Червень у нас на узбережжі — це завжди гарячий час. Я саме міняла постільну білизну в одному з наших літніх будиночків, коли задзвонив телефон. На екрані світилося ім’я нашої доньки, Ірини.

— Привіт, доню! — радісно вигукнула я. — Як справи?

— Мамо, привіт. Справи добре. Я щодо справи, — її голос був трохи напружений, діловий. — Ти не могла б нам допомогти?

— Звичайно, доню! Що сталося?

— Це стосується липня. Батьки Віктора, тобто мої свекри, хочуть приїхати до вас відпочити на місяць десь. Здається, з середини місяця. Ти не могла б підготувати для них найзручнішу кімнату?

Я ледве не впустила телефон на підлогу. Мої долоні спітніли.

— Іро, ти ж прекрасно знаєш, що в нас усе розписано! — я намагалася говорити спокійно, але в голосі відчувалася паніка. — Липень — це пік сезону. У нас немає жодної вільної кімнати! Взагалі!

— Ну, мамо, — Іра зітхнула, ніби я задаю їй зайві питання, — це ж не чужі люди! Це родина Віктора. Ти ж розумієш, мені незручно.

— Іринко, а що я маю сказати людям, які внесли завдаток ще з зими? — моє терпіння почало вичерпуватися. — Вони ж уже квитки купили, вони розраховують на ці дати. Куди я їх діну? Це саме сезон, доню!

— Якщо це питання коштів, то я тобі заплачу за них! — заявила Іра. — Я переведу тобі суму, яка покриє ваш дохід за цей час.

— Справа не в грошах, доню! — вигукнула я. — Невже ти не розумієш, що справа в обіцянках?

— Ах, значить, справа в грошах! — Іра перейшла на емоційний тон. — Ти не можеш виділитикімнату для родичів свого зятя?

Я була приголомшена такою реакцією.

— Ірино, ти мені докоряєш? Ми з батьком усе життя працюємо і більшу частину заробленого надсилали вашій родині, щоб ви могли нормально жити у великому місті!

— Ну, то й добре! — вона різко обірвала розмову. — Можеш більше нічого не слати! Ми й самі зможемо прожити! Я ж просила не за сторонніх людей, а за родичів чоловіка! Але, здається, гості, які платять, для тебе важливіші за родину!

Зв’язок обірвався. Я стояла посеред кімнати, стискаючи телефон, і розуміла, що цей дзвінок зруйнував щось дуже важливе між нами. Я була шокована її звинуваченнями.

Мене звати Галина. Ми з чоловіком, Петром, протягом багатьох років, практично все літо, наполегливо працюємо, здаючи житло відпочивальникам. Йдеться про наш маленький, але затишний курортний куточок біля моря.

Це місце дісталося мені у спадок від моєї бабусі. Це був старий будинок, розташований на першій лінії, прямо на березі. Поруч, буквально за кілька кроків, — широкий піщаний пляж. Сама ділянка дуже велика, її площа складає близько двох десятків соток.

Бабуся, світла їй пам’ять, була людиною землі. Вона розбила тут великий сад, посадила фруктові кущі, мала безліч грядок. Їй подобалося займатися сільським господарством, і вона зазвичай збирала багаті врожаї. Відпочивальники, які приїжджали до неї, із задоволенням купували плоди її праці. Тоді це було більше про сільський відпочинок.

Ми з Петром вирішили вчинити інакше, коли будинок перейшов до нас.

— Галино, не можемо ж ми далі тут лише картоплю садити, — сказав мені Петро, оглядаючи стару будівлю. — Тут же золота жила! Море, пляж, велика ділянка.

Ми розпочали великий ремонт. Будинок оновили, прибудували простору веранду, зробили мансарду, а старе горище переобладнали на житлову кімнату. Ми перетворили його на гостьовий будинок.

На території поуували кілька будиночків. Вийшло так ніби вони були в саду, але з виходом до моря.

Наш бізнес пішов угору. На виручені кошти ми почали його розвивати. На наступний сезон ми побудували ще два невеликі літні будиночки. Для цього довелося частково викорчувати дерева, яких і справді було занадто багато, як для курортної ділянки.

Згодом до нас почали приїжджати гості з року в рік. Їм подобалася наша гостинність, близькість до моря та затишок. Через три роки ми вже мали постійних клієнтів. Увесь сезон, з початку червня до кінця жовтня, був розписаний наперед.

Це вимагало від нас величезної праці та постійної уваги до потреб клієнтів. Більшість відпочивальників хотіли відпочивати на всьому готовому, і ми намагалися їм у цьому догодити.

Я майже не виходила з кухні, готуючи сніданки, обіди та вечері для наших гостей. Потім потрібно було прибирати кімнати, прати постільну білизну та рушники для всіх. Це була важка фізична праця, яка тривала з раннього ранку до пізнього вечора.

Петро займався господарськими справами: ремонтував меблі, слідкував за роботою кондиціонерів, підтримував лад на території, допомагав мені на кухні.

Увечері відпочивальники любили розташуватися на нашій літній терасі, з якої відкривався просто чудовий краєвид на морський обрій. Ми створили там затишну атмосферу: увімкнули романтичну музику, провели інтернет, поставили в кімнатах телевізори. Усе, як годиться для сучасного відпочинку.

