Моє життя в селі було простим. Я росла серед полів і садів, де кожен день починався зі співу півнів і запаху свіжоскошеної трави. Мама вчила мене пекти хліб, а тато розповідав історії про діда, які будували нашу хату.
Я мріяла про більше – не про багатство, а про можливість побачити світ, дізнатися, як живуть люди за межами нашого села. І коли Остап, симпатичний хлопець із міста, приїхав до нас на фестиваль, я відчула, що це мій шанс.
– Соломіє, ти ж не боїшся міста? – запитав він, посміхаючись, коли ми гуляли біля річки.
– Та ні, – відповіла я. – А що там такого?
– Нічого, якщо ти зі мною, – підморгнув він.
Його слова звучали як обіцянка, і я повірила. Через місяць я вже пакувала валізу, а мама, витираючи сльози, шепотіла:
– Доню, будь собою. Місто змінює людей.
Я кивнула, але не зрозуміла, про що вона. Як я могла змінитися? Я ж просто Соломія, дівчина, яка любить вишивати і мріє про щасливу родину.
Квартира Остапа була маленькою, але затишною. Два вікна виходили на гамірну вулицю, де постійно гуділи машини. Я спочатку виморювалась від цього шуму, але швидко звикла.
Остап працював менеджером у великій компанії, і я пишалася ним. Він був розумним, амбітним, і я відчувала, що з ним моє життя стане кращим.
– Соломіє, тобі треба знайти роботу, – сказав він одного вечора, коли ми вечеряли борщем, який я приготувала за маминим рецептом.
– Я ж не знаю, що я вмію, – зізналася я. – У селі я допомагала в саду, пекла пироги.
– Ти розумна, навчишся, – відповів він. – Може, в кафе? Або в магазин?
Я кивнула, хоча в душі було лячно. У селі всі знали, що я роблю найкращі вареники, але тут? Хто я в цьому місті? Через тиждень я влаштувалася офіціанткою в невеликому кафе неподалік. Робота була важкою, але я швидко навчилася посміхатися клієнтам, навіть коли ноги гуділи від утоми.
– Ти молодець, – хвалив Остап, коли я принесла додому перші 500 гривень. – Скоро будемо жити, як у казці!
Я сміялася, але в його словах було щось, що змушувало мене задуматися. Він часто говорив про майбутнє – машину, квартиру побільше, відпустку за кордоном. І я почала мріяти разом із ним.
Місто змінювало мене. Я почала фарбуватися, купила собі сукню, яку ніколи б не одягнула в селі. У кафе я познайомилася з іншими дівчатами, які розповідали про свої мрії – подорожі, дорогі сумки, нові телефони. Спочатку я слухала їх із подивом, але потім сама почала думати: “А чому б і ні?”
Одного вечора, коли ми з Остапом сиділи за вечерею, я сказала:
– Остапе, а давай купимо машину? Ну, не прямо зараз, але через рік-два?
Він здивовано підняв брови:
– Машину? Ти ж казала, що тобі байдуже, є вона чи ні.
– Ну, було б зручно, – знизала я плечима. – І квартиру можна було б більшу взяти.
Він мовчав, а потім різко встав і сказав:
– Мені треба подумати. Прогуляюся. Ти якась інша стала. Не така, як була.
Я дивилася, як Остап виходить із квартири, і нічого не могла зрозуміти. Його слова про те, що я змінилася, що місто мене зіпсувало, крутилися в голові, наче заїжджена платівка.
Хіба погано хотіти кращого? Хіба погано мріяти про щось більше, ніж щоденна рутина? Я налила собі чаю, сіла біля вікна і почала згадувати, як усе починалося.
Може, він мав рацію? Може, я дійсно стала іншою? Але ж я все ще була Соломією – тією, що любить вишивати, співати старі пісні і мріяти про щасливу сім’ю.
Наступного дня в кафе я отримала підвищення. Керуюча, пані Олена, покликала мене до себе в кабінет і сказала:
– Соломіє, ти добре справляєшся. Ми хочемо, щоб ти стала адміністратором. Будеш відповідати за зміну, слідкувати за порядком. Зарплата вища, але й відповідальності більше.
Я стояла, тримаючи в руках чашку кави, і не могла повірити. Адміністратор? Я, дівчина з села, яка ще рік тому не знала, як правильно тримати піднос із напоями? Усмішка розпливлася по моєму обличчю, і я кивнула.
– Дякую, пані Олено. Я не підведу.
