Здається, саме в ту мить я збагнула, що припустилася величезної помилки, погодившись на ці «оглядини». Переді мною розгорталася сцена, гідна провінційного театру абсурду: майбутній свекор, червоний від обурення, гаряче сперечався з дружиною про музичний супровід весілля, яке вони вже ледь не спланували, навіть не поцікавившись нашою думкою.
А мій наречений Тарас, ніби не помічаючи цього хаосу, спокійно наминав холодець. Того вечора я вперше серйозно замислилася: чи правильний вибір я зробила? Дівчата, благаю, придивіться уважно до родини свого обранця – інколи один вечір може розповісти більше, ніж роки знайомства.
– Ні, буде акордеон, і крапка! А ведучим покличемо Миколу, а не ту вискочку! – Іван Григорович знову навис над столом, від чого глечик із компотом небезпечно захитався.
– Тільки саксофон! – уперто заперечила його дружина Галина Петрівна, огрядна жінка в барвистій сукні, що більше нагадувала театральну завісу. – І Олену на роль тамади, у неї хоч конкурси пристойні. А твій Микола тільки й уміє, що про чарку теревенити. Після нього всі весілля в казна-що перетворюються!
– З якого це дива ти вирішила що тебе хтось буде слухати? – загримів майбутній свекор, і його обличчя набуло кольору стиглого буряка. – Я сказав – акордеон і Микола, значить, так і буде!
Я безпорадно глянула на Тараса. Він продовжував методично орудувати виделкою, наче не чуючи цієї суперечки, повністю зосередившись на тарілці з холодцем із риби. Мабуть, для нього такі сцени були звичною справою, як ранкова кава чи вечірні новини.
– Давайте спитаємо молодих, – раптом запропонував Іван Григорович, різко повернувшись до мене, аж я мало не підстрибнула. – Скажіть, Соломіє, що оберете – акордеон чи саксофон? Тільки чесно, не бійтеся!
– Чесно кажучи, – я зам’ялася, подумки перебираючи варіанти відповіді. – Може, варто розглянути щось сучасніше? Зараз є багато хороших івент-агенцій, я можу дізнатися контакти в подруги, вона нещодавно святкувала весілля. Вийшло дуже стильно й сучасно.
– Ага, значить, наші традиції тобі не до вподоби? – Іван Григорович почервонів ще дужче, хоча це здавалося неможливим. – Мабуть, і викуп нареченої тобі здається пережитком? Мабуть, і коровай не потрібен? А може, й весілля не треба?
– Та хто їх взагалі питає? – пирхнула Галина Петрівна, демонстративно поправляючи мереживну серветку. – Чиє весілля, той і музику замовляє. А платимо ми, значить, нам і вирішувати!
– Акордеон! – знову гаркнув свекор, змусивши підскочити не лише солонку, а й мене разом із нею.
Я обережно смикнула Тараса за рукав:
– Може, підемо? Мені завтра рано вставати. Зустріч о дев’ятій.
– Це що за шепотіння? – майбутня свекруха вп’ялася в мене поглядом, наче яструб у здобич. – У нас у родині таємниць немає! Говори голосно, що там у тебе? Ми ж тепер одна сім’я!
– Вона на роботу поспішає, – нарешті відірвався від тарілки наречений. – Офіс далеко, доводиться рано виїжджати. Затори, самі розумієте.
– Дякую за вечерю! – я поспішно підвелася, відчуваючи, як німіють ноги. Хотілося якомога швидше втекти з цього балагану, який чомусь вважався сімейною вечерею.
– Заходь ще, – несподівано пом’якшала Галина Петрівна. – Навчу тебе холодець готувати за фірмовим рецептом. Головний секрет знаєш у чому? На желатині економити не можна! А то нинішня молодь усе на швидку руку робить, а так не годиться.
– Обов’язково, іншим разом, – я натягнуто всміхнулася, подумки заприсягнувшись ніколи більше не переступати поріг цієї квартири.
Поки Тарас вислуховував розлогі настанови матері про те, як правильно будувати сімейне життя, до мене бочком підкрався Іван Григорович. Від нього тхнуло часником і ще чимось підозріло міцним:
– Соломійко, виручай, душа горить. Галинка всі гроші тримає під замком, як цербер. П’ятдесяти гривень не знайдеться? Віддам із пенсії, слово честі!
Я розгублено відкрила сумочку, але він уже сам, із вправністю професійного фокусника, витягнув сотню:
– Щиро вдячний! Ех, заживемо! Ти не думай, я чоловік чесний, усе поверну!