На початку нашого шляху нам допомагала донька, Ірина. Вона була підлітком, допомагала мені на кухні та прибирала кімнати. Але коли вона подорослішала, вона вирішила поїхати. Вона сказала, що це не її шлях, і вона хоче жити у великому місті.

— Мамо, я не хочу все літо стояти біля плити, — відверто сказала вона мені. — Це не моє майбутнє. Я хочу кар’єру.

Вона вступила до вишу і закінчила його. Знайшла роботу в юридичній фірмі. Там вона і зустріла свого майбутнього чоловіка, Віктора. Він прийшов до неї на прийом як клієнт, вони познайомилися ближче, а потім відгуляли весілля. Через деякий час у них народився син, наш онук.

Ми з ними спілкувалися дуже добре. Вони регулярно приїжджали до нас на початку травня чи на початку осені, коли у нас було більш тихо. А ми, зі свого боку, відправляли їм значну частину нашого літнього заробітку. Ми знали, що їм потрібно платити за оренду житла у великому місті, допомагали їм із сином.

— Це для Іринки, — казав Петро, переказуючи кошти. — Нехай живуть гідно. Ми ж тут собі на життя і ремонт заробимо.

Ми ніколи не відчували жалю з цього приводу. Усе, що ми робили, було для нашої доньки та її родини.

Після тієї різкої розмови з Іриною я відчувала себе виснаженою і ображеною. Я розповіла про все чоловікові.

— Петро, ти чув? Вона звинувачує мене в тому, що я жадібна, — сказала я, ледь стримуючи емоції. — Що я не можу відмовити незнайомим людям заради родичів!

Я сподівалася, що він мене підтримає. Але Петро несподівано став на бік доньки.

— Галю, ну ми ж і так не бачимося зі сватами, — сказав він, задумливо дивлячись на море. — Приїдуть, поспілкуємося кілька тижнів. По-справжньому відпочинемо. Усіх грошей не заробиш, правда?

Мене це вразило.

— Ти про що говориш? — я підвищила голос. — Ти хочеш, щоб я вигнала людей, які вже оплатили завдаток і купили к’витки?

— Ми повернемо їм завдаток, Галю, — відповів він. — Сказати їм, що виникли форс-мажорні сімейні обставини. Вони зрозуміють.

— Але ж це зіпсована репутація! — пояснювала я йому. — Ми три роки будували нашу репутацію! Люди повертаються до нас щороку, бо знають, що ми тримаємо слово!

Можливо, Петрові справді набрид наш готель. Він втомився від постійних постояльців і прагнув просто відпочити.

— У нас немає вільного місця! Усе заброньовано наперед! — повторювала я.

— Тоді роби, як знаєш. Ти ж у нас за головну. Вирішуй, — сказав Петро, але в його голосі я відчула холод і образу. Він був розчарований.

Я розуміла, що він скучив за родичами, хотів поспілкуватися зі сватами. Це було нормально. Але його бажання не могло бути виправданням для моєї нечесності.

Я довго обмірковувала цю ситуацію, зважуючи моральні цінності та родинні зв’язки. Зрештою, я прийняла найважче для мене рішення. Я зателефонувала Ірині знову.

— Іро, я не зможу прийняти батьків Віктора в липні, — тихо сказала я.

— Що? — вона вигукнула. — Ти не чуєш мене, мамо?

— Я чую тебе. Але я не можу підвести людей. Я дала їм обіцянку. У нас є постійні клієнти, і я не можу відмовити їм за тиждень до приїзду. Я ж не можу просто сказати: «Вибачте, у мене родичі приїхали, шукайте собі нове житло у розпал сезону».

— Це просто смішно, мамо! — Іра почала розмову на підвищених тонах. — Ти ставиш якісь чужі обіцянки вище за власну родину!

— Це питання честі, доню, — я намагалася донести свою думку. — Сьогодні ми втратимо цих клієнтів, але завтра втратимо довіру. Наш бізнес тримається на довірі. Ти ж розумієш, що це наше єдине джерело доходу!

— Так, я розумію, що кошти для тебе важливіші за мене і за Віктора! — її голос звучав як звинувачення. — Значить, ти відмовляєшся від них?

— Я не відмовляюся, Іро. Я пропоную їм приїхати у вересні, коли в нас буде більш вільний і тихий час, — запропонувала я.

— Ні! Вони можуть лише в липні! — рішуче відрізала Іра. — А ти просто не хочеш їх бачити! Ти жадібна і холодна!

Після цієї розмови наша родина розкололася. Теплоти, як раніше, вже не було. Усі думали, що я жадібна. Навіть мій власний чоловік.

Петро став відстороненим. Він майже не розмовляв зі мною кілька днів, лише по роботі.

— Петре, ти ображений? — запитала я його одного вечора, коли ми сиділи на терасі.

— Я просто не розумію, Галю. Це ж наш сват. Це ж родина. Я думаю, що ти помилилася. Ірино, мабуть, важко у великому місті, а ти їй не допомогла.

— Я допомогла б! Справа не в грошах, Петре. Справа в тому, що ці люди навіть не зважили на наші обставини а поставили перед фактом Справа у тому, що для доньки нормально вимагати. Справа у тому, що навіть ти не розумієш, що нас не поважають, у нас не запитують, а від нас просто вимагають.

Ну от скажіть мені будьте ласкаві, мене так важко зрозуміти? От хто у цій ситуації правий?

Продовження у першому коментарі.