і що йому треба берегтись і дотримуватись певних рекомендацій, та де мав змінити свій спосіб життя.

Набираю маму і розумію, що вона також в курсі татового стану, та: “Що ми мали робити? Жив скільки і все нормально, а тепер “берегтись”? А хто сіно скосить і складе, корову на чиї руки, а поросята?”.

Я дала кілька сотень санітарці, аби побула біля батька і поїхала додому. Того ж дня з подвір’я виїхала до нових хазяїв корова і здивований перекуп забирав за безцінь поросят.

— Або ти їдеш додому, – набрала маму, – Або ви мені не батьки, і я знати вас не хочу, – кажу їй.

Після стаціонару татко додому не заїжджаючи, поїхав у санаторій. Мама приїхала тиждень тому і зі мною навіть не говорить, бо дуже ображена за те, що я оце їм життя перевернула. Шкода їй хорошої корови і вже чималих поросят, бо можна було б і тримати удвох, вона би слідкувала, аби тато не перевтомився.

— Чого тобі, – питаю у мами, – бракує, скажи? Не дім, чаша повна, через край ллється. Тобі 55, а чи ти жила, чи бачила що, окрім тих заробітків? Чи ти виростила дитину, чи була дружиною чоловіку. Ото і буде по тобі пам’ятник – хата за безцінь продана, бо я в ній жити не буду. Тебе онуки не знають, мамо. Рідна дитина тебе не знає. Глянь довкола – повні шафи і комори. Та тут на три життя напаковано і наховано. Грошей скільки склала за ці роки? Та тобі стане і до ста років. Хай тільки почую, що ти куди поїхала і тата лишила. Хай тільки дізнаюсь, що ви трошки більше ніж курку на подвір’ї маєте. Годі вже. Тепер ти дружина і бабуся. Будеш біля тата, бо йому одному лишатись не можна.

Мама слухає і гірко зітхає. В її очах я читаю розчарування і не розуміння того, як можна от так вчинити.

А я вважаю, що я права і інакше зробити не могла. Як самі себе не шанують, то я повинна. Ну хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.