Це сталося минулої п’ятниці. Я ледве пересувала ноги, повертаючись додому після шаленого робочого тижня. По дорозі зайшла до великого супермаркету, наповнила візок продуктами на всі вихідні, аби в суботу мати змогу просто виспатися.

Все, чого я прагнула, — це тиша, тепло і хоча б мінімальна увага.

Я відчинила двері своїм ключем. У коридорі була непроглядна темрява, але з вітальні долинав гучний рев коментатора: “Неймовірний пас! Це має бути гол!” Мій чоловік, Максим, був поглинутий світом кіберспорту.

Я спробувала привернути його увагу, не вмикаючи світло.

— Агов! Є тут хтось живий? Чи квартира сьогодні заселена лише віртуальними мешканцями?

У цей момент, здається, стався вирішальний момент матчу — чи то забили гол, чи то відбулася блискуча контратака, бо Максим та телевізор зашуміли з подвоєною емоційною силою.

Я, вже роззувшись і поставивши важкі пакети, зазирнула до вітальні. Мій чоловік сидів перед величезним екраном, повністю відданий грі.

Коли я нарешті різко ввімкнула світло, він підняв голову.

— О, Оксано, ти прийшла! Привіт! Зараз будемо вечеряти, я приготував! Дай мені сім хвилин до перерви, іди поки руки мий!

Я, в принципі, не дуже здивувалася такій “радісній” зустрічі. Приблизно так він поводився останні чотири місяці.

Я стояла у дверях, склавши руки і просто чекала. Через обіцяні сім хвилин Максим нарешті відірвався від екрана і вийшов, потираючи руки.

Він сів за стіл, коли я вже доїдала свою порцію.

— Уявляєш, суддя вирішив час подовжити! Фантасти! Сім хвилин додав! Я вперше таке бачу! Це була така напруга, такий момент!

Його обличчя світилося від емоцій, він активно жестикулював, розповідаючи про віртуальні баталії, голи та додаткові хвилини. Він жодного разу не запитав, як минув мій день, чи я втомилася, чи як почуваюся. Він був повністю занурений у себе.

Я слухала його розповіді про віртуальний простір, а потім рішуче перервала його монолог.

— Дорогий, мені вже досить, — я поклала виделку, і звук був досить дзвінкий. — Мені набридло, що ти живеш лише кіберспортом і онлайн-іграми. Настав час подумати про пошук роботи і, найголовніше, про мене.

Максим, який був на середині фрази про вирішальний пенальті, замовк. Його радісний вираз повільно зник, залишивши на обличчі лише розгубленість.

— Я ледве дісталася додому, а ти маєш продовження матчу. Невже ти цілий день не міг намилуватися своїми кумирами? Навіщо поспішати до вечері, якщо я можу її розігріти собі сама? Я втомилася, Максиме. Втомилася тягнути все одна.

Я зітхнула, намагаючись стримати емоції, але мій голос був твердий, як сталь.

— Загалом, ось так. У тебе є тиждень. Або ти знаходиш гідну роботу і припиняєш цю бездіяльність, або ми будемо щось вирішувати.

Він відповів мені запитанням, у його голосі був сумнів, але й певна загроза.

— І що ж ми будемо вирішувати, якщо я не знайду роботу?

Я не стала уточнювати, що саме. Я вирішила, що невизначеність буде найкращим мотиватором.

— Тиждень. Подумай. У тебе часу багато.

Я залишила його самого на кухні. Того вечора я лягла спати у гостьовій кімнаті. Так почалася наше “холодне протистояння”.

Коли Максим звільнився з роботи, він мав на те досить вагомі підстави. На його попередньому місці роботи виник серйозний конфлікт із керівником. Справи пішли шкереберть, заробітки знизилися, і недобрий колектив зайняв сторону начальства. Максим грюкнув дверима, але перед цим, звичайно, поговорив зі мною.

— Оксано, я знаю, що це ризик, — казав він мені тоді, — але я більше не можу витримувати того ставлення. Це руйнує мене. Я відісплюся, відпочину місяць, і обіцяю, що знайду нову роботу, яка буде приносити не лише дохід, але й задоволення. Усе буде гаразд.

Я йому повірила. Я завжди вірила в його професійні здібності та цілеспрямованість. Я знала, що він справді талановитий фахівець, і його тимчасовий “тайм-аут” здавався мені виправданим.

Я відношуся до тих дружин, які не люблять “пиляти”. У Максима завжди було достатньо особистої свободи і свободи у прийнятті рішень. Я вважала, що доросла людина сама знає, що їй робити.

Спочатку все було добре. Він відпочив, ми проводили вечори разом, і він дійсно почувався краще. Але минув місяць, другий… і “буття” біля екрана стало для нього надто комфортним.

Він почав розслаблятися: комп’ютер, онлайн-ігри, кіберспортивні трансляції. Інколи він готував вечерю — це правда, і за це я йому була вдячна. Але більшість часу він проводив у віртуальному світі, не помічаючи, що мої сили вичерпуються.

На моїх плечах лежало все: забезпечення нас обох фінансово, що було непросто, оскільки мої доходи були значно меншими, ніж наші спільні витрати, і, звичайно, увесь домашній клопіт.

— Максиме, чи не міг би ти переглянути вакансії? — якось м’яко натякнула я, коли він вкотре з ентузіазмом обговорював стратегію віртуальної команди.

— Оксано, обов’язково, — відповів він, не відриваючись від монітора. — Зараз я маю завершити цей рівень. Я не можу підвести команду!

Він пропускав мої натяки повз вуха.