Того вечора я поспішала додому, щоб поділитися новиною з Остапом. Я уявляла, як він обійме мене, скаже, що пишається. Але коли я зайшла до квартири, він сидів на дивані, гортаючи телефон, із похмурим обличчям.
– Остапе, у мене новина! – почала я, скидаючи пальто. – Мене підвищили до адміністратора! Уявляєш? Я тепер відповідатиму за зміну!
Він підняв очі, але замість радості я побачила в його погляді щось схоже на роздратування.
– Адміністратор? – перепитав він. – Соломіє, ти ж казала, що тобі вистачає просто працювати в кафе. А тепер що? Хочеш бути начальницею?
– Ну, це ж добре! – здивувалася я. – Більше грошей, більше можливостей. Ми зможемо відкладати на машину, на квартиру.
– Ти стала іншою, – мовив він, різко вставши. – Місто тебе зіпсувало. Раніше ти була простою, щирою. А тепер? Машини, квартири, підвищення. Тобі запаморочило голову.
Я застигла. Його слова були як докір. Я хотіла заперечити, сказати, що це неправда, що я просто хочу кращого життя для нас обох, але слова застрягли в горлі. Він узяв куртку і вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася сама, дивлячись на порожню тарілку, де ще лежали недоїдені вареники.
Наступні дні були важкими. Остап приходив додому пізно, уникав розмов. Я намагалася бути такою, як раніше – готувала його улюблені страви, розповідала смішні випадки на роботі, але він мене не чув, здається
У кафе я поринула в роботу. Нові обов’язки забирали весь час: я складала графіки, вирішувала непорозуміння, перевіряла запаси продуктів. Іноді я ловила себе на думці, що мені це подобається – бути відповідальною, відчувати, що від мене щось залежить.
Одного вечора, коли я затрималася в кафе, до мене підійшла Ліда, одна з офіціанток.
– Соломіє, ти молодець, – сказала вона, наливаючи собі кави. – Я бачу, як ти стараєшся. Але скажи, ти щаслива?
Я здивувалася. Щаслива? Я ніколи не думала про це так прямо. Я досягла того, про що мріяла, – вирвалася з села, знайшла роботу, отримала підвищення. Але чому тоді в душі було так порожньо?
– Не знаю, – чесно відповіла я. – Мабуть, так.
Ліда усміхнулася.
– Знаєш, я колись теж приїхала з села. Думала, місто – це все. А потім зрозуміла: важливо не де ти, а з ким. І що в тебе в серці.
Її слова зачепили мене. Тієї ночі я довго не могла заснути. Я згадувала село, мамин хліб, татові історії. І Остапа – того, яким він був, коли ми тільки познайомилися. Він тоді сміявся, розповідав про свої мрії, обіцяв, що ми будемо разом усе життя. Що змінилося? Він? Я? Чи ми обидва?
Наступного дня я вирішила поговорити з ним. Я дочекалася, поки він повернеться з роботи, і сказала:
– Остапе, нам треба поговорити. Чому ти думаєш, що я змінилася?
Він зітхнув, сів навпроти мене і довго мовчав. Потім сказав:
– Соломіє, ти була такою щирою. Ти любила прості речі – вишивати, готувати, сміятися. А тепер ти вся в цих планах – машини, квартири, кар’єра. Я не впізнаю тебе.
– А хіба погано, що я хочу кращого? – тихо запитала я. – Для нас обох?
– Але я не хочу цього, – відповів він. – Я хочу, щоб усе було просто. Як раніше.
Я дивилася на нього і раптом зрозуміла: ми хочемо різного. Я мріяла про майбутнє, про можливості, про те, як ми разом побудуємо щось більше. А він хотів залишитися в тому, що було, – у затишній маленькій квартирі, де все просто і знайоме. І я не могла його за це звинувачувати.
— Коли я привіз тебе із села ти не хотіла нової зачіски, тобі не потрібно була купа суконь і ти не носила підбори. Я привіз скромну дівчину, господиню, душевну і справжню людину. А тепер що? Поглянь на себе у дзеркало, ти мов із обкладинки. А я ьакого не хочу, я хочу жити із тією Соломією, що приїхала із села рік тому, а не з панянкою, яка обирає авто і планування майбутньої квартири.
А вчора Остап зробив мені пропозицію. Сказав, що готовий мене пробачити, але я повинна покинути навчання і звільнитись з роботи.
Нині я розгублена. Може я й справді забагато хочу? Що якщо Остап моя доля, а я через амбіції все втрачу?
От як вчинити, аби не помилитись?
Головна картинка ілюстративна.
