У нас весілля вже на носі, лишилося всього кілька днів. Здавалося б, пора радіти й готуватися до свята, проте в мене жалі і печалі на душі від несправедливості.
І млоїть найбільше тому, що винною в усьому виставляють саме мене. Але ж це я, рідна мати, намагаюся вберегти свою дитину від помилок, від недоречних гостей, від зіпсованого дня. Та донька не чує, а ще гірше – вважає, що я «капризую».
Про мої почуття. про якусь, елементарну справедливість і мови немає. Одна говірка нині у всіх – мама винна, мама псує свято, мама щось собі вигадала.
Але де тут те, що я вигадала, скажіть мені? Чи є у цій історії хоча б натяк на мій особистий каприз? От послухайте як усе було, від самого початку.
Мій колишній чоловік, Руслан, давно вже не живе з нами. Наш шлюб розвалився багато років тому. З того часу я вчилася жити заново, без чоловіка, але з дочкою, яку треба було піднімати на ноги.
Звичайно, це було важко: і морально, і фінансово. Він же, як виявилося, швидко знайшов утіху в обіймах своєї нової жінки. Звати її Світлана, а я для себе її називаю інакше — «та сама особа», через яку розпалася наша сім’я.
Суть у тім, що Руслан не хотів офіційно розлучатися, мовляв, «як же Олеся без батька?». А ця Світлана – аж надто ініціативна: вона сама приїхала до мене й відверто сказала:
— Я зустрічаюсь з вашим чоловіком. Він вас не любить і живе з вами лише через доньку. Не принижуйтеся й відпустіть його до мене.
— Та як ти смієш таке казати? – казала, бо вірила своєму Руслану, як собі, – Забирайся геть із мого дому!
Я пам’ятаю цей день, як зараз. Ніколи не думала, що хтось може так зухвало вдертися у моє життя і вимагати звільнити місце. Моя реакція тоді була виправданою, я прогнала Руслана.
Врешті, ми розлучилися, і я вирішила, що без такого чоловіка проживу. Однак найприкріше було те, що донька наша спільна і чоловік хотів приймати участь у вихованні будь-що.
Так, я була категорично проти, щоб Олеся спілкувалася з батьком. Я не заперечуватиму, що робила їй заборони:
—Не смій до нього їздити!
Намагаюся пояснити: для мене це було схоже на зраду, адже він зруйнував моє життя і моє щастя. Натомість донька щоразу відмовлялася слухатися:
— Мамо, ну тато теж мене любить! Це ж не моя вина, що ви з ним розлучилися.
— Я не хочу, щоб ти бачилася з тим. Він розтоптав наш шлюб, ти хіба не розумієш?
— Мамо, це ваші проблеми, а не мої. Я маю право бачитися з батьком.
Справді, згодом у Руслана й Світлани з’явився син, зараз хлопчикові вже 20 років. Олеся ходила до них у гості, гралася з братом, а мене це щоразу млоїло, бо здавалося, що донька «зраджує» мене.
Тепер усе це повертається бумерангом. Адже Олеся готується до весілля зі своїм нареченим, Сергієм. Нещодавно я дізналася, що до них (маю на увазі доньку й майбутнього зятя) хоче завітати Руслан із «тією жінкою» на весілля.
Я одразу ж обурилася. Хіба можливо, щоб ця «разлучниця» — Світлана — сиділа за одним столом зі мною, ніби все гаразд
— Олесю, я тебе прошу: запроси батька, але без його пасії. Інакше я там не з’явлюся!
— Мамо, невже тобі мало, що вони тепер сім’я? Тато одружений, і Світлана – його дружина. Вони десятки років разом!
— І що? Це не міняє факту, що вона зруйнувала нашу родину!
Та замість того, щоб виявити співчуття, Олеся ніби не розуміє, наскільки мені прикро бачити цю людину. Вона каже, що моя неприязнь уже в минулому, і взагалі «треба вміти пробачати». Які може бути прощення, якщо мені досі млоїть від того, що сталося?
Нещодавно з’ясувалося, що Руслан має намір подарувати Олесі квартиру. Я дізналася про це випадково, коли почула їхню телефонну розмову.
Спочатку донька розповідала батькові, що їм із Сергієм доведеться жити в орендованій «студії» й поступово збирати на власне житло. А Руслан заявив:
— Я можу дозволити собі зробити вам хороший подарунок. Обирай район, де тобі хочеться жити, я куплю там квартиру.
Звісно, Олеся була у захваті. А мені аж хижо стало. Дивно, правда? Можливо, якась інша мати зраділа б, адже доньці дістається гарна нерухомість.
Але я бачу в цьому тільки черговий доказ «зради» нашої з Олесею матері-дочірньої єдності. Бо як це так: вона приймає дарунок від того, хто колись зруйнував нашу сім’ю, від тієї самої людини, яка вже має іншу сім’ю. Це недопустимо!
— Мамо, чого ти так реагуєш? Хіба погано, що тато хоче допомогти?
— Погано! Він купує твою прихильність! Ти ж розумієш, що це наче плата за його колишню відсутність у твоєму житті?
— Мамо, він завжди був поряд! Ти сама не хотіла, щоб я з ним спілкувалася!
— Бо він мене зрадив! А ти тепер — його союзниця!
Донька розплакалася, назвала мене «нерозумною». Ще й каже, що я «занадто вперта, щоб прийняти ситуацію». Можливо, я й уперта, але чи не маю я права такою бути, коли мова про мої почуття?
Настав день, коли стало зрозуміло, що я повинна або прийняти рішення доньки (і батька), або поставити їй ультиматум: «Я не прийду на твоє весілля, якщо там буде Руслан із новою дружиною». І я сказала це Олесі прямо:
— Послухай, доню, я не хочу бачити на твоєму весіллі цю жінку. Якщо вона з’явиться — я не прийду.
Так, це жорстко звучить, я усвідомлюю. Але інакше донька не чує! Вона тільки й каже, що «я хочу, щоб усі були щасливі». А я питаю, чи може бути щастя, побудоване на моїх сльозах?
Коли вона дізналася, що я проти подарованої батьком квартири, то взагалі не стала себе стримувати:
— Мамо, то що, тепер я маю відмовитися від квартири? Ти розумієш, наскільки це велика допомога?
— Звісно, розумію. Але це ганьба — приймати від нього подачки!
— Ти хочеш, щоб я все життя жила в орендованій кімнаті через твою образу? Це ж нечесно!
Мені стало прикро, що донька вважає себе мудрішою, ніж я. Каже: «Мамо, треба вміти відпускати минуле». Та як я відпущу, коли спогади живі?
Мій майбутній зять, Сергій, встав у позу миротворця. Він щоразу намагається переконати мене «подивитися на ситуацію не з позиції гордості, а з позиції добра». Але він, мабуть, забуває, як я втратила багато років свого життя, коли залишилася без чоловіка, і як важко було виховувати Олесю самотужки.
Зараз у нас одне: з’ясовування стосунків та непорозуміння. Я навіть ловлю себе на думці, що донька почала ставитися до мене із зневагою.
Вона скаржиться Сергієві, що я думаю лиш про себе, а не про неї. А я ж просто хочу, щоб вона зрозуміла мене і не ставала на сторону того, хто так підло вчинив.
У нашій родині зараз тривають щоденні розмови. Олеся плаче, бо відчуває, що я не прийду на весілля. Руслан теж телефонував, намагався якось порозумітись. Однак. я від голосу його мало свідомості не втратила, тож говорити нам немає про що.
Весілля вже в суботу і схоже, донька таки обере квартиру, а не рідну маму.
Головна картинка ілюстративна.