Моя п’ятнична промова була емоційною, але необхідною. Я зрозуміла, що м’які натяки більше не працюють. Потрібен був чіткий, недвозначний сигнал.

Коли я пішла спати до гостьової кімнати, я не могла заснути. Я прокручувала в голові наш діалог.

— І що ж ми будемо вирішувати, якщо я не знайду роботу? — його питання лунало у моїй голові.

Я справді не уточнила. Чи варто було? Можливо, так було б чесніше. Але я знала, що прямо сказати “розлучення” — це було б занадто різко. Невизначеність — це той важіль, який мав змусити його діяти.

З того вечора ми спілкувалися лише мінімально:

— Ти будеш вечеряти? — Так, розігрію собі сам.

Він продовжував сидіти за комп’ютером, але я помічала, що він став менш розслабленим. Коли я поверталася з роботи, він швидко вимикав гру. Напруга в квартирі була настільки густою, що її можна було різати ножем. Я не заходила до нашої спальні, дотримуючись свого рішення.

У середу ввечері я вирішила спробувати поговорити.

— Максиме, як просуваються твої пошуки? — запитала я, стоячи у дверях вітальні.

Він вимкнув екран.

— Я розіслав кілька резюме. Завтра маю обговорити деталі з одним менеджером.

— Це добре. Мені важливо знати. Мені справді важко забезпечувати наші поточні потреби, і я не хочу влізати у борги.

— Я розумію, Оксано. Я справді розумію, — він відповів похмуро. Але в його голосі не було колишнього ентузіазму. Він був стривожений.

Четвер був найважчим. Ми майже не розмовляли. Я прийшла додому, і він був на кухні.

— Максиме, ти маєш якісь новини? До п’ятниці залишився лише один день.

— Я знаю, — відповів він, не дивлячись на мене. — Я працюю над цим.

Я відчула, що він сприйняв мою усе дуже серйозно. Ця тиша, цей мій відступ, зробили більше, ніж місяці м’яких натяків. Я справді була готова до того, що мені доведеться приймати рішення, якщо він знову проігнорує мої слова.

Я думала про те, яким буде мій наступний крок, якщо в п’ятницю він не матиме для мене добрих новин. Я була морально готова до будь-якого сценарію.

Тиждень пролетів, як одна мить. Настала нова п’ятниця, і я поверталася додому, відчуваючи важкий тягар невизначеності. Я була готова до чергової напруженої розмови.

Я відчинила двері своїм ключем і не почула гучного коментатора. У квартирі була тиша. Але в коридорі пахло чимось дуже смачним: запеченими травами.

Я обережно зайшла до вітальні. Замість темряви і сірого екрана, на мене чекала ідеальна картина: стіл накритий, не просто вечеря, а справжній святковий, романтичний антураж. Свічки, м’яке світло, тиха фонова музика. І — Максим, який стояв посередині кімнати у чистій сорочці.

— Оксано, привіт, — він підійшов до мене і взяв мої важкі сумки, — ти неймовірно втомлена. Сідай, відпочинь. Вечеря готова.

— Максиме, що це? — я була вражена.

Він усміхнувся, і це була та усмішка, яку я пам’ятала до його звільнення: жива, весела, сповнена іскор.

— Усе, як ти хотіла, дорога. Я маю для тебе гарні новини. Сідай, я розповім.

Я сіла, дивлячись на нього, на свічки і на цю атмосферу, яку я так довго чекала.

— Звітую, — сказав він, подаючи мені келих ігристого. — З середи я виходжу на нову роботу. У понеділок та вівторок я маю підписати всі документи. Я успішно пройшов усі співбесіди, і мені запропонували гідну посаду.

Він виглядав щасливим, і це було найголовніше.

— Ти. молодець! — мій голос зірвався від несподіваного полегшення та радості. — Невже не міг раніше додуматися? Тільки після мого “поштовху”?

Максим розвів руками, але його очі випромінювали щирість.

— Ти ж мовчала, Оксано. Я думав, усе гаразд, і я просто насолоджуюся заслуженим відпочинком. Але так, я справді загрався. Я забув, що життя — це не віртуальна арена. Дякую тобі. Твій “тайм-аут” у гостьовій кімнаті мене остаточно мотивував. Я зрозумів, що ти не жартуєш і що я можу втратити набагато більше, ніж просто роботу.

Вечір минув чудово, з довгою і щирою розмовою, якої нам обом так не вистачало. Я була щаслива, адже мій чоловік нарешті взявся за розум.

Він ходив на роботу щоденно розповідав про новий колектив, як минув день. Життя повернулось у нашу звичну колію, я раділа, але як виявилось зарано.

Зарплатні він так і не приніс. Прийшов одного дня засмучений, сказав, що пішов звідти, адже начальство почало щось вигадувати і викручуватись відтягуючи оплату праці. Пообіцяв, що буде шукати нову роботу, дуже вибачався.

Напевне, я б ніколи правди не дізналась, якби не сусідка. Вона якось запитала у мене що то за робота така у мого чоловіка, що виходить раніше за мене, повертається за годину і ввечері перед моїм приходом робить те ж саме.

— Я такого ще не бачила аби людина дві години на добу працювала. У вас своя справа, чи як?

Мені все стало ясно. Такої колосальної і дитячої брехні я не очікувала аж ніяк. Нині я просто розгублена. Я не знаю, як бути? Зібрати речі чоловіка і хай забирається? А чи почекати трохи, можливо він і справді не може знайти гідної роботи, а тут ще й я зі своїми дедлайнами?

Головна картинка ілюстративна.