Мені було двадцять два, коли я познайомилася з Дмитром. Він відразу справив на мене враження – високий, статний, упевнений у собі чоловік. Дмитрові виповнилося вже тридцять, коли він зробив мені пропозицію. Мені, вчорашній студентці, було приємно приймати його залицяння. Він мав все: квартиру, іномарку, пристойний заробіток, посаду начальника відділу великої фірми. Здавалося, що для мене це була мрія. Я не приховую – я закохалася не у нього, а у його впевненість, у стабільність, у те, що він міг забезпечити майбутнє.
Та поступово я почала розуміти, що закохалася я швидше у образ ідеального чоловіка, а не у справжнього Дмитра. Бо, попри успіхи на роботі, він досі не мав коханої жінки. І це не дивно. Дмитро був весь у роботі. Він дав собі слово не заводити романів зі співробітницями, щоб не зашкодити власній кар’єрі, і начальство поважало його за це. Жодних пліток, жодного скандалу – лише робота, понаднормові, відрядження. Він завжди виправдовував довіру керівництва, і я спершу сприймала це як чесноту.
Колеги, особливо дівчата в офісі, були здивовані, коли Дмитро уперше прилюдно став звертати увагу на мене. Це виглядало майже як стратегічний крок: підвищити власний авторитет, показати, що він може собі дозволити особисте життя, не шкодячи кар’єрі. Я тоді нічого не підозрювала і відчувала себе щасливою.
Нещодавно йому стало відомо, що його кандидатура розглядається на посаду головного інженера підприємства. Він випадково дізнався це від начальниці відділу кадрів. Директор сумнівався, мовляв, молодий, ще й не одружений. Це змусило Дмитра діяти рішуче. Він вирішив зробити мені пропозицію.
Я пам’ятаю той день. Ми сиділи у невеличкому кафе, він взяв мої руки у свої і сказав:
– Оксано, я зачарований тобою. Хочу, щоб ти була моєю дружиною.
Я була спантеличена.
– Але… ми лише кілька тижнів знайомі, – сказала я тихо.
– Я знаю, – відповів він спокійно, – але я не хочу втрачати шанс бути з тобою. Ти ідеальна для мене.
Мені не хотілося поспішати з заміжжям. Я хотіла набратися досвіду на роботі, відчути незалежність, адже я ще жила з батьками.
Але погодилася. Місяць потому ми одружилися. І тоді почалися труднощі, про які я не могла й уявити.
Я чекала дитину і перший триместр був важкий. Я кілька разів опинялася у стаціонарі. На роботі чоловіка було багато завдань, а мої батьки жили на іншому кінці міста. Свекруха не збиралася допомагати. Дмитро, хоч і цікавився, коли я дзвонила, залишався повністю поринутим у роботу. Я відчувала себе самотньою.
Я не мала підтримки, була сама у великій квартирі, подруги гуляли з хлопцями, а я по лікарнях.
Після появи малюка стало ще гірше – я залишилася з вередливою дитиною сам на сам.
– Дімо, я не можу впоратися сама, – сказала я одного вечора, коли він повернувся з чергового відрядження.
– Оксано, я розумію, – відповів він, – але зараз у мене важливий проєкт. Ми впораємося, обов’язково.
– А коли? Коли ж ми з тобою зможемо бути родиною? – спитала я з відчаєм у голосі.
Він мовчав і ховався за паперами чи телефоном.
Я харчувалася на ходу бутербродами, спала кілька годин на добу. Відчуття виснаження охоплювало мене день у день. І коли Дмитро вкотре поїхав у відрядження, я вирішила переїхати до матері.
– Мамо, я не можу більше самотужки, – сказала я, увійшовши до її кухні.
– І правильно, донечко, – відповіла вона, обіймаючи мене. – Ти тут відпочинеш, я допоможу з дитиною.
Три тижні я проводила в батьків. Кожен день був спокійним: дитина поступово заспокоювалася, а я змогла готувати повноцінну їжу, відчувати себе людиною. Коли Дмитро повернувся з відрядження, він приїхав одразу до нас.
– Оксано, пора додому, – сказав він, стоячи у дверях.
Я замислилася.
– Дмитре, я тільки-но стала приходити до тями. Можна я ще трохи поживу тут?
Він зітхнув, але кивнув:
– Добре, лишайся ще трохи.
Я залишилася ще на місяць. Цей час дав мені змогу зрозуміти, що мені не хочеться повертатися додому. Я ловила себе на думці, що мене вже не тягне до чоловіка. Але мати нагадала мені, що жити порізно – неправильно. Я подумала і почала збирати речі.
Та в той момент подзвонив Дмитро і повідомив, що знову їде у відрядження.
– Оксано, треба їхати, – сказав він по телефону. – Вибач, зараз не можу залишитися.
Я відчула радість. Нарешті я могла залишатися у рідному домі, де відчувала турботу та спокій.
Але два тижні пролетіли і мама вимагала від мене аби я вернулася до чоловіка. Я вирішила її послухати і прийшла додому.
Я відчинила двері своїм ключем і відразу помітила дивні речі – у коридорі стояли жіночі туфлі. Серце стиснулося. Я попрямувала до спальні, і в цей момент із ванної вийшла дівчина. Я застигла.
– Якщо ви шукаєте Дмитра, – сказала вона, – його викликали на роботу.
– Ви хто і що тут робите? – запитала я, намагаючись стримати голос.
– Я все про вас знаю, – сказала вона, – ви його дружина, яка пішла від нього. Ваше місце вже зайняте. Дмитро подав на розлучення і одразу після розлучення зробить мені пропозицію. Ви знаєте, кого втратили? Дмитра Костянтиновича призначили на посаду головного інженера.
Мене охопила хвиля емоцій. Хотілося влаштувати сцену, але щось всередині мене заспокоїло. Я тихо покинула квартиру і лише на вулиці дозволила собі подумати.
– А я ж його не люблю… – шепотіла я сама собі. – І ніколи не любила…
Увечері Дмитро зателефонував мені, повідомивши, що подає заяву на розлучення.
– Оксано, я подаю на розлучення, – сказав він спокійно.
– Добре, – відповіла я тихо. – Жодних заперечень.
Мама мало волосся на собі не рвала, що я втратила такого перспективного чоловіка.
– На які гроші ти доньку роститимеш?
– Мамо, він платитиме хороші аліменти.
– А ти як собі чоловіка знайдеш? Хто тебе з дитиною візьме? Ти чим взагалі думаєш?
Але я не хочу більше заміж, я не хочу поки стосунків, я нарешті починаю дорослішати, якби це не дивно звучало.
Я вчуся бути мамою, вчуся відповідати за свою доньку, вчуся бути дорослою і мені подобається те, що я роблю.
Я щаслива.
Дмитро залишився у своєму світі, у світі кар’єри і досягнень. А я зрозуміла, що головне – це відчувати власну цінність, турботу про себе і свою дитину, а не ілюзію щастя поруч із людиною, яка ніколи не була готова любити по-справжньому.