Додому ми їхали в повній тиші. Я крадькома розглядала Тараса, намагаючись уявити, чи не перетвориться цей начитаний, інтелігентний хлопець колись на копію свого батька. Хоча ні, здавалося неймовірним, що мій Тарас, знавець Лесі Українки та Франка, здатний годинами говорити про поезію, системний адміністратор із тонким почуттям гумору, може стати схожим на свого тата, чи матір.
Ми познайомилися в компанії пів року тому – класична офісна історія. Мені дістався старенький комп’ютер, який, здається, ще пам’ятав часи перших версій Windows, і я регулярно викликала айтівця на допомогу. Тарас завжди приходив із усмішкою, і поступово наші розмови вийшли далеко за межі обговорення завислих програм.
– Усе, завтра отримаєш нову техніку, – сказав він якось, закінчивши черговий ремонт. – Шкода тільки, бачитися будемо рідше.
– Чому це? – здивувалася я тоді. – Ми ж в одному офісі.
– Новий комп’ютер не потребуватиме моєї уваги, – зітхнув Тарас із удаваною журбою. – А мені б хотілося бачити тебе частіше, Соломіє. Значно частіше.
– Тоді ходімо в кіно? – запропонувала я, відчуваючи, як зрадницьки палають щоки. Він мені давно подобався – високий, спортивний, зовсім не схожий на типового айтівця в окулярах. Скоріше тенісист чи плавець, який випадково забрів у світ комп’ютерів.
– Це побачення? – засяяв він, і його очі за монітором засвітилися, мов два сонця.
– Вважай, що так, – усміхнулася я. – За всі лагодження мого «динозавра» тобі потрібно віддячити. Принаймні вечеря і хороший фільм.
Того ж вечора ми дивилися якусь романтичну комедію і засиділися в затишному кафе до закриття. Розмова лилася рікою, наче ми знали одне одного все життя.
– Я зі Львова, – розповідала я, гріючи руки об чашку з капучино. – Приїхала вчитися і залишилася. Батьки там живуть, кличуть назад, але я вже не уявляю себе в іншому місті.
– Це доля, – усміхнувся він, накриваючи мою руку своєю. – Інакше ми б не зустрілися. Уявляєш, яка ймовірність?
З Тарасом було дивовижно легко – здавалося, ми знайомі цілу вічність. Він фонтанував історіями, знав купу цікавих фактів, розбирався в кіно й літературі. Міг серед ночі продекламувати цілу поему або захопливо розповісти про створення перших комп’ютерів.
За пару місяців ми вирішили жити разом, а нещодавно, під час прогулянки Хрещатиком, він освідчився – без помпи й пафосу, просто й щиро.
З весіллям не поспішали – хотіли назбирати на нормальне свято, без кредитів і боргів. І ось тепер, після знайомства з його родиною, я вперше серйозно засумнівалася в правильності свого вибору. Тривожний дзвіночок у голові наполегливо нагадував: яблуко від яблуні.
– Дивно, як ти виріс таким іншим, – сказала я Тарасові за вечірнім чаєм. – Між вами прірва – вони наче персонажі народних казок, а ти інтелігент. Як так сталося?
– Сам не розумію, – він замислено розмішував цукор. – Завжди тягнуло до знань: математика, фізика, поезія. Навіть сам пробував вірші писати.
– А як же приказка про яблуко й яблуню? – не відступала я.
– О, тут усе просто, – усміхнувся він. – «Яблука» є – мої старші, Богдан і Оксана. Ось вони точна копія батьків, такі ж прості. У обох сім’ї, діти. Познайомлю якось.
Я подумки здригнулася – невже є ще дві версії Івана Григоровича та Галини Петрівни, хай і молодші? Знайомитися з ними зовсім не хотілося.
– Не бери в голову сьогоднішній вечір, – Тарас наче прочитав мої думки. – Вони просто перенервували, ось і перебрали трохи. Зазвичай усе в межах пристойності, хоча сухий закон у нас, звісно, не діє.
З весіллям ми не поспішали, хоча його батьки якимось дивом дійшли згоди щодо музики й тамади. Ми ж мріяли про сучасне свято, але для цього потрібні були власні гроші.
Тарас ще кілька разів водив мене знайомитися з ріднею – з Богданом, Оксаною, їхніми дітьми. Цього разу все минуло спокійніше, без сцен.
Здавалося б, життя налагоджується, але інтуїція наполегливо шепотіла: не поспішай, придивися уважніше. Особливо після історій подруг про їхніх свекрух – хоч збірку новел видавай.
