Адресу вона знайшла випадково у маминих речах. Три місяці тому її не стало, а Наталя лиш зараз змогла підійти до шафи – потрібно було все ж розібрати речі, час прийшов. Листи мама писала, але не відправляла, на конвертах адресу винуватця усіх їхніх життєвих перепитій Наталя і знайшла

Адресу вона знайшла випадково у маминих речах. Три місяці тому її не стало, а Наталя лиш зараз змогла підійти до шафи – потрібно було все ж розібрати речі, час прийшов. Листи мама писала, але не відправляла, на конвертах адресу винуватця усіх їхніх життєвих перепитій Наталя і знайшла.

Їй було лиш чотири, але вона добре пам’ятала величезне авто у яке незнайомці зносили чомусь їхні меблі.

— Ти хоч ліжко залиш, – просила мама у батька, який заходив знову у їхній дім, – На чому нам спати?

— А я на підлогу не ляжу. – казав тато посміхаючись якійсь панянці, що стояла от тут же. У Лариси дім великий, а нове ще коли придбаємо?

Наталя той день пам’ятала уривками, напевне пам’ять берегла дівчинку від усього що тоді відбулось. Незвично великі і порожні кімнати. Речі які лежали купами по хаті тут і там. А ще – балерина кришталева – найбільша мамина цінність, вона лежала поламана і мама оплакувала її, а може все, що от щойно відбулось.

Потім маму забрала швидка і Наталя довго жила у сусідки. Дівчинці нічого не говорили, але вона пам’ятає дивні погляди сусідки і її гостей. Перешіптування, похитування головою при погляді на неї і дивні слова, що чула від них: “Бідолашна, сирітка, а як далі їй?”.

А потім, якогось дня, мама повернулась. Наталя вибігла на зустріч, але не впізнала у тій жінці свою неньку. Якась постаріла, з паличкою, говорила заледве, не могла всміхнутись. А ще – права рука геть не слухняна у неї стала.

З п’яти років Наталя стала дорослою. Не байдужі зносили одяг, якісь меблі привозили у їхній порожній дім. Шафу віддала все та ж сусідка: стару і геть розгойдану.

— По-доброму, її викинути треба, але як нічого не має то й послужить ще.

Таки послужила, десять років вистояла та шафа, як і чужі стільці, столи і геть не зручне, перекошене ліжко і розкладачка. Доки Наталя не пішла на свою першу роботу, все те було їхнім із мамою скарбом.

Вона згадувала тата. Часто згадувала. Наївно чекала спочатку, потім була ображена на маму, напевне саме вона винна, що от так усе обернулось. Тато через неї пішов. А потім, коли їй було тринадцять, у серці оселилась чорна липка і ядюча не любов до того чоловіка. За все, що пережила, за все що доводилось винести вона хотіла колись татку віддячити.

Наталя не могла піти навчатись, як те зробили її однокласниці.  Мама без допомоги доньки і кроку не могла зробити. Наталя підтримувала, підказувала, годувала, водила по хаті, виводила на прогулянку.

Єдине місце де змогла улаштуватись – пошта. Робота на цілий день, але вона встигала заїжджати додому до мами, до господарства дивитись і знову мчала на старенькому велосипеді селом розвозити кореспонденцію.

Якось от так і жила не задумуючись про те, як їй насправді не просто, що молодість проходить у вічних потребах і не своїх, аж поки одного дня не стало мами.

Наталя ніяк не могла усвідомити, що залишилась геть одна. Стояла над ненькою і все намагалась зрозуміти: невже це все? Наталя ж жила думкою і вірою у те, що колись у них усе налагодиться і буде добре. За що цій світлій жінці така доля? Більше за все тієї миті їй хотілось поглянути в очі винуватця  – татові.

Лиш через три місяці Наталя наважилась розібрати шафу із маминими речами і знайшла мамині листи батьку. Господи, вона його так кохала! Писала листи, розповідала про життя, про те, яка в них прекрасна донька росте. Просила повернутись, обіцяла пробачити. Часто стрічки ледь можна було розібрати, адже ті були густо залиті маминими слізьми.

Саме тоді Наталя вирішила узяти усі ті листи і відвести адресату. Найбільше вона хотіла побачити Ларису. Запитати у тієї жінки де були її очі, як вона могла забрати чоловіка із сім’ї, батька у дитини?

Чим ближче підходила до того будинку, тим слабшими ставали ноги. Аж у голові запаморочилось, мусила присісти на найближчу лавку.

— Вам зле? – поруч присіла старенька важко дихаючи, – бачу ви не місцева, води?

Наталя і слова не могла мовити, перед очима світ перевертом, а старенька не вгавала.

— А я оце гуляю, – чула мов із того світу голос старенької Наталя. – Морозно сьогодні, а я й не одяглась, а бродити мені до ночі, якщо він вгамується до того часу.

— Он мій дім. – раптом вказала на добротний будинок у якому не було жодної цілої шибки. Клейонка яка затуляла деякі і та була порвана і висіла лахміттям назовні. – Бачив би мій тато що стало із нашою хатою. А все що? Любов.

— Отаке мені життя із чоловіком, що не приведи Господи нікому. Спершу ж гарно жили, розписались, син з’явився. Знаєш, я сміялась із отих забобонів що на чужому нещасті щастя не збудуєш, бо я була щаслива.

— Тобі краще дитино? – знову звернулась до Наталі, – Ти пробач, я собі оце балакаю, бо й поговорити ні з ким, а тут ти.

— Так що трапилось? – запитала Наталя у старенької, хоча слухала її насилу.

— Та двома словами і не скажеш, доню. Чоловік зліг, гляділа його, а сина напевне впустила. Ріс, а за ним золоті верби. Я думала подорослішає, порозумнішає, побачить, як мені важко, зрозуміє. Але ось – виросла моя дитина і навіть додому повертатись не можу. Він за комір як залиє то ого-го-го. Знаєш, як у старості блукати вулицями і сидіти під відкритим небом день до вечора? А вдома ще ж чоловік, десятий рік лежить як. Отака мені доля дитино, отака доля.

Наталя ще трішки посиділа для годиться і пішла шукати таткового дому. Ось Шкільна вулиця, трішки не дійшла. За вказаною адресою стояв саме той будинок на який вказувала та старенька.

Наталя ще трішки постояла вражено поглянула на дім, на ту стареньку що все ще сиділа на лаві під чужим парканом.

— Вибачте. – повернулась поволі до неї. – Ви Лариса?

— Так, доню. А що? – запитала здивовано у Наталі.

— Тоді це вам, – тицьнула нічого не розуміючій жінці листи, які мама батькові колись писала.

Вітер лагідно лоскотав обличчя, останнє осіннє сонечко ніжно огортало несміливим теплом. Чи не вперше за останні 20 років Наталя йшла і посміхалась.

Ота чорна в’язка хмара, що висіла над душею Наталі роками, раптом кудись зникла. Наталі хотілось співати і підстрибувати мов дитині малій. Раптом, зрозуміла, що у неї все буде добре. Що все погане лишилось позаду, хотілось іти, бігти на зустріч світлому майбутньому, адже тепер вона належала лиш собі.

А тато? У Бога все справедливо і кожен отримає те на що заслужив.

Автор Анна К.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page