Я відразу знала, що у чоловіка є друг дитинства, він же товариш по службі, він же однокурсник, можна довго продовжувати, ким він там доводиться. Ну, знала і знала, друг, що в цьому поганого?
На всіх святах, сімейних і не дуже, присутність його була обов’язковою. Я розумію, що вони росли разом. Мій чоловік ріс без тата, і всій чоловічій роботі його навчив батько цього самого товариша. Тато – вони його так разом і називали. Зате свекруха працювала на дому, вона була відмінною швачкою, і хлопці весь час були у неї на очах. Тут нагодують і спати вкладуть, а батьки друга працювали позмінно і часто в ніч.
Але відколи у нас родина у житті мого чоловіка нічого не змінилось. Він, як і колись біжить з дому після першого ж дзвінка друга. Байдуже, що там заплановано, чи що ми там робили. Одного разу ми ремонт косметичний затіяли, так чоловік після дзвінка свого друга викинув відро розведеного розчину для шпаклювання. А все тому, що друг ніяк не міг розібратись у інструкції до нового холодильника.
Приїхали допомогти до моїх батьків – через годину мій чоловік купує квиток на зворотню дорогу. Ну а, як? У друга ж авто зламалось. Потрібно ж допомогти. Я вже не кажу, як моїм чоловіком крутить в усі боки тато цього самого друга. Він у них, мов безкоштовна робоча сила. При цьому, нам допомагати вони не поспішають зовсім.
Звертаю на це увагу чоловіка, а у відповідь чую, що я бездушна і не розумію. що таке справжня чоловіча дружба. Нещодавно я сказала, що піду, якщо так і далі буде, але замість того, аби покаятись і все зрозуміти, чоловік сказав, що так, навіть краще буде для всіх, адже я не вписуюсь у їхню велику “родину”.
Або я чогось не розумію, або й справді потрібно забувши все починати життя спочатку. Інше у мене виховання і розуміння дружби і взаємодопомоги, теж – інше.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.