– А моя зациклилась на городі, – скаржилася найкраща подруга Марта. – Щойно я вийшла заміж, почалося: «На дачу! До грядок!» Хочуть зробити з мене селянку. Довелося пояснити, що овочі я визнаю лише в банках. Сцена була, але відчепилися.
– Мої начебто таким не захоплюються, – задумливо відповідала я. – Хоча хто знає, я ж іще не всі таємниці цієї сімейки розкрила.
Як у воду дивилася. Наче накликала собі – невдовзі сталося те, що змусило мене повністю переглянути наші стосунки.
– Донечко, ми так сумуємо, – мама дивилася на мене з екрана ноутбука. – Приїжджай швидше, добре? Коли там твоя відпустка?
– У середині липня, мам, – усміхнулася я. – Як ви там? Бабуся з дідом здорові?
– Передають привіт! – у кадрі з’явився тато. – Чекаємо тебе, маленька.
– Обов’язково приїду, – я відчула, як защеміло в душі. – І я дуже сумую! Нехай бабуся спече свій фірмовий пиріг із грибами.
Я тужила за рідними, за рідним містом, рахувала дні до відпустки. Навіть валізу почала збирати заздалегідь. І підготувала сюрприз – хотіла привезти Тараса знайомитися з родиною. Він ще не знав, я сама домовилася з його начальством. Ті, знаючи про наші плани одружитися, пішли назустріч.
Ми зустрілися в обід у нашому улюбленому кафе. Я тільки зібралася поділитися новиною, як він приголомшив мене:
– Мама вирішила, що свою відпустку ти проведеш із нею, будеш із онуками сидіти, – заявив наречений.
Я ледь не облила кавою нову блузку. З якого дива чужа людина розпоряджається моєю відпусткою? Ми бачилися лише кілька разів, а вона вже планує моє життя?
– У мене інші плани, – я гордо випрямилася. – Ти ж знаєш, я їду до Львова? Так ось, ти зі мною! Я вже все погодила з твоїм керівництвом. Радий?
Його обличчя витягнулося, наче він вкусив лимон. Було очевидно – перспектива побачити моє рідне місто його зовсім не тішить.
– Ні, не вийде, – він похитав головою. – У нас у родині є традиції. Усі невістки допомагають із дітьми. Будеш доглядати за племінниками. Хоча вони вже великі, особливих клопотів не завдадуть.
– І скільки їх, нагадай? – запитала я з сарказмом. Звісно, я не збиралася міняти зустріч із батьками на роль няньки, але статистика мене зацікавила.
– Четверо, – відповів він буденним тоном. – У Богдана хлопчик і дівчинка, у Оксани теж двоє. Влітку вони звозять усіх до мами на дачу. Там повітря чисте, простір. Не ображайся, але доведеться трохи побути вихователькою. Звикай.
– Знаєш, Тарасе, я дивлюся на тебе й не розумію – ти справді такий чи лише прикидаєшся? – повільно промовила я.
– Що не так? – він напружився. – Я нормальний, і сім’я в мене нормальна.
– Ти серйозно думаєш, що я проміняю батьків на чужих дітей? – я подалася вперед. – Уяви: ти не бачив рідних цілий рік. І ось, довгоочікувана зустріч близько. Раптом сусідка заявляє: «Тарасе, попрацюй місяць моєю нянькою». Що відповіси?
Він чудово зрозумів аналогію, насупився:
– Я так розумію, це відповідь на мамину пропозицію?
– Яку пропозицію? – я гірко всміхнулася. – Ти просто поставив мене перед фактом. Так сім’ю не створюють, Тарасе.
Він щось пробурмотів і пішов дзвонити матері. З коридору долинали обурені голоси в слухавці.
– Раз не поважає сімейні традиції, нам така невістка не потрібна!
– Знаєте, це взаємно, – гукнула я, підійшовши до Тараса. – Мені теж незатишно у вашому царстві холодцю й ковбасних нарізок. Офіційно заявляю – я більше не наречена. Шукайте синові дівчину, яка обожнює чужих дітей і звуки акордеона. А я люблю Карпати й свою родину.
Увечері Тарас зібрав речі й поїхав до батьків, а я провела чудову відпустку з рідними. Повернувшись на роботу, дізналася, що він звільнився.
Якщо чесно, я не засмутилася. Внутрішній голос підказував – те, що чекало б мене в цьому шлюбі, точно не зробило б мене щасливою. Правда ж?
Головна картинка ілюстративна.
