Коли мама почула чим я зайнята, то бігом прибігла мене від того діла відмовляти:
— У домі двоє дітей. Ти про що думаєш собі? – аж підстрибувала вона від обурення, – Ану швидко усе по місцях розклала і думай, як вернути усе на те, як було.
— А нащо він мені у хаті? – дивуюсь щиро, – Аби було кого годувати? То я краще ті харчі дітям у тарілки покладу, нам на довше стане. Та й просто для “годиться” його дорого утримувати. Навіть для краси мені в домі не треба.
Мама ще бігала навколо мене аж підстрибуючи від обурення. Я речі у торбу, а вона звідти.
— Або сядьте, мамо, або йдіть додому роботу робити. Чи я у вас помочі просила, а може поради? Сказала – не треба він мені у домі, хай і найкращим буде. Хай іде туди, куди вже третій місяць зарплатня його пливе уся до копійки. А думати? Я вже що тільки не казала, а він ще й мені в докір ставить, що я душі не маю.
— А ти її маєш? – каже мені мама рідна, – Навіть я допомагаю, лиш ти одна оце концерта у таку пору важку влаштувала.
Я сіла, сльози ковтаю. Бо ж знаєте, як чоловік каже, що у мені немає ні жалю, ні співчуття, то одне, як свекруха розповідає, що я у житті не така і душа в мене черства, то ще можна пережити, але ж тут мама рідна і ця туди ж.
Ой, почати треба з того, що між моїм чоловіком і братом його меншим аж 20 років різниці. Свекруха на світ Петра привела вже як бігав Павло до мого двору.
Пам’ятаю, що й не виходила із двору поки була при надії. Ну, соромилась же, бо її подруги онуків бавлять, а тут у 45 і така кругла і гарна.
Але вже як Петра принесла, то я ту жінку не впізнавала. Помолодшала і все біля того малого в’ється, все щебече. Як гарно вони зі свекром жили, а з появою меншого все у домі у них непорозуміння.
— То в нас чоловік росте, чи оранжерейний експонат який? – обурювався той до свекрухи моєї, – Що ти біля нього бігаєш, та носа треш. Він – чоловік, а ти замість нього і жуєш і ковтаєш.
Та от свекруха не думала вже ні про кого, лиш про синочка свого меншого. Ото як зустрінеш де, то мови іншої немає, як “мій Петрусик”. Так його у селі і кличуть донині – Петрусиком.
А Петрусь ріс, а за ним верби золоті. Але де Петрусик, то там і його мама. Спробуй слова сказати про її синочка, то та тобі влаштує таку виставу, що краще й не чіпати.
Свекор пробував сина свого виховувати, та де ти стіну таку пройдеш? Не раз він уже й розлучатись хотів, та все до нас із Павлом жити переходив. Ну, але, як ти розлучишся, якщо давно за 50 і все що у житті надбав у вас із жінкою спільне?
А Петрусь і 11 класів не скінчив – помчав у місто. Що він там робив, де віявся? Свекруха посивіла, а той лиш дзвонить: “Мамо треба гроші”, або приїжджає на дорогому авто і розкидається тими грішми.
Десь там у місті він і одружився. На диво: дівчину узяв ну дуже хорошу. Така вже та Наталя добра, така вже мила. Дивишся і усміхатись хочеться. А Петра як любила?
Всі тішились за того Петра, бо біля Наталі він і заспокоївся, і вже нікуди не біжить, все при ній, і при ній. Магазин свій вони відчинили: вона торгує, а Петро товари возить.
Та от ніяк свекрусі моїй спокою та Наталя не давала. Бачте, вона її з першого ж погляду не злюбила.
— Не така вона і край. – хлипала вона мені у трубку, – Не знаю чим не така, а я відчуваю, душею відчуваю, що не така.
Поклала всю себе свекруха на те, щоби Петруся свого із жінкою таки розлучити. Коли він покинув ту Наталю, то свекруха на радощах аж танцювала, бо ж синочка її повернувся.
Не знаю чого вона чекала, але явно не того, що тут Петрусь її піде кривою стежкою. Компанії вічні, та жінки які мінялись мов ті кадри у старій плівці.
Свекор мій, ну золота ж людина, не витримав такого бачити. Занедужав, місяць у стаціонарі і вже підвестись не міг – зліг. Третій місяць як лежить.
Свекруха пенсіонерка, глядить чоловіка, а Петрусь її любимий у домі концерти ставить і щоденно нові. Ніде не працює, а їсти, чи то пак закушувати, чимось мусить.
От мій чоловік і заніс уже третю зарплатню у дім свекрухи. Додому приходить із ясними очима і винуватим обличчям:
— Мамі важко, я мушу допомагати. Для тата скільки усього треба.
Ага! Для тата. Я прямо бачу, як роздобрів Петро за цей час. Свекруха зранку в обід і ввечері у магазини бігає. То вона ковбаси купляє, то оселедчика, то сардельок, бо ж Петрусик їсти двічі одного не буде.
А в нас у самих двоє дітей. Дівчатам цьогоріч школу закінчувати, на випускний гроші треба, на те, аби їхали у місто вчитись треба зібрати, але ж з ким? Мій чоловік тепер братика і маму годує.
От і збираю я його речі, хай іде туди де гроші носить. Ну а нащо він у хаті як толку ніякого – одна з’їжа. Навіть біля господарки я одна пораюсь, бо той біжить мамі із батьком допомогти: переодягти, повернути, руханку робити.
Та й образливо дуже, що ніхто не розуміє мене. Бачте, кожен каже, що мій Павло молодець, що золота людина, що матері у часи важкі він єдиний помічник.
А тепер скажіть, хто у тих часах важких винний, га? Що хотіла вона, чого прагла того і отримала. Чого мусить мій чоловік усю зарплатню і увесь свій час на ту жінку класти, поясніть?
Ну от скажіть, ви б інакше відреагували? Тримали б такого чоловіка при хаті?
Головна картинка ілюстративна.